У Глибоці вимушена переселенка з Донецької області щодня плете сітки для воїнів Збройних сил України

Серце крає, ранить душу ця жорстока війна, що чорною хмарою нависла з московії

Якось днями знайома глибочанка Марія Іллівна Амарій кількома словами обмовилась про те, що познайомилась із вимушеною переселенкою з Донецької області. Та жінка щодня плете сітки для воїнів Збройних сил України.

— Знаєте, — додала Марія Іллівна, — вона може багато розповісти, що пережила після розпочатої жорстокої війни московитами, як доля привела її разом із чоловіком у наше селище.

Ось так і відбулась моя зустріч із Людмилою Андріївною Запарею. Одразу скажу, що її розповідь до глибини душі вразила, змусила взятись за перо. Хоча кожен рядок, що ліг на папір,  чесно зізнаюсь, зрошений гарячою сльозою моєї співрозмовниці.

Ще трохи більше року тому, здавалось, ніщо не віщувало біди у її рідній Волновасі. Текло розмірене життя, наповнене роботою і спокоєм. І все це якоїсь миті обірвалось страшним словом «війна», затіяної проти України потворою із глиняно-жовтим обличчям і жаб’ячо-виряченими очима із сусідньої росії… Вибухи снарядів і бомб, свист куль злились воєдино, несучи смерть мирних людей і спустошення їхніх домівок.

— Похапцем зібравши сякі-такі необхідні речі, — розповідає Людмила Андріївна, — ми з чоловіком рушили на захід України (дві дорослі дочки залишились у Києві) ще не відаючи куди. Спершу зупинились на Львівщині, а вже згодом перебрались на Буковину, зокрема у Глибоку.

На якусь мить моя співрозмовниця витримала паузу, відвела погляд, витираючи зволожені очі. Кожне наступне слово, відчувалось, давалось їй нелегко. Тож, не став задавати зайвих запитань. Тільки з’ясував згодом, що разом із чоловіком – Геннадієм Григоровичем здобули вищу освіту. Він – інженерно-технічну; вона закінчила педагогічний інститут. Людмила Андріївна понад сорок років працювала у бібліотеці, а чоловік займався інженерної справою у радгоспі. Відтак, щоправда, завели невелике власне фермерське господарство.

Можна б, як кажуть, стрічати кожну днину, радіти життю. І знову Людмила Андріївна витримала паузу, піднесла хустину до забринілої сльози…

І ще неприховано щиро, без жодного пафосу повідала наскільки їй дорога українська мова, як тепло і приязно зустріли їх з чоловіком у Глибоці. В одному з приміщень лікарні їм виділили окрему маленьку кімнатку, звідки й спозаранку прямують до своїх занять: вона, як уже згадувалось, до плетіння маскувальних сіток, а Геннадій Григорович – на допомогу в церковних справах отцю Роману. Життя ж бо триває. І нехай Всевишній допоможе цьому подружжю.

Василь ГЕЙНІШ, заслужений журналіст України.