У Чернівцях старий австрійський парк став лісом

 

За цими ознаками так званий парк імені Федьковича у Чернівцях давно вже ліс, а не парк. Це тільки одне дерево я сфотографував, а там таких завалів, як на картинах Шишкіна, десятки, якщо не сотні. Причому деякі ще не впали на землю, а тільки похилися, зачепившись за сусідні, і тільки чекають сильнішого вітру. Декотрі, усе ще міцно угрузлі у землю, зламалися навпіл. Верхів'я вже на землі, а стовбур зяє надтріснутим зламом, не бажаючи розлучитися з рештою. Так і висять вони на одній корі над хідниками, чекаючи поки "удар милості" сокирою, або негода, не розірвуть цей останній зв'язок. Можливо, це трапиться саме тієї миті, коли якийсь роззява ловитиме гав якраз під таким похилим деревом. Ніхто того не знає.

 

Цю природну деревотрощу особливо добре видно пізньої осені, взимку та навесні, до появи перешої зелені. А листя зазвичай приховує масштаб руйнівних природних процесів. І тут залишається одне з двох, або радіти, що гора Габсбурґ природним чином заростає лісом, але тоді не пускати сюди людей. Або, якщо це усе ще парк, чистити. Щоб не було потім так, як у романі Сьюзен Хілл "Напровесні". Не з першого ешелону британської літератури, але непогано написаному. Читайте і ви його, якщо бажаєте дізнатися, що й до чого.

Так, як я десь, колись прочитав, що чудово розпланованими парками Фольксґартен і Габсбурґгьоге городян обдарував крайовий інженер Адольф Марін. Тут «любили зустрічатися ті, в чиїх серцях вирувала молода кров», – уточнював родич інженера Ґеорґ Дроздовський у спогадах «Тоді в Чернівцях і довкола». У австрійські часи напроти входу до парку Федьковича, який заклали 1888 року, був розташований ресторан, у самому парку – дерев’яні альтанки для відпочинку.

 

У румунські часи – це вже парк імені королеви Єлени. «У північній частині міста на горі й узбіччі, аж до річки Клокічка, росте чудовий, хоч і не культивований, у занедбаному стані, лісок-парк Домник з буковими, березовими і шпильковими деревами», – описав цю місцину І.М.Новосівський.

 

«Від моменту, щойно зійде сніг, і до пізньої осені ми потрапляли до парку або просто зі свого палісадника, перетинаючи дорогу і перестрибуючи через живу загорожу, або через один з трьох входів», – розповідав старий чернівчанин Петер Демант у спогадах про міжвоєнне місто "Перше життя".  Раніше перед парком стояв глухий паркан в добру сотню метрів завдовжки. Час, проведений у парку, – чи не найсвітліший спогад довгого і складного життя.  Пам'ять закарбувала обкований залізним кільцем старезний каштан,  який ріс біля входу у парк, розмови під час прогулянок із двома-трьома місцевими «ентузіастами чистого повітря» – Мері Красс (донькою інженера – будівничого тунелів), відставним професором-природолюбом Майєром, який повсюди носив за собою витончений шезлонг, – і навіть образ велетенського плямистого дога багатодітної фрау Бреннеке, який облюбував собі місцину під велетенськими ялинами.

 

У радянські часи – це парк ім. Шевченка (до 1992 р.), нині – Федьковича. Те, на що він перетворилася зараз, кожен охочий може побачити сам.