У Чернівцях помер історик Петро Брицький - співавтор відомого дослідження про полковника Петра Болбочана
Відійшов у вічність український історик, публіцист, доктор історичних наук, професор Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича Петро Павлович Брицький.
Про це повідомила Olga Obersht.
Довідка про Петра Брицького авторства Інги КЕЙВАН з сайту http://dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=653019
Народившись 1931 року, коли вже вповні розгорнувся так званий процес Спілки визволення України, і на всю потужність працював двигун репресивної машини, він, як і багато його ровесників, не міг розраховувати на спокійну, врівноважену долю. Пережив голодомор 1932-33 років, війну, голодомор 1946-47 років.
Той факт, що Петро Брицький був із родини «ворогів народу» і перебував «у списках», а також голод 1940-х років змусили його у п’ятнадцятирічному віці залишити рідне подільське село, що на історичній території між Меджибожем та Пилявцями, і вирушити до «хлібного Львова» - їхав три доби на даху вагона у грудневий мороз. Ті ешелони були воістину апокаліптичним видовищем: люди не лише заповнювали собою вщерть вагони зсередини, але цілковито обліплювали їх зовні. Хлібних мандрівників на станціях чекали міліцейські облави, і як хмиз, везли від перонів трупи, зняті з вагонів.
У перебудовний час всі українські радянські бібліофіли співчували до гострого болю у душі, серці і розумі юним героям автобіографічної повісті Анатолія Приставкіна «Ночувала хмаринка золота», не відаючи, що поряд з ними ходять, живуть ті, хто несе в собі невимовлені і невигойні рани своєї голодної, розстріляної юності.
Петра Павловича як безпритульного зловила міліція і доправила до притулку. Згодом він вивчився на столяра. За словами Петра Брицького, йому легко давалося будь-яке навчання, наука, адже у родині був культ книги і традиція інтелектуального спілкування. Його свого часу навіть із третього класу одразу перевели до п’ятого, оскільки батько завчасно навчив його всьому, що вимагала програма четвертого класу. А школу, повернувшись після своїх «мандрів» закінчив за три місяці на відмінно.
Так само на відмінно завершив навчання і в Івано-Франківській фельдшерській школі, куди пішов вчитися не за вибором, а за необхідністю здобути ту професію, яка могла б прогодувати. Мав можливість вступу до медінституту, але вирішив для початку рік попрацювати, оскільки не було ні одягу, ні можливості матеріально себе утримувати. Вирішив поїхати на роботу у Чернівецьку область, оскільки його брат лікувався у туберкульозному санаторії Старої Жадови.
Пропрацювавши півроку у дільничній лікарні Новоселицького району, був призваний до армії, де навіть вимушено пройшов курси техніків по літаках, так що вища математика для Петра Павловича не є абракадаброю. Очевидно, що цей досвід, а також сімейне захоплення шахами і розвинуло в ньому вміння логічно, чітко, структуровано мислити, організовувати і розум, і справи.
Поставивши правильно діагноз одному із солдатів, якому стало погано під час фіззарядки, заслужив прихильність полковника – його призначили фельдшером батальйона. Офіцерське звання, необхідне при такій посаді, йому присвоїли лише в кінці проходження служби – через з’ясовування подробиць особової справи.
Незважаючи на пропозицію залишитися в армії, повернувся на Буковину, оскільки мріяв про педагогічну роботу. Згодом вступив на заочне відділення історичного факультету Чернівецького університету. Паралельно влаштувався на роботу в горах, «аби виконавши свої обов’язки, мати можливість працювати над собою». Зарекомендувавши себе як талановитий студент і перспективний науковець, викладач, отримав пропозицію вступу до аспірантури. Та оскільки на цей момент Петро Павлович вже був одружений і мав маленьку дитину, то він відмовився, вчинивши як справжній чоловік: дружину треба було підтримувати і утримувати сім’ю. Працював вчителем історії, завучем, директором школи у Вижниці, сім років директором Вижницької школи-інтернату. Позаяк Петро Брицький ніколи не кривив душею і не йшов проти власної совісті, у нього склалися не надто приязні стосунки з облвно та райкомом партії. Чимало ситуацій змушували директора робити вибір між тим, як легко і тим, як правильно. Щоразу обирав друге. У результаті одного випадку його все ж звільнили з посади. Райкомівський інспектор з ідеології вимагав звільнити вчительку, яку звинувачували у націоналізмі. Оскільки не було жодних дисциплінарних і професійних підстав це робити, Петро Павлович відмовився. Тоді інспектор почав наполягати, аби їй «заднім числом» оформити кілька доган. У результаті Петро Павлович вигнав його із школи, за його ж словами, «у грубій формі», до всього ж ще й залишив він школу, збігаючи з другого поверху. На другий день Петра Павловича звільнили з роботи.
І як то кажуть, не було б щастя, так нещастя допомогло. Петро Брицький у сорокачотирирічному віці вступив до аспірантури при Інституті історії. Його здобутки в історичній науці, без перебільшення визначні. Та самий Петро Павлович стверджує, що найбільше задоволення має від того, що зміг залишитися самим собою, не йшов проти своєї совісті. Не раз студентам різних поколінь він казав: «Часи часами, а, крім того, треба розум свій мати». Працюючи з різними проблемами і темами, обіймаючи різні посади, Петро Брицький не написав жодної статті на славу КПРС. У самій ідеології, програмі було багато корисного. Та Петро Брицький знав усю непривабливу сторону радянської історії не з книжок та переказів. Будучи свідком політичних репресій, голодоморів, цілковитої дискримінації прав людини, він завжди міг відрізнити зерно від полови. Він просто не міг славити брехню і криводушість: «З трибун говорилося одне, а робилося діаметрально протилежне».
Постать Петра Болбочана, якого Петро Брицький реабілітував в очах української та світової спільноти. Талановитий військовий діяч, полковник Армії УНР, патріот, який справою свого життя зробив боротьбу за Україну як за вільну державу, і справу цю виконував дуже майстерно. Завдяки його керівництву українське військо отримало перемогу у кількох важливих битвах. Без сумніву, саме такі авторитетні, впливові, чесні, без хворобливих амбіцій особистості могли вивести Україну на належний рівень. Але, звинувативши Петра Болбочана у незаконному захопленні влади, у спробі державного перевороту, його судять у стислі терміни і розстрілюють. І далі починається очорнення пам’яті Болбочана – насамперед, з подачі Володимира Винниченка в його праці «Відродження нації». Саме із цього тритомника Петро Павлович, отримавши його напівлегальним шляхом із спецфондів, за дві ночі читання вперше дізнався про полковника Болбочана. Але вже тоді наукова інтуїція та допитливість підказували, що не міг кадровий військовий поводитися так, як подав це автор «Відродження нації». І зрештою, дослідивши багато фактів, документів, історик утвердився у своїх переконаннях щодо Петра Болбочана як відповідального і шляхетного військового. З детальним життєписом військового можна познайомитися у працях «Буковинці у боротьбі за українську державність» та «Жертва української революції: трагічна доля П. Болбочана». У проведенні дослідження Петру Брицькому допомагала його дочка Євгенія Юрійчук, яка розглядала справу Болбочана з погляду юридичного. За словами Петра Брицького, основною його метою було показати патріотизм легендарного полковника Армії УНР.
І все-таки чому з такою визначною і важливою у справі державного відродження України особистістю повелися настільки несправедливо? Звісно, тому, що Петро Болбочан прямо вказував на помилки уряду УНР та міністрів, критикуючи їхню суперечливу політику. І замість того, аби прислухатися до досвідченого стратега, успішного, авторитетного командира і відкинути свої патологічні амбіції в ім’я утвердження ще такої крихкої на той момент держави, представники уряду побоялися втратити владу і, вбачаючи в особі Болбочана реального і значно сильнішого конкурента, просто його знищили.
