Таємнича берлінська Гелла, чортова дюжина прототипів, включно з чернівецьким, розвідника Штірліца, друзі Целана й інші "підводні" дивовижі «чернівецької Атлантиди»
На ім’я Гелли Іппен я вперше натрапив у матеріалі Бориса Пойзнера «Томский сюжет в Зекамероне», надрукованому у «Томському віснику» влітку 1993 року.
Вдова автора «Зекамерона ХХ століття» Ірина Вєчная приєднала ксерокопію повідомлення до котрогось зі своїх численних листів, які адресувала мені.
Переповідаючи історію про те, як йому до рук потрапила ця рідкісна книга, журналіст згадує учасників Першої міжнародної конференції «Опір у ГУЛАЗІ», яку провели 1992 року у Москві. На конференцію з Томська приїхав Віктор Ігнатьєв, де прогнозовано зустрівся з іншим колишнім в’язнем Петером Демантом – на той момент автором вже надрукованих під псевдонімом Вернон Кресс спогадів про табори «Зекамерон ХХ століття».
«Петер і Віктор Дмитрович довго згадували свій томський період, - розповів автор допису. – Автор «Зекамерона» досі не забув, як діставався він пішки з села Шерстобітово до Асіно, а з Асіна в Томськ. Топографію колпашовських місць він також знає не гірше старожилів. Обидва «томича по нещастю» з теплом згадували свою знайому із тих років випускницю Сорбонни Геллу Іппен (ксерокопія була настільки неякісною, що набране дрібним шрифтом прізвище можна було також прочитати як Іпцен. – Ю.Ч.), яка дивом залишилася живою і вирвалася з сибірського заслання після таборів. Зараз вона працює в Інституті М.Планка у Німеччині».
Прочитавши повідомлення я надовго забув як його зміст, так і загадкову Геллу з Сорбонни. Принаймні точно ніяк не співвідносив з іншою Геллою, якій теж знайшлося місце у житті героя мого майбутнього документального роману. Можливо, причиною цього було те, що у щоденникових записах, з яких я її "викопав", сам Петер ніколи не називав її на прізвище. Подруга чернівецької юності, дівчина, коханка чи дружина іншого його друга юності Конрада Делігдіша скрізь фігурувала тільки як Гелла. Про можливе табірне минуле своєї чернівецької Гелли Демант-Кресс теж ніде не писав. Хоча з розкиданих сторінками щоденника згадок було ясно, що ця тепер уже літня жінка займала важливе місце у дотабірному, чернівецькому першому житті письменника. У першу чергу, як подруга найкращого друга.
Отримавши з початком горбачовської відлиги можливість їздити за межі СРСР, зустрічатися з друзями дитинства і юності, яких не бачив понад пів століття, Демант згадує також про свої зустрічі із загадковою Геллою. Першу 1988 року, похапцем, коли повертався в Москву через Берлін, і наступні, вже довші.
На станції Бангоф Цоо, де потяг стояв всього кілька хвилин, на нього чекала Гелла із коробкою цукерок в руках. Така ж маленька, у чудовій формі, тільки постаріла. Восьми хвилин зупинки було явно замало, щоби наговоритися: «Але було приємно знову побачитися після стількох років розлуки… Ех, якби все це років на 30 раніше, але дякую і на цьому, краще пізніше, ніж ніколи», - записав Петер тоді до щоденника.
І за якийсь час саме Гелла повідомила Петеру Деманту телефоном про раптову смерть десь у Гватемалі – упав і помер – зовні цілковито здорового «найкращого друга» Конрада Делігдіша від серцевого нападу. Вже після Конрадової смерті – його довоєнна подруга Гелла – зв’язала Деманта з американцем Ліо Хофбергом – ще одним колишнім чернівецьким другом дитинства, якого він не бачив 50 років. І якому присвятив чимало цікавих сторінок у своїх спогадах.
Проте й тоді з «томською» випускницею Сорбонни берлінську Геллу я жодним чином не поєднував.
Прозріння зійшло тільки на завершальному етапі роботи над текстом книги. Студіюючи численні табірні спогади репресованих, вишукуючи спогади депортованих чернівчан натрапив у тому ж «Томському віснику» на публікацію спогадів невловимої Гелли Іппен (сумнівів щодо такого написання її прізвища вже не було). І було це зовсім недавно – влітку 2019 року. Жінка не просто виявилася колишньою репресованою переселенкою до Сибіру, але й (о, диво!), колишньою чернівчанкою, випускницею Сорбонни. Про що докладно розповіла у надрукованих в 1994 році коротких спогадах.
Переповісти її життєву історію спочатку у чернівецькому інформаційному просторі (Були часи, коли після Сорбонни поверталися до Чернівців: Гелла Іппен, яка закінчила школу в Берліні і навчалася у Франції, розповіла про злочини комунізму (першопублікація), а відтак у епопеї про чернівецьке криваве ХХ століття, як і кількох інших відомих мені депортованих чернівчан, зокрема, Пауля Вексельблатта, вважав нагальною необхідністю. І якраз тоді згадав про загадкову берлінську Геллу. Жодних сумнівів, що мова про одну й ту ж саму людину вже не було.
Проте і це відкриття виявилося не останнім. Коли документальний роман «Вернон Кресс. Життя під прикриттям» (побачив світ у грудні 2020 року) вже перебував у друкарні, у вересні того ж року, на запрошення скульптора Володимира Гамаля, потрапив на презентацію каталогу його творів до Садгори. Поміж гостей виявилася і директорка Муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського Леся Щербанюк. З розмов давно знав про їхню з Yurii Kovtun та Миколою Кушніром роботу над книгою про «чернівецького Штірліца» Яна Черняка. А позаяк завжди з увагою ставлюся до праці інших людей, не міг не поцікавитися, як просувається їхня робота.
Сенсацією для мене тоді стало навіть не стільки віднайдення спогадів Гелли Іппен, які вона передала знайомій німецькій журналістці, про що розповіла Леся Щербанюк, а чітка ідентифікація старшого брата Гелли Іппен – Отто – з тим самим Яном Черняком, який став для письменника Юліана Семенова одним з чортової дюжини прототипів розвідника Штірліца. Чернівецька родина вважала Отто зниклим безвісти, пройшла власним терновим шляхом через комуністичну Голгофу, поки Отто-Ян Іппен-Черняк вірно служив їй. Але це вже зовсім історія, яка виходить за межі цієї чернівецької.
У четвер, 25 листопада, у бібліотеці Добрянського-Деманта автори представили результат своїх трирічних пошуків - книгу «Чернівці-Берлін-світи», яка має промовистий підзаголовок «Історія родини Іппенів». Докладний репортаж з презентації має з’явитися на сайті бібліотеки. Я ж, забігаючи наперед, згадаю лише дивовижне уточнення Петра Рихла, який розповів присутнім про те, що Пауль Целан був добре знайомий не тільки з представниками родини Іппенів, тією ж Геллою, знав про існування Отто, якого теж вважав зниклим безвісти десь у тюрмах Муссоліні, але й з Конрадом Делігдішем – найкращим другом дитинства Петера Деманта.
Юрій Ковтун також документально довів, що героїня його з Лесею Щербанюк книги, Гелла Іппен була однокласницею зведеної Петерової сестри Ерні Цити. Дівчата навчалися у Liceul Clasic Modern Particular de fete (нині приміщення румунської гімназії на розі вулиць А.Шептицького та Турецької). Дівочий ліцей, що не мав власного приміщення, орендував класні кімнати у комунальної школи, яка належала муніципалітету. Навчальний заклад мав свій однострій – з літерами LF2 на береті. Я докладно розповідаю про тодішніх чернівецьких ліцеїстів і ліцеїсток у документальному романі "Вернон Кресс. Життя під прикриттям".
Чернівецький краєзнавець Едвард Туркевич припускає: його мати і Ерні були однокласницями. А, відповідно, й Гелли Іппен. За словами Едварда Туркевича, на межі 60-70-х рр. минулого століття його мама гостювала у Радівцях, де випадково зустріла колишню директорку Liceul Clasic. Пані теж упізнала свою ученицю, уточнивши: «Ти вчилася в класі разом з Ерною Демант!».
Напевно, ця затонула «чернівецька Атлантида» й справді дивовижне місце, якщо тут і досі є можливими такі неймовірні відкриття, життєві історії і дивовижні збіги. І чим більше таких людських історій, дякуючи небайдужим дослідникам, підніматимуться з дна, ставатимуть набутком широкого загалу, тим яскравішими барвами сяятиме і наше нинішнє життя.
Юрій ЧОРНЕЙ
