У Карпатах падуть роси на покоси. Але тільки де-не-де

На щезаючи з карти Карпат сіл та хутірців усе рідше дзвенить коса. Через катастрофічне зміління населення гірського регіону там уже й заготовляти пашу на полонинах нікому, бо тієї моржини в стаєнках зменшилось вдесятеро, якщо не більше.  Але передосіння і чиста, мов срібло роса, таки паде – пора її пришла. І нам пора у гори.

Але геть ті думи сумні. Нехай як уже буде та  все одно тішимося цій порі по Петру, коли матір-природа найвиразніше вершить зміни-переміни в кожному своєму закутку. Бачимо їх, милуємося ними всюди чи в Красному Долі, Верхньому та Нижньому Ялівцю, або й ще дальше, де в поодиноких хатинах у зруб спів сопілки давно вмер. Трапляється, ще й досить часто, що в останню путь уже нікому порядити навіть померлого.

По-людськи вникаючи в реалії  і навідуючись на терени улюбленої Путильщини, повсякчас згадую свого щирого друга-товариша, одного з найуспішніших в минулому директорів Селятинської середньої школи Леоніда Колісника. Здається, мить-друга і наш Льонька як ми його називали, з властивого для горянина гостинністю, обнявши мовить:  «Гайда, дорогі, мої спочатку до хати  та за стіл, а відтак вирішимо план». Як завжди, Леонід показував і на всі лади розхвалював свою школу, в якій справді було, що показати, хто з вихованців став студентом і обов’язково словом-другим аналізував демографію свого рідного Селятина. Журився, що по роках, а днях, мілію родини горян. Бувало, коли згадували той Красний Діл, що дав Карпатам славетного опришка Лук’яна Кобилицю, Леонід ледь не плакав. Колись у тому Красному Долі жило близько сто родин, а нині хата-дві виповідав свою журу мій щирий друг. – Та все одно вірю у відродження регіону, бо тут наша велична історія і тая Слава, за яку в борні поклали голови опришки. Пристарав багато цікавого матеріалу. Зберуся і таки щось видам. Це з низки головних завдань…

Знаю і вірю, що Колісник неодмінно як патріот Карпат, здійснив задумане серцем. Не встиг: на превеликі жалі, бог передчасно покликав його в Царство Небесне. Кажуть в Селятині, що так, як по ньому, проводжали вперше. Хтозна, хтозна. Але такої жалоби наш друг, побратим по філфаку Леонід Колісник справді заслужив.

Але знову таки пригадуються тії останні навідини до нього  о цій порі, коли зрошені рясними росами гори та доли приваблюють особливо. Наповнивши кошелі грибами та перехопивши сальця і до сальця, Льоня, добре пригадую, сказав, що й завжди: «Де ще так файно на цім світі, як отутечки у нас цім перевалі? Ваню, у мене серце співає, вірю, що й в тебе також. А давай, друже, у поміч косарикам покласти і свій покіс. Не  забув, не розучився. Ото й добре. Матимемо поману…».

Давно вже нема того Льоньки. Та згадка про нього повсякчас ятрить душу. Особливо тепер, коли хоч усе рідше, десь у Красному Долі, чи ген у найвіддаленішій Сараті ще дзвенить коса, і на покіс молодих отав паде  важка передосіння роса.

Іван АГАТІЙ.