У ці дні в Чернівцях згадують Олександра Попенка
У ці дні в Чернівцях згадують Олександра Федоровича Попенка – колишнього заступника начальника управління культури Чернівецької міськради, прекрасну людину, талановитого актора, шанувальника мистецтва. Рік тому він став пам’яттю нашого міста, розчинившись у його прозорому повітрі, вузеньких вуличках, заквітчаних двориках…
Звабливий світ театру
Сашко ріс, як і більшість його ровесників, веселим, здоровим хлопцем. Бешкетував, з друзями грав у війнушку, ганяв м’яча. Любив читати, мав багату уяву і нестримну фантазію. Все це привело його до театрального гуртка Будинку піонерів, яким керувала Валентина Безпольотова – популярна, улюблена актриса, заслужена артистка УРСР. Вона не тільки блискуче грала на сцені театру імені Ольги Кобилянської, а й мала педагогічний талант. Серед колишніх її гуртківців чимало відомих акторів, режисерів. Тож не лише помітила хист актора у маленького Сашка, але й навчила його вільно триматися на сцені, не боятися зали і найголовніше – не комплексувати через незначне заїкання, що дошкуляло хлопцеві, робило його мовчуном... Олександр Федорович не раз потім дякував своїй учительці.
Його вабив театр. Тож коли закінчив Чернівецьку середню школу №23, поїхав до Києва і вступив у Театральний інститут імені Карпенка-Карого. Красивий юнак з римським профілем, гордою поставою і м’яким глибоким голосом, який, здавалося, проникав у саму душу, був наче створений для сцени. Він привернув увагу легендарної Валентини Зимньої, котра і взяла його на свій курс.
Почалося студентське життя. Найзаповітніша мрія втілювалася у життя. Ладен був не лише грати на сцені, а жити там. Шелест куліс, легенький скрип підмостків, характерний запах декорацій, немов чаклунський трунок, наповнювали його невимовною втіхою.
1971 рік. Київських студентів запросили до Москви. Впродовж десяти днів їм показували московські театри, слава яких гриміла на весь Союз, знайомили з відомими акторами, імена яких були на слуху. У театрі на Таганці Володимир Висоцький грав Гамлета. Потрапити на виставу було неможливо. Майбутнім київським акторам порадили навіть не старатися, бо ні квитків, ні контрамарок уже не було. А так хотілося побачити Висоцького вживу! Того Висоцького, що своїми піснями зачарував серця мільйонів прихильників і закохав у себе навіть французьку красуню-актрису Марину Владі.
«З трьох дверей, якими можна було потрапити на стару сцену, двоє блокували контролер і заступник директора театру, які ретельно перевіряли підписи на пропусках. А треті… Я заплющив очі і подумки попросив Всевишнього допомогти мені. І диво сталося. Потихеньку я прошмигнув повз блокпост у ті треті двері… Прем’єру з Висоцьким я подивився», – згадував якось Олександр Федорович.
Москва. Кар’єра…
Журавлиним клином пролетіли інститутські роки. І ось уже дипломованим актором Олександр повернувся додому. Після великої, сумбурної і галасливої столиці рідні Чернівці здалися маленькою спокійною гаванню.
Кілька років працював у Чернівецькій філармонії. Згодом, закінчивши вищі курси при Державному інституті театрального мистецтва ім.А.Луначарського (знаменитий ГІТІС) у Москві, очолював спершу театральні колективи України, а потім уславлені театри Москви. Чи ж міг колись він, що по-партизанськи пробирався на виставу в Таганку, уявити собі, що працюватиме там і складатиме керівний тріумвірат з Юрієм Любимовим, його помічником і другом Борисом Глаголіним?
Складається враження, що для нього не було недосяжних вершин. Розумного, талановитого, тямущого чернівчанина поважали й цінували в усіх колективах, де б він не працював.
Окрім адміністративної роботи, він виходив на сцену у виставах, серед яких «Майстер і Маргарита» М.Булгакова, навіть знявся в екранізації історичної епопеї «Єрмак» (реж. В.Краснопольский, В.Усков).
Доля посміхалася молодому чоловікові. У 1993 році його навіть рекомендували на стажування у США. І хто знає, яких би артистичних і посадових вершин він досяг, якби не його величність Випадок: з дому зателефонували – захворіла сестра. Він вмить зібрався і полетів до Чернівців.
Провідавши у лікарні сестру, вже збирався йти, аж раптом двері відчинилися, і на порозі палати він побачив тендітну, біляву жінку...
Так ніхто не кохав
Незнайомка підвела голову, їхні очі зустрілися … Олександр Федорович потім згадував ту зустріч: «Знаєш, раптом я зрозумів Володимира Сосюру: «Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання…»
Вони стрілися, коли у кожного з них позаду був чималий життєвий досвід – закоханість і розчарування, проблеми і нездійснені надії. Він, серйозний, успішний чоловік закохався, мов десятикласник, потонув у синьо-зелених озерах великих чистих і беззахисних очей. Та за кілька днів повернувся до Москви, до своїх обов’язків. Повсякденна метушня закрутила, мов хурделиця, і лише уві сні бачив урочі озера її очей.
Минуло кілька років, і ось він знов у Чернівцях, тепер біля хворої матері. І знову зустрічає ту дивовижну жінку… Тепер він не повертався до Москви, а поїхав туди, аби владнати справи. Між кар’єрою і коханням вибрав кохання.
– Доля нас зводила тричі, – згадує Лариса Попенко. – Вперше 1983 року, коли мене прийняли на роботу у філармонію, де на той час працював Саша. Він восени того року поїхав до Москви. Згодом – у лікарні, куди я прийшла, аби провідати свою приятельку, і там побачила красеня, котрий, як з’ясувалося, був її братом. І втретє, коли він приїхав до мами…
Вона зустрічала його на вокзалі. Чи не з тої хвилини розпочалося їхнє спільне життя. А може, раніше, коли зустрілися їхні очі, а душа до душі промовила: «Ну, здрастуй, нарешті я тебе знайшла».
– Не можу сказати, що я не розуміла той дарунок долі, – каже пані Лариса, – але тільки тепер, коли його не стало, усвідомила, наскільки важко без нього, важко не тільки жити, дихати.
Їм було дароване щастя завдовжки у 19 років. Олександр Федорович пишався дружиною – її красою, щирою відкритою душею, талантом актриси. Розумів її настрій, тому й не ображався, коли вдома не було обіду, або вечері – тоді сам ставав до плити і готував смачні страви за рецептами, яких знав безліч. І де б вони не були разом: чи на офіційному прийомі, чи на відпочинку, завжди із задоволенням і особливою гордістю говорив: «Це моя дружина».
Сьогодні вона переглядає зафільмовані миті, коли вони були разом. Він здоровий, гарний… Ось вони у Трансільванії в зловісному замку Дракули, а це на морі… Сльози застеляють великі бездонні очі, а вона все говорить, говорить, наче хоче аби почув це він.
– Пам’ятаю, як він читав «Заметіль» Пушкіна під супровід симфонічного оркестру нашої філармонії. Я хвилювалася, думала, як то буде, адже коли розхвилюється, починає заїкатися, а тут – повний зал. Але тільки-но зазвучала музика, я почула його ніжний, оксамитовий і водночас сильний, пристрасний баритон, якого я досі не чула. Він заворожував, полонив душу, підкорював думки… Мов у солодкому сні, слухала, як вперше, добре знану повість. І отямилася лише тоді, коли зал зааплодував моєму Саші. Отой його голос і тепер у мені звучить. Він планував ще підготувати подібну програму за ліричними поезіями Івана Франка…
Лариса купалася у своєму щасті, в коханні чоловіка, котрий зумів стати рідною людиною і для її донечки, а згодом улюбленим «дідуськом» для онучки Лєрочки. Здавалося, так буде завжди. Але раптом він захворів. Вона не дозволяла собі навіть подумати, що може статися непоправне. Останній місяць його життя майже не відходила від нього, не полишала ані на хвилину.
У лікарні він часто згадував минуле літо, відпочинок у Сонячній долині. Як там було добре. Він дякував коханій за той чудовий час, говорив їй, який він щасливий з нею, обіцяв, що неодмінно одужає, і вони знову тихим літнім вечором питимуть чай на балконі …
Серце Його зупинилося на світанку 12 жовтня. Всю ніч вона сиділа біля нього, підгортала ковдру, як маленькому, аби не змерз. Вона міряла тиск, температуру, умовляла його заспокоїтися… А потім почула стогін. Покликала медиків і раптом зрозуміла: він не дихає...
– Трапляється, йдучи вулицею, не усвідомлюю реальності, і раптом чую Сашин голос: «Спину не тримаєш». Зупиняюся, розправляю плечі. А потім розумію, що більше немає того вірного, надійного плеча, на котре можна опертися. Може, комусь це видасться дивним, але мені добре в моїх думках, спогадах, снах – там, де мій коханий. Я безмірно вдячна долі за те, що він був у моєму житті. Але чому так мало?
Олена РОСИНСЬКА
Джерело: газета "Буковина"
