Цілинна епопопея, тривалістю понад пів століття

Де ти зробив найперші кроки,

Спізнав і ласки, і тепла.

Куточок рідного села

За все на світі найдорожчий.

Юрій Петричук

Мірча Вайпан разом із ще кількома десятками молодих буковинців потрапив в останню хвилю організованого комсомолом набору освоєння цілинних земель у Казахстані. То був грудень 1961-го. Хлопець міркував, що вже за рік повернеться у рідне село Петрашівку – тоді Глибоцького, а нині Герцаївського районів. Та, як справедливо кажуть у народі, не так сталось, як гадалось, бо лише цьогоріч Мірча Георгійович остаточно полишив ту далеку землю й оселився в с. Станівці на Глибоччині.

 Тракторист, інженер, директор...

 На відміну від першоцілинників, які у другій половині 50-х років минулого століття приїхали у голі степи ледь не з усього тодішнього радянського союзу, поталанило трохи більше. Поселили буковинців у вже готові бараки, до яких навіть була підведена вода, видали грошові аванси, надали роботу в ремонтних майстернях, аби підготувати техніку до весняної сівби. А треба сказати, що до приїзду у Казахстан Мірча Вайпан встиг закінчити сільську семирічну школу, профтехучилище у Просіці та 2 роки пропрацювати причіплювачем у петрашівському колгоспі.

Працьовитість, кмітливість буковинського юнака була дуже швидко помічена керівництвом тамтешнього радгоспу «Новоішимський» (Цілиноградська область) і невдовзі Мірчу направили на навчання в індустріально-педагогічний технікум. За 3 роки отримав диплом техніка-механіка, майстра виробничого навчання.

– Саме на той час, - розповідає Мірча Георгійович, - при господарстві, що мало понад 50 тисяч гектарів орної землі близько 10 тисяч голів великої рогатої худоби, відкрили філіал одного із профтехучилищ, де готували механізаторів широкого профілю. Однак, до цього я вже встиг побувати на посаді й інженера з техніки безпеки, але з відкриттям філії мене й призначили її очолювати.

 Керувати тим навчальним закладом Мірчі Вайпану судилося немало-не багато, а цілих 23 роки.

Власне, його трудова біографія з плином часу поповнилась ще кількома керівними посадами. Змінювались політичні устрої, економічні умови, зазнав розпаду Радянський союз, а з ним і колективні господарства у тому ж Казахстані. Колишній радгосп перетворився в агрофірму, а в ній такі досвідчені спеціалісти, як Мірча Георгійович, були вкрай потрібні.

- Звісно, нові форми господарювання, - додає мій співрозмовник, - вимагали і відповідних знань навиків. Отож, за рекомендацією директора фірми довелось (хоч і в цілком зрілому віці) поїхати в Ізраїль на перенавчання. Впродовж 2-х місяців я опановував тут агротехнічничний маркетинг, що вельми знадобилось у подальшій роботі в агрофірмі аж до виходу на пенсію. Словом, на тому й було покладено крапку у моїй трудовій діяльності.

 Завжди гордився, що родом з України. До неї і повернувся

 Те село Новоішимськ, в якому доля вготувала йому понад пів століття життя, мало багатий національний склад: українці, росіяни,  німці, румуни, жителі прибалтійських республік. Із майже 3 тисяч населення там проживало тільки троє казахів. Сталось так, що своє трохи запізніле кохання Мірча Вайпан (оженився в 27 років) знайшов саме українських дівчат. Батьки тієї чорнобривки були вивезені в Казахстан сталінським режимом за ознаками куркулів у роки тотальної колективізації на Україні. До слова, батько Мірчі Георгійовича теж зазнав політичних репресій і відбував вимушене переселення з Буковини в Казахстан.

- Знаєте, - ділиться далі М. Г. Вайпан, - оті національні переплетіння практично жодного разу у тому казахському селі не призводили до якихось конфліктів, непорозумінь. Водночас, нас, вихідців з України, завжди шанували, висували на ряд керівних постів за працьовитість, сумлінність і високий фаховий рівень. І я тим гордився, де б не бував підкреслював, що я хоч і етнічний румун, але маю родинне коріння на українській землі. Вона врешті-решт і покликала мене разом із дружиною назад сюди, на Буковину – нехай і на схилі літ.

Василь ГЕЙНІШ

Фото Григорія Безверхнього.

PS. Мова про дітей та онуків зайшла в нас з Мірчею Георгійовичем вже наприкінці розмови. З’ясувалось, що в нього є двоє синів та дочка, а також шість онуків, котрі проживають нині в Німеччині. І треба ж такому статись, що за 4 дня після нашої зустрічі до М.Г. Вайпана приїхав у гості один із синів зі своїми дітьми, а разом із ними і сваха Мірчі Георгійовича. Отак і зробили ми ще одне спільне фото у Глибоці. Щоправда на знімку лише Мірча Георгійович, його дружина Валентина Францівна та син Микола.