В КАЛЮЖІ КАЛАМУТНОГО МІСЯЧНОГО СВІТЛА (читання на вікенд)

         Життя Мішеля розпочалося й повноцінно тривало головним чином за радянські часи, іще тоді, коли Чернівці називали «місто Черновіци».  Хоча вродився Мішель вкрай нерадянським. Найбільш помітна його відмінність від пересічного громадянина СРСР полягала в тому, що він вільно володів сімома іноземними мовами. Як це сталося Мішель достеменно не пам’ятав і тому до певного часу вважав, що це цілком нормально. Але приблизно в шостому класі він помітив, що інші учні не знають навіть рідної, і почав себе безмежно поважати. Після першого здивування до нього прийшло розуміння власної виключності та в якійсь мірі космічності і не належності до загалу.

         Поступово йому вже не дуже хотілося проводити час вдома, на Богдана Хмельницького, де була лише мати - тьотя Броня, яка торгувала синькою на Єврейському базарі, і не було навіть пристойного дзеркала, не кажучи вже про телевізор. Він поволі ставав вуличним вундеркіндом й у власному одиноцтві розчинявся у міському людському планктоні.

         Мішель опанував мови від батька, якого майже не пам’ятав. Тато все життя працював двірником при всіх чернівецьких владах і мусив  знати мови – від соковитого чернівецького ідішу до російської. Інакше – зневага, неприємності по службі і, врешті решт, ганебне та негайне звільнення. Мішель оволодів мовами вільно, граючись, легко та невимушено. Як дитячими пустощами, яких ніхто малюків не вчить. Він каламутно пам’ятав, як батько, приходячи з роботи, важко дихав на нього парами дешевих лікерів та копійчаного бессарабського вина, і підкидаючи до стелі ганчіркову ляльку-гімнаста, розповідав хлопчику емпіричні казки про кронпринців, попелюшок та зайчиків. А ще вони із татом ходили одного разу до театру, де зробили декілька кіл, старанно оглядаючи бюсти незнайомих людей під його стріхою.

         Тим часом в місті відбувалися доволі дивні речі, які й допомогли в решті решт стерти в пам’яті образ батька. Чернівці поки що поблажливо привчали до радянського способу життя. Всі об’яви влади друкувалися українською та німецькою мовами, а також на ідіші, притому єврейськими, схожими на мертвих змій, літерами. Потім зачинилася більшість місцевих лавок, де можна було придбати всілякі дрібниці - від олівця, кишенькового ножика та шкільного зошита, до олії та рахат-лукуму. Городян старанно призвичаювали до черг, непомітно з’явився вираз «дістати», який переслідував потім радянську людину протягом багатьох наступних десятиліть. Хоча вже давно було скасовано карткову систему, в не багатьох іще відчинених лавках «викидали» то цукор, то вершкове масло, й, довідавшись про це, люди негайно шикувалися в черги по сто і більше осіб. Якісь добровільні організатори із міських люмпенів суворо стежили за порядком, а люди тихо стояли декілька годин поспіль, потім щасливо, беззлісно  й про себе сварили втрачений час, прямуючи до домівок та тримаючи під пахвами мішечок з двома кілограмами цукру…

         Згодом оголосили, що велика країна потребує більше грошей. Всім треба було підписатися на державну позику на суму не менше одного посадового окладу. Люди слухняно підписалися. Вони вперше побачили червоноармійців у валянках, які до цього в місті носили лише їздові та водії трамваїв.  З’явилося чимало «культурних заходів», які знайомили городян із радянським мистецтвом. На Театральній площі облаштували велетенську естраду, де виступали то козачий хор, то танцюристи з Узбекистану,  то ляльковий театр Образцова, який втім справив на городян непогане враження. У кіно йшли радянські фільми, які мало хто розумів, бо були вони російськомовними. Але строкаті чернівчани поволі усвідомлювали, яка партія -  «наші», а яка - «вороги». Правда, від цього їм матеріально легше не ставало…

А от тата у Мішеля більше не було. Від нього залишилися лише мови й нерадянське його ім’я. Мати потім розповіла, що тато п’яним замерз на смерть  біля корчми на Сталінградській. В місті завжди було так: у поганої дружини чоловік купує горілку, у хорошої – лікеро-горілчані заводи…

Мішель дорослішав. Він почав цікавитися енциклопедіями та лекціями із міжнародної обстановки. Якось на одній з лекцій, після того, як лектор зазначив, що ми обов’язково найближчим часом наздоженемо кляту Америку, кволий єврейський хлопчик на прізвище Сашко Кармінський, «швицяючи без аспірину», як тоді казали,  наївно спитав:

-         А от коли ми доженемо Америку, можна буде там залишитися?..

Мішель таким прагматично - наївним ніяк не ставав. Він прилаштовувався жити непомітно. Тому поклав на собі хрест. Тоді бувало, що хрест, покладений на людину, - її єдиний плюс…

Для спілкування із городянами із семи йому відомих мов Мішель обрав французьку. Можливо тому, що Чернівці хтось самовпевнено нарік «маленьким Парижем». Він, офіційний міський ідіот із довідкою,  тинявся вулицями в старому світлому макінтоші, із болонієвою синьою авоською і щиро зазираючи в очі перехожих, привітно вітався з ними мовою Мопассана та Гюго. А потім, переступаючи через каламутні калюжі чи компактні кучки собачого лайна, він завжди своєчасно підкреслював:

-         Шарман, бля!

Але виходило, що Мішель розмовляв сам із собою. Ніхто його не розумів, не помічав і на звертав на нього уваги. Як і на калюжі.

Мати так само торгувала синькою на Єврейському базарі, який продовжували так називати, бо євреїв ще мешкало в місті чимало. Мішель перед обідом завжди заходив «на роботу» до матері і та велично вручала йому три карбованці, на які він жваво існував цілий день. На ті часи то була чималенька сума для людини без особливих естетичних потреб та духовних запитів. На неї можна було цілком пристойно жити, очікуючи комунізму, коли «всі джерела суспільного багатства поллються повним потоком і здійсниться великий принцип «від кожного – за здібностями, кожному – за потребами». А поки що на сині мамині три карбованці Мішель двічі на день заходив до пивбару на Горького, де куштував свіжого пива та оселедця, дбайливо розтятого барменом Яшею на сірі м’ясисті кільця. Потім він мовою оригіналу обговорював невмирущі ідеали Великої французької революції із завсідником закладу на ім’я Моня, і з поміркованими криками «Непал – для непальців! Пальці – геть з Непалу!», шляхетно пересувався до пельменної на Богдана Хмельницького. Навіть покурити було кориснішим за ті пельмені, але Мішель принципово вживав їх, бо не любив їжу, в якій понтів більше, ніж калорій. Наприклад – дефіцитні радянські сосиски. Відвідувачі пельменної поділялися на дві категорії. Одні, входячи до закладу і долаючи нарізану на стрічки клейонку, вчеплену на двері, вигукували: «О, кого я бачу!», інші – «А ось і я!». Мішель впевнено належав до другої категорії і відвідувачі (а це зазвичай експедитори підприємств легкої промисловості, розкиданих містом, та студенти університету) завжди були раді його бачити. Принаймні вони ніколи його не лупцювали відразу. В пельменній Мішель частував трішки горілки із невеличкого липкого гранчака. Потім він мовчки пожирав очима величний зад тьоті Белли – місцевої офіціантки, а та завжди йому привітно зазначувала: «Дивись, лише не чавкай!». Він завжди завершував своє перебування в закладі власною дефініцією про те, що насправді земля квадратна, але знають про це лише радянські космонавти та ті народи, які живуть по кутах.

Дні закінчувалися однаково – він повертався ввечері додому, французькою гучно горланячи принишклою вулицею саморобний гімн своєї непокори «Я в Булонском лесу пил березовый сок!». Гаркаві слова відбивалися у калюжах каламутного місячного світла і ринули на далекий Монмартр. В під’їзді звично пахло свіжою сечею. Він так само звично зауважував про те, що знову якесь бидло нагадило там, і так само звично отримував рішучу відповідь-ляпас від сусіди - енкаведиста з першого поверху: «Ой, не любите ви все радянське, Мішелю!».

Але Мішель все чіткіше усвідомлював, що Великий Кучурів вже відверто наплював на «маленький Париж». Від цього йому ставало  ще одинокіше…

Мама до самої смерті благала Мішеля одружитися. Але для нього це була складна річ. «Питання не в тому, - вголос розмірковував він, - одружуватися на сусідці Соні чи ні.  Питання в тому, що робити з рештою дівчат?». Крім того він вважав, що любов – згубне почуття, яке нишком руйнує здоровий егоїзм вкупі із інстинктом самозбереження, висуваючи на передній план інстинкт продовження роду, вносячи в думки сумбур, а в розмови – палкість.

Так мати й не дочекалася. Мішель продовжував жити смертю хоробрих, заробляючи ті ж три карбованці перекладами у студентів факультету іноземних мов. Він ніколи не пам’ятав їх імен, але завжди забував обличчя…

Світле майбутнє було не за горами, воно взагалі знаходилося незрозуміло де.  Знайому кондукторку трамваю тьотю Цилю якось навіть доправили до лікарні №2 із гострим отруєнням щасливими квитками. А скрижалями, на яких викреслювалося майбутнє, стали стіни чернівецьких під’їздів.

Місто ж продовжувало випромінювати запахи:  в січні – морозу та накрохмаленої білизни, в лютому – весни, в березні – грипу, ангіни  та йоду, в квітні – комуністичного суботнику, в травні – ранньої черешні, в червні – перших грибів, в липні – дощів та прутської води повеней, в серпні – яблук та вареної кукурудзи, в вересні – смажених гогошарів та шкільної крейди, в жовтні – каштанових листів, в листопаді – зими, а в грудні – ялинок.

         «Не треба ставити крапку там, де серце ставить кому», - весело подумалося Мішелю французькою.

Але його знову ніхто не зрозумів…

 Володимир Килинич, листопад 2008