«Тату, чому так довго не приходиш?..» Спогади про загиблого Героя з Кіцманщини Віктора Бабюка

У листопаді на фасаді Ошихлібської школи (Кіцманський р-н) відкрили меморіальну дошку на честь випускника Віктора Бабюка, який загинув 31 липня поблизу міста Шахтарськ Донецької області при виконанні бойового завдання в рамках проведення антитерористичної операції.

Вся школа вишикувалася під національним прапором, прийшли родина, друзі, однокласники, бойові побратими, щоб вшанувати хвилиною мовчання, згадати словом і сльозою мужнього земляка, який у тридцять літ, захищаючи рідну землю, став Героєм.

Сторінку за сторінкою його короткої біографії перегорнули старшокласники, мовби вернувши тих, хто знав Віктора, у його дитинство, шкільні роки, адже з 1991 по 2000 рік навчався в Ошихлібській школі, потім було навчання на столяра, будівельника-різьбяра в Чернівецькому профтех-училищі.

Друзі пам’ятають його добрим, щирим, товариським, завжди усміхненим, учнем, який залюбки брав участь у всіх шкільних заходах. Його любили за привітність і за риси характеру, які притаманні справжнім чоловікам, а він і прагнув ним стати. Мужність, військове братерство гартувало його під час строкової служби в десантних військах. Йому не тільки дуже пасувала форма десантника, він швидко освоїв військову спеціальність і став одним з кращих армійців. І коли у березні його викликали у військкомат, жодної хвилини не вагався. Віктор Бабюк був старшим розвідником і не раз ризикував життям, беручи участь у бойових операціях під Слов’янськом, Краматорськом, Горлівкою.

24 квітня йому виповнилося тридцять років, а 31 липня його молоде життя обірвала ворожа куля поблизу міста Шахтарськ, осиротивши дітей, вбравши у чорне всю родину.

— Школа гордиться, що виховала такого мужнього солдата, — сказала директор Ошихлібської школи Марія Сороцька. — Я та весь педагогічний колектив дякуємо батькам за відважного сина і пишаємося, що знали Віктора. Він справжній Герой України.

Голова районної ради Павло Лупул зазначив, що саме такі солдати, як Віктор Бабюк, своєю відвагою, мужністю, героїзмом зупинили російського агресора, тому ми повинні пам’ятати їхній подвиг, і всі разом повинні працювати на перемогу.

Першими поклали квіти учні школи та родина. Не згасне пам’ять про захисника Вітчизни, а в серцях рідних — це вічна незагоєна рана. Синочок Віктор ще навіть і не усвідомлює, що тато посміхається йому у снах з Небес Вічності. Крізь сон він простягає до нього руки і прокидається зі словами: «Тату, чому так довго не приходиш?», і просить маму піти запалити свічечку біля Обеліска полеглим землякам у Ошихлібах, де похоронили і Віктора Бабюка. А ще, коли мама змушує свого першокласника сідати за уроки, інколи сварить, він каже, що про все розповість таткові. Від таких слів не може стримати сліз молода вдова, адже скільки було мрій і віри, що вони разом виховуватимуть дітей, посадять сад, житимуть довго і щасливо.

— Ми прожили разом десять років, — згадує Оксана Бабюк, — і жили, як у казці, але з сумним закінченням. Він подарував мені незабутні миті ніжності і кохання. Наше знайомство було романтичним. Телефонуючи другові, хлопець помилився у двох цифрах. Так і познайомилися. Прийшов до мене на роботу, провів додому і після того щодень зустрічав мене з квітами. І я, мати двох дітей, повірила його щирим почуттям. Він ніколи не ділив дітей, завжди казав «наші діти». Ми осиротіли, але дуже вдячні всім, хто у хвилини розпачу знаходить потрібні слова, щоб розрадити. Коли він ішов у березні, у нас навіть лихого передчуття не було, адже мав бути тільки 45 днів, просив не садити без нього город. Він дуже любив, щоб усе було продумано посіяне, — жінка не стримує сліз. — Я тоді сказала, якщо з ним щось трапиться, не переживу. Тоді він вперше за всі роки міцно взяв за плечі і сказав: «Жінко, подумай про дітей. І вони мають бути не гіршими, ніж в людей».

Він був дуже добрим, усе вмів і все хотів робити: різьбив дерево, рамку до дзеркала в подарунок дружині зробив, а людям — двері, вікна. Та найбільшою мрією було посадити сад і розвести бджіл, він дуже любив природу. Сам розкреслив, де і які дерева мають бути посаджені, сам щепив, а дружина пересилала йому фотографії перших посаджених дерев, хотів бачити, як вони ростуть. Але основний сад посадили без нього. Допомогли сільський голова Тарас Канюк, друзі, однокласники, вони нещодавно прийшли і посадили сад, про який мріяв Віктор. Наступного року планують поставити вулики.

І буде рости його сад, і буде рости його син, і буде пам’ять про захисника, Героя України Віктора Бабюка вічною, бо Герої не вмирають.

Указом Президента України №873/2014 від 14 листопада «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» орденом «За мужність» ІІІ ступеня нагороджено старшого солдата 95-ї аеромобільної бригади Бабюка Віктора Ярославовича (посмертно). 

За матеріалами Галини СКУЛЕБИ, кореспондента районної газети "Вільне життя"