У забутті – як у домовині: слово на спомин Дмитра Рожка - знаменитого в минулому голови колгоспу на Кіцманщині
У забутті – як у домовині
У слові журналіста Івана Агатій пом’янімо знаменитого в колишньому голову колгоспу «жовтень» на Кіцманщині Дмитра Васильовича Рожка
Воістину він був славним аграрієм. А що зараз? А зараз на його могилці у Валяві нікому навіть траву покосити. Хоча у тій же Валяві про Дмитра Васильовича можна і сьогодні почути: «Та таких, як він був по життю, на своєму скороплинному путі треба тільки пошукати». Бо Дмитро Васильович, в усьому, чим по вінця день від дня були сповнені його будні, за велінням серця по-людськи проймався та вникав також у проблеми та запити людей. Кажуть ще так про Рожка: та йому від Бога було заповідано чинити добро в ім’я Добра. І я сам не раз чув од людей про Дмитра Васильовича: Та про таких, як він можна романи писати.
А керував він своїм колгоспом не стільки, як вимагала «рідна» партія та уряд, а як того вимагало саме життя. І вдавалося, і велося. Досить сказати, що за всіма виробничими показниками валявський колгосп з року в рік добивався найкращих в області показників, особливо ж у рільництві та тваринництві. Економіку господарства потужно зміцнювали допоміжні промисли, у тому числі виробництво будматеріалів. Кращих результатів на Буковині сільгосппідприємства Рожка досягало також у вирощуванні товарної риби, від карасів та коропів буквально кипіла вода. Та що казати: бо по досвід роботи до Рожка приїжджали звідусіль. На базі колгоспу «Жовтень» неодноразово проводилися республіканські та всесоюзні семінари. Бо справді було чому повчитися.
З практики роботи Дмитра Васильовича пам’ятний і такий вражаючий повчальний факт. У величальні православні празники, зокрема на Великдень, Петра і Павла, Богородицю та інші значимі він, боронь Боже рішуче забороняв механізаторам виходити в поле. Казав так: «Сьогодні ви йдете до церкви, відпочиваєте, а завтра в поле з подвоєною енергією. Надолужити. На «витівки» Рожка начальство спозирало косо. Однак, знаючи його непростий норов, його так і пальцем ніхто не ворохнув. Бо то був авторитет.
А ще між іншим запам’ятався один момент, як працював, досвіду навчав та гостей приймав. За тієї радянщини Валява була єдиним селом на Буковині відкритим для іноземних гостей. Якось загостювали тут освітяни з Канади. Познайомилися з селом, побували в осередках культури, на тракторному стані та фермах. Сподобалося, бо дуже довго поміж себе обговорювали картинки з сільського життя валявської громади.
Ну а якже без обід у? Гостей запросили підкріпитися в столовій на тракторному стані, звичайна столова, але готували там так, що завидки брали навіть найдоскіпливіші ресторатори. Сіли гості за стіл, який ломився від усіляких страв, але вони як води у рот понабирали . Невже тут щось не те? – захвилювався Рожко. Аж приготували як на храмовий празник. А не пригощалися попервах ті канадейські освітяни у думці про те, у що влетить їм таке розкішне застілля. Через перекладача їм пояснили: все що на столі – то безкоштовно. Для всіх і щодня.
Ось такі ми українці: гостинні, добрі і як кажуть у тій же Валяві останньою сорочкою поділяться аби пошанувати гостей.
Таким він був по життю. Давно поміж нас уже нема знаменитого аграрія. Щоправда, в селі функціонує сільгосппідприємство. Та в порівняні з тим, яке очолював Д.В.Рожко, то – земля і небо.
- І це без жодного перебільшення, - підкреслю під час розмови колишній голова Валявської сільради Андрій Васильович Стасюк. З різних причин проживаю тепер у Чернівцях. Але в рідній Валяві буваю часто. Окрім усього, заглядаю на сільський цвинтар. З-поміж багатьох інших, чиї душі на небесах, обов’язково заглядаю на гробівець Дмитра Васильовича. Помолюся, травку на могилці покошу…
- А що в селі хіба нікому прибрати та покосити?
- Розумійте як хочете. Але виходить якось не так.
Опісля почутого так і обпекло: та невже по зробленому та досягнутому Дмитром Васильовичем нині у Валяві нікому зробити святу справу, взяти, прибрати та покосити на його могилці. Ну хоча б від випадку до випадку, зокрема перед великими православними святами? Виходить, що так. Але помана по Дмитру Васильовичу залишилася від Бога, з яким у серці він йшов по життю і чого він воістину у нього заслужив.
Іван АГАТІЙ.
