Вже й середньоліття духм’яніє в буковинських травах

І так миттєво, як часу швидкого потік. Ну, як не втішатися середньоліттям, дзвін-пісня якого вчувається, куди не гляне око. О цій благовісній від Бога порі подовгу задивляюся, як лелеки летять і повертаються до своїх гнізд, де чекає-не дочекається пташина малеча. Ще довго до того дня, коли лелечата стануть на крило. І вкупі з батьками також полетять. Аби десь по весні знову вернути додому. Можливо, що саме до цього гнізда, акуратно звитого чи то на давній стодолі, чи старому дереві, або прямо на електричному стовпі. Але обов’язково прилетять саме в цю місцину, куди з незапам’ятних часів прилітав і відлітав увесь лелечий рід.

А середньоліття що не день, або навіть щомиті міняє барви, прибавляє турбот-гризот селянину, дачнику на його крихітних сотках десь поза містом та усім-усім, хто любить землю та засіває на щедре жниво. Аби поле з його працьовитих рук вродило рясно і щоби збулася наша найсокровенніша надія на хліб святий. 

А середньоліття бере своє. Не по днях, а годинах даруючи трудівнику плоди цієї неповторної пори. Всього настарала вона своєму господарю: овочу всілякого, ягід препахнючих і навіть чорниці десь аж з-під високогір’я Карпат. Ну, все, як в казці. Така ця пора, що середньоліттям зветься. 

Іван Агатій, заслужений журналіст України