Тієї далекої липневої днини далекого 1990 року на високих грунях Випчини падав... сніг

А було ж, коли не раз залюблений в свої гори журналіст Степан Сопетик по приїзді казав: «Знаю, Ваня, твою прихильність до найвіддаленіших куточків Путильщини. А давай сьогодні махнемо на Випчину. Якраз збираюся. Знаєш, хоч і липнева днина, а там ниньки випав сніг. Уявляєш? І це влітку…».

Та що уявляти? Зі Степаном Олексійовичем завжди було цікаво, бо так пристрасно і компетентно розповідати про свої гори міг тільки він. Сходивши і побувавши в кожному їх куточку, він після чергової подорожі виявляв щось нове, досі незвідане.

Того дня, далекого 1990 ми заледве дісталися хутірця. І справді стали свідками унікального природнього феномену: на грунях Випчини казково білів сніг, присипавши легендарні квітки арніки, калюжниці та всього іншого, що по-літньому зеленіло доокіл. Як подібне могло статися в природі, толком досі ніхто не в змозі пояснити. «На все воля Божа, – пояснював побачене зі мною вже давно упокоєний колега по перу. – Вірю, що не все нам дано знати в природі. Як-бо і це явлення, що бачимо з тобою». А опісля за скромним застіллям та ще обов’язково з чарчиною настоянки на золотому корені, господар, добре пам’ятаю, повторював давно казане: «Повір, що оця моя прихильність до пізнання карпатських екзотів сил і здоров’я додає. Ото побуваю чи то в Красному Долі, поверну в Дарадуди, стежками яких ходив знаменитий мольфар Прокіп Дарадуда, – і наче на світ заново народжуюся. Так мені стає добре, та ще й пишеться легко…»

Знаю ті стежки-доріжки на Випчину. І таки вирушаю, аби побачити те, що не раз споглядав з щирим побратимом Степаном Сопетиком. Час невмолимий, і він робить своє. Сьогодні й у помині нема тих стежок-доріжок. З тих саме пір, коли з хутірця відправили в засвіт останню гуцульську душу. Під жалобну гру трембітарів. Про те, що колись хутірець жив повноцінним життям, сьогодні свідчить хіба що навпіл перекособочена хатчина, яка бозна-як тримається. І аж не віриться, що в ній колись жила гуцульська родина, де народжувалися і помирали, і де по празниках неодмінно грали сопілка та дримба. 

Нема та, відай, уже ніколи не буде того відомого на всі гори хутірця. Сьогодні про його життя-буття свідчить хіба що капличина з вічно відчиненими дверцятами. Зупиняюся, заглядаю. Так і є: в куточку під образами ще теплиться вогник свічечки, покладеної або чабанами, косариками, або лісівниками. Немає значення, ким саме. Головне, що капличку ніхто не минає. І в пам’ять про минуле Випчини свою свічину під образами святителів покладає. І я в тому числі. Поминаючи світлу душу того самого Степана Сопетика, котрий далекого 1990 уперше показав мені в місяці липні засніжений хутірець. Сказавши при тому: «Мені, Іване, не однаково…» Що мав на увазі, не допитувався. Але здогадуюся: небайдужа душа побратима тужила за зниклим у високих горах хутірцем, про життя-буття якого нагадує хіба що капличка.

Іван Агатій