"Царівна" у пошуках свободи для кожного з нас

 

Пригадую, що особливе враження чомусь справив образ лісу, який майстерністю авторки перетворився ледь не на самостійного персонажа. Із власним містичним життям. Відтак відклав це своє позитивне враження десь на дальній полиці свідомості і більше до творчості Ольги Юліанівни не повертався. За винятком знайомства з театральними постановками за її творами. Але то вже було спілкування не напряму, а через посередництво інших людей - режисера й акторів.

 

Так було, аж доки участь у читацькому клубі «Пере(про)читання» не спонукала взяти до рук відносно ранню її повість «Царівна». (І в цьому, принаймні для мене, одна з кількох головних принад клубу). Можливо, що так вийшло навіть на краще. Адже за роки, які минули від часу першого знайомства з творчістю чільної буковинської письменниці, я якщо й не помудрішав, то принаймні набрався такого-сякого життєвого досвіду. Отже тепер можу сприймати тексти Кобилянської з іншого рівня пізнання життя.

 

Повість про молоду дівчину Наталію Веркович, в якій майже немає крутих поворотів сюжету, окрім відтворення насиченого внутрішнього життя героїні, виявилися не просто на диво актуальною, але й універсальною.

 

На відміну від багатьох сучасних письменників, які обмежуються суто зовнішнім описом героїв та подій, не заглиблюючись у їхню психологію, витоки і наслідки вчинків, Кобилянська не побоялася взятися за дуже складну спробу проникнути у внутрішній світ героїні. І доступними їй на той час художніми засобами досягнула дуже достойного результату. І це робить письменницю не просто цікавою сучасному читачеві, а надзвичайно актуальною.

 

Щоправда деякі сторінки тексту, наприклад, про принижене становище жінок у тогочасному суспільстві, «смисл і значення яких визначав тільки чоловік»; перебільшена увага до етнічного походження героїв та його впливу на розвиток особистих стосунків; врешті надмірне захоплення героїні (чи все-таки самої авторки?) ідеями Ніцше, як спонуканням до духовного розвитку, зараз справді виглядають дещо архаїчно.

 

Взагалі не хочу зачіпати тут так зване жіноче питання у повісті, бо це потребує окремого допису-розбору. Мені ця тема не видалася магістральною у сюжеті. Так, вона присутня в «Царівні», але далеко не головна. Зауважу лише, що цікавим образом для інтерпретації цієї теми, є героїня, яка із чоловіком-інженером переїхала до Чернівців із Ясс. Кобилянська позначає її просто «румунка». Для мене саме ця жінка далеко випередила 1895 рік – час написання повісті – й більше нагадує емансипованих героїнь романів Фіцджеральда чи раннього Гемінґвея, ніж сучасниць «Царівни».

 

Натомість усе, що стосується внутрішнього життя головної героїні Наталки Веркович – не просто живе, знаходить відгук в особистому життєвому досвіді сучасного читача, але також на диво майстерно відтворено у художньому слові. Ніколи не погоджуся із дещо зверхнім зауваженням Михайла Грушевського, нібито повість «Царівна» – це така собі історія новітньої Попелюшки. Очевидно, що нічого окрім сюжетної лінії шановний пан професор у ній не збагнув. Або не вважав за потрібне відчути.

 

Зате у сучасного читача обов’язково знайдуть відгук спроби пізнання героїнею власного «я»; її бажання жити зі змістом, самій собі стати ціллю; прагнення вирватися за межі визначеної суспільної моделі поведінки для вихідців із певних соціальних прошарків, так званих соціальних ролей, які кожному із нас доводиться грати. Часто не з власного вибору, а через суспільні стереотипи й умовності. (Усе це коротко можна назвати пошуком свободи!) Словом, цікавим є усе те, через що проходить кожне наступне покоління людей.

 

Чи існують ідеальні вимоги життя, під які слід підлаштовувати реальність; чим особистим можна пожертвувати, яку ціну вважати прийнятною платою за життєвий успіх; де проходить межа компромісу між суспільним та особистим уявленням про життя і своє місце у ньому; які сторонні фактори впливають на вибір людиною остаточного рішення у тій чи іншій життєвій ситуації; чи справді ми самі щось обираємо, чи це життєві обставини виявляються сильнішими і диктують свою волю; зрештою, де брати сили («свідому волю»), щоби їм опиратись та чи вартує ця боротьба отриманого результату. Що це врешті за така «жадоба краси», яка часто переростає у «тугу за красою», і в очах одних визначає повноцінне життя, а в інших навпаки руйнує його. Ось, що робить «Царівну» цікавою та близькою сучасникам.

 

За постановкою, пошуками відповідей на ці та багато інших запитань, трансформованих художньою уявою Кобилянської у конкретні життєві обставини героїні, цікаво спостерігати, про це цікаво читати. Навіть, якщо ближче до кінця оповіді авторка не додає до вже сформульованих викликів нічого нового, а тільки повторює та інтерпретує раніше озвучені сумніви й висновки героїні. Так, ніби хоче, щоб читачі їх краще збагнули й затямили. Можливо, ця повторюваність внутрішніх станів єдина вада цієї історії. Але несуттєва.

 

Іншим рівнем прочитання повісті «Царівна», слідом за Михайлом Грушевським, може бути просто цікава історія дорослішання дівчинки, дівчини, жінки - роман виховання з мелодраматичним сюжетом. І Кобилянська справді майстерно його закручує.

 

Дівчинка-сирота, якій тітка дорікає кожним шматком хліба, відриває для себе глибокий світ власної душі. Природа і книги – її найвірніші друзі. У пошуках сенсу і змісту життя Наталія Веркович проходить шлях від романтичного захоплення соціальною справедливістю, заперечення упослідженого становища жінок, закоханості у привабливого сусіда, головною перевагою якого в її очах, схоже, є його українське походження, і аж до пізнання мук художньої творчості.

 

Чи справиться вона із життєвими викликами, які готують їй походження і суспільні стереотипи, адже вона усього лише слабка жінка? Чи все-таки царівна!