Верхи (BukNews на вікенд)
Cтільки разів розповідала цю історію, що врешті-решт вирішила: треба записати. Тим паче, що жодних вигаданих подробиць за ці роки не додалося, швидше дещо відійшло, узагальнилося. Попереджаю, прозу мені писати важче, ніж вірші. Але… все – чистісінька правда.
Було це десь у 83-му. Влітку. Моя подруга Наталя, яка вже 20 років живе в Америці, тоді мешкала на нашій вулиці Полєтаєва через один будинок від мене. Тобто, географічно я була найближчою з її подруг. Це я до того, чому ключі від квартири, коли Наталка повезла дітей на літо до бабусі, вона залишила саме мені.
Через якийсь час отримую телеграму: «Зустрічай такого-то літак Москви». Це була неділя. Зателефонувала замполіту, що трохи затримаюся, бо мала відкрити бібліотеку о 10-й. Зустріла, ключі взяти із собою не забула. Наталка вийшла з літака із величезними чотирма сумками. Провінційний наш аеропорт автобусів до літака не передбачав, тож перла вона усе це багатство від мами на собі. Як спромоглася – не знаю, бо коли я взяла від неї лише половину сумок, по одній в кожну руку, то зігнулася мало не до землі.
Але швиденько оговталася, бо зрозуміла, що негарно виглядатиму – я , така вся з себе, модна-премодна, у новенькій спідничці кольору хакі у стилі сафарі, з належними чотирма кишенями, відстроченій такими ж хакі-нитками, яку сама ж і зшила собі з обрізків брезенту (де взяла їх, окрема історія ще на годину, зупинюся на тому, що я собі в цій спідничці дуже подобалася!), виструнчилася й пішла. Повільненько, чесно кажучи. І боюся, з великою амплітудою коливань то в один, то в інший бік…
Поки ми дійшли до стоянки таксі, яких було рівно чотири штуки, вони, звісно, вже від’їхали з пасажирами. Попленталися до автобуса. Зайшли, сідати не стали, бо куди там із сумками. 38-й автобус повертав до центру, тож на розі Чкалова та Леніна (даруйте, тоді так називалася Головна) ми вийшли, дочекалися 26-го.
В автобусі були забрані усі задні лавиці – аби більше набивалося стоячого люду. Та на той момент було доволі порожньо. І на весь цей вільний майданчик розлігся величезний дог димного кольору. Поруч із ним, не випускаючи з рук поводок кольору хакі, стояв незворушний власник у куртці кольору хакі (не знаю, чоловік, чи жінка, бо на голові був капюшон – у липневу спеку!).
Ми з Наталкою не стали «проходити в салон», стали зі своєю поклажею перед дверима, обличчям до дверей-таки, аби не дуже перейматися тим догом. Сумки на підлогу не ставили. Для зручності, мабуть згадавши шкільні уроки фізкультури, прийняли стійку «ноги на ширині плечей». Поїхали. Перед першою зупинкою на Комарова дог… рвонувся, притискаючись до підлоги мало не животом, проскочив мені між ноги і завмер. Господар із повідком завмер поруч, не втручаючись у ситуацію. Двері відчинилися, пес зрозумів, що йому виходити зарано і… виструнчився на повен зріст. Тепер я сиділа зі своїми сумками просто на його спині, і ніг моїх до підлоги не вистачало. Кинути сумки мені на думку не спало. Господар перемістився строго за псом, не випускаючи повідка.
Літературний відступ: колись доволі талановитий автор брежнєвської «Малої землі» придумав такий пасаж в епізоді про вибух катера: мовляв, у секунди перед смертю згадуєш усе своє життя, а Брежнєв, підкинутий вибухом на кілька метрів угору, мовляв, нічого такого не згадував, а думав лише про те, як на зворотному шляху не впасти на палубу…
От і я про життя не згадувала, але моя буйна, зіпсована літературою уява швиденько намалювала мені картину, як на наступній зупинці дог вискочить на вулицю разом зі мною й моїми сумками, а за ним хазяїн з повідком. Цей варіант уява одразу відкинула, бо підкинула ще гірше: пес знову присідає, вилазить з-під мене, а за ним хазяїн, не випускаючи повідка і в капюшоні…
Жахлива мара змусила мене зібратися – й, піднявши ліве коліно разом з вузенькою новенькою спідничкою якомога вище, я водночас стала правою ногою сповзати з дога на сходинку. Пам’ятаєте оте «як би не впасти на палубу»? То я думала лише про те, як би не розірвати спідничку.
Ні, все-таки розповідати виходить довше, ніж відбувається насправді…
Відчинилися двері, звільнений від мене пес рвонув на вулицю, за ним хазяїн у куртці з капюшоном на голові (я так і не знаю, чоловік чи жінка) – і розчинилися без сліду в липневій спеці... На зупинці стояло повно знайомих з сусідніх домів… Повільненько я дійшла до лавиці на зупинці і лише тут кинула сумки на землю. А далі опустилася на коліна і, вже не думаючи про те, як я виглядаю і чи не порвалася спідничка, лягла обличчям на лавку. Плечі мої тряслися. Наталка моя всю дорогу стояла ні пари з вуст, обличчя її я не бачила… Тепер вона підбігла до мене, так само кинула сумки на землю й схопила мене за плечі, думаючи, що я ридаю. Ні, я навіть не сміялася, я – реготала, бо ще бачила в уяві, як гордовито виїжджаю з автобуса на псові димного кольору…
Лариса ХОМИЧ
