У полум’ї війни і сама природа змахує сльозу

Над її премудростями в цей трагічний час розмірковує Заслужений журналіст України Іван Агатій

Заповідано ж Господом – «не убій». Без винятку для всіх на цій святій землі. А що маємо? Криваве, незбагнене людським розумом побоїзько, у вогні якого погибла і далі гибне незбагнена кількість люду. У тому числі і дітки-ангелочки, котрим би жити і жити та в подальшому мир утверджувати.

А тимчасом сусід пішов на сусіда, хижим круком упав на нашу священну Українську землю, яку день-у-день випалюють вибухи, опісля чого вона довго гоїтиме рани і де в результаті ще не скоро колос золотий заколоситься. Та що казати: від того, що ворог приніс у наші оселі, страждає усе, що бачить також Матір-Природа. А зміни в царині її усталених законів вразливі. 

І вони, ці зміни, на моє переконання, торкнулися кожної рослинки-стебелинки, чічки, що вже мала полум’яніти о цій благовісній порі. З незапам’ятних часів як було? Ще сніжило, льодком тонким прибережжя мілких водойм затягувало, а він уже полум’янів розкішшю Богом дарованої краси. Вгадали. Ця чічка – то знаменитий шафран Гейфелів. Квітка з числа надзвичайно рідкісних. Тому ті, хто уперше її стрів рано навесні, неодмінно нарік завітає на стрічу із нею. Та й я із числа таких. Але навіщо далечі шукати до стрічі із нею.

Вибравшись, поквапився в улюблений для себе Глибочок, де щовесни, а то і в кінці зими шафран так рясно укриває ліс та його переліски, що ніде ногою стати. Тому і поквапився, аби вкотре стріти диво Господнє. На жаль, чуда не сталось: як не шукав та обдивлявся місцину, кожний її закуток і жодної квіточки. І я, синку, цього не збагну, аби теперечки, коли вже пора, шафран не розпустився,- сказала при зустрічі літня жінка, котра заготовляла сухий хмиз.- Це уперше за мої вісімдесят. Упевнена в причині. Природа – то жива душа і, відай, перемінами, що потрясли світ, й вона своєю премудрістю зреагувала. Боженьку, спаси та сохрани і не дай во віки віків повторити для нашого українського люду лихо… Та й не доказала, затявшись на слові.

Мене ж опісля пам’ятної зустрічі вразила і приємна новина. Посеред лісового озерця, щільно оперезаного сухим очеретом, з подивуванням угледів пару улюблених усіма бузьок. І від побаченого враз защемів, адже здалося, що уперше. Рано, дуже рано додому ця птаха вернула. А раз бузьки прилетіли, то добра вість, то на щастя. Адже з незапам’ятних часів та віків люди підмітили, що якраз лелеки своєю присутністю віщують віру в перемогу, жагу людського духу. І вона неодмінно збудеться. Бо сам Господь заповів, що нашому українському роду нема переводу. 

(спеціально для buknews)