Краще - ворог хорошого: у ратуші обіцяють оголосити конкурс на новий пам'ятник Воробкевичу на старому місці
Ініційована ратушею зустріч для публічного обговорення ситуації зі знесеним пам’ятником українському будителеві Буковини Сидору Воробкевичу відбулася. Усіх охочих висловитися з цього питання чернівчан на розмову запросив заступник Чернівецького міського голови Василь Зазуляк. Особисто я у патріотизмі і добрих намірах саме цього посадовця мерії ні миті не сумніваюся. Попри те, що на думку юристів-гачкотворців, яким я не є, жодними громадськими слуханнями ця зустріч зацікавлених осіб насправді не була. Принаймні з точки зору процедури, яка може мати правові наслідки. Очевидно, що апеляція до телекамер ЗМІ, як до свідків, що у разі чого змусять посадовців виконати дані обіцянки, жодних юридичних наслідків так само не має. Залишається сподіватися тільки на їхнє слово і добру волю. Але нехай вже перший млинець комунікації ратуші з цього питання буде таким, ніж ніяким.
Під час розмови вкотре переконався у тому, про що й так давно знав: вперте небажання влади вчити уроки минулого завжди призводить до поганих наслідків. Представники ратуші вперто дотримуються версії, що пам'ятник був аварійний і сам автор був ним незадоволений. Це, зокрема, вкотре озвучила представниця відділу охорони культурної спадщини. Звісно, з таким підходом знесення легко виправдати. Дехто з присутніх на бесіді казав, що треба було з повагою поставитися до гіпсового погруддя, знайти йому інше місце. Але оскільки це не були слухання під протокол, то ніяких зобов'язуючих пунктів щодо цього не записали. На все добра воля, або її відсутність. Хоча кожен, хто бодай трохи цінує старовину, розуміє: історична цінність подібних речей є великою. Не лише як першого пам'ятника, встановленого у Чернівцях після проголошення Україною незалежності, а навіть як артефакта зі скандальною історією. Вони ж бачать у ньому тільки гіпс.
Про роботу над помилками присутні на зборах представники влади зі своїми прибічниками взагалі не хотіли нічого чути. Живуть у своїх ілюзіях про обложену фортецю. Хоча є гарні слова і наміри, а є процедура вирішення проблемних питань з історією, яку треба знати. І готуватися, а не сподіватися на імпровізацію. А щоб знати, що робити, треба вчити матчастину - підводні течії всіх проблемних ситуацій, чого в питанні Воробкевича не спостерігалося. У мене не склалося враження, що влада бажала чути думку, протилежну до власної, взагалі була налаштована на діалог. Не формальний, коли усім дають можливість висловитися, але рішення ухвалюють прийняте в іншому місці, а реальний. У посадовців є група людей, яка каже їм те, що вони хочуть чути, а решта їх не цікавить. У власній непомильності вони, схоже, теж переконані. Хоча для всіх незаангажованих людей очевидно: якщо місце було зарезервоване за пам'ятником, у чому мене запевняли з початку розмови, тоді чому його демонтаж не супроводили одночасною новиною, який пам'ятник займе його місце. Все одно якийсь мав би там бути згідно з логікою закріпленого за ним місця. А не придумувати зараз на ходу конкурси.
З певними труднощами, тільки у процесі розмови, спільними зусиллями фахівців – журналістів, скульпторів, архітекторів – вдалося переконати владу та її прибічників, що починати потрібно не з агітації людей і так давно загітованих у потребі існування пам’ятника, не з оголошення конкурсу на встановлення нового пам’ятника Сидору Воробкевичу, а зі з’ясування юридичного статусу цього місця. Тих обставин, власне, які взагалі зробили можливою цю скандальну ситуацію. Бо нам вже Нью-Васюки пропонують, коли ще землю не відвели. Тому насправді є над чим працювати. Без відповідей на питання, чому попередній монумент вилучили з переліку пам’яток, що уможливило його демонтаж, чи передбачено взагалі збереження у сквері на Коцюбинського будь-яких пам’ятників усі пропоновані кроки тільки множитимуть подальшу правову вакханалію і сіятимуть монументальний хаос.
Під кінець майже двогодинної розмови сторони дискусії, які, щиро вірю, у даному питанні перебувають по один бік української барикади, нарешті почули одне одного. Представник мерії в особі Василя Зазуляка перед камерами пообіцяв, що всі спірні питання з юридичним статусом пам’ятника саме у даному конкретному місці буде знято. За потреби, пам'ятник тут узаконять рішенням сесії міської ради.
Далі більшість учасників дружньої бесіди зійшлися на потребі оголосити конкурс на спорудження нового пам'ятника. Видно влада не шукає собі легких шляхів, тому все ускладнює. Їм пропонували перенести історичний пам'ятник з вулиці Воробкевича у цей сквер і швидко вирішити проблему. Але вони такий варіант не розглядають, хоча, якщо чесно, я так і не зрозумів чому. На всі аргументи пафосно заперечують, а що в Чернівцях не може бути два пам'ятника Воробкевичу. І ніби вже "невдобно" (як казав Іван Степанович Плющ) наполягати на старому варіанті, бо ті, хто його просто викинув, тобі ж тепер дорікають, як це ти, такий сякий, не бажаєш Воробкевичу кращого.
Водночас мій вроджений скептицизм і життєвий досвід змушують з обережністю ставитися до всього, реалізація чого залежить від людського фактору і вимагає тривалого часу. Наприклад, як пояснили фахівці-архітектори, один тільки конкурс на новий пам’ятник, це ще без підготовчого періоду, розтягнеться у часі щонайменше на пів року. І зрозуміло, що весь цей час сквер біля так званого Попівського дому світитиме порожнім місцем, до якого звикатимуть городяни. Відсутність на так званих громадських слуханнях представників управління культури Чернівецької міської ради, на що зі здивуванням звернули увагу присутні, теж доволі красномовне свідчення того, до якого місця насправді декому з влади Воробкевич і його постамент.
Про інші загрози на цьому шляху забувати теж не доводиться. Від банальних спроб заговорити проблему - вже на цільовому обговоренні долі Воробкевича, з якогось дива, декотрі з пристуніх почали пропонувати ідеї спорудження на цьому місці інших пам'ятників, до банальної ситуації, за якої оголошений конкурс з різних причин можуть визнати таким, що взагалі не відбувся. З усіма невтішними для української справи наслідками. Або всі подані проєкти будуть погані і оголосять новий, або з якоїсь іншої причини. Формально ж громаді повідомлять, а що ви хотіли, ми ж хочемо для Воробкевича найкраще. Але недаремно, чомусь, люди давно знають, що краще - ворог хорошого.
Щодо нинішнього облаштування території, ще без пам'ятника, Василь Зазуляк пояснив, що фонтани, які тимчасово займуть його місце, декоративні, рухомі. На що скульптор Іван Салевич резонно заперечив у кінці розмови: оголошувати конкурс на пам'ятник, але наперед вже робити сквер - не зовсім правильно, бо тоді важко буде поєднати все в комплексі і доведеться переробляти. Але навряд чи фахівця почули.
Тому особисто я шукав би швидший і простіший спосіб виправлення помилки зі знесенням пам’ятника. Можливо, такий, який пропонував Павло Польовий. Тим більше, на що теж вказують чернівчани, про стан пам'ятника-клона біля школи і найближчу територію навколо нього ніхто зараз по-справжньому чомусь не дбає. Але засвідчуючи віру в людей і власну добру волю, нехай це буде тим випадком, коли постраждають мої скептицизм і досвід. Я готовий на таку жертву, якщо у результаті на тому місці бодай через рік справді з’явиться гідний пам’ятник українському діячеві. Готовий тоді публічно визнати свою помилку. Якщо ж ні, то одним "я ж казав" справа не завершиться.
Юрій ЧОРНЕЙ
