Сипле жолудь дуб на Заставнівщині у діброві давній

Щемить-болить, що пори року навздогін одна одну доганяють. Наче й не було того спекотного літечка, коли з краю в край на останній загінці поля порав тяжко вирощений врожай невтомний трудівник. А вслід йому, не гаючи бодай жодної погідної години, вивів свого тракторця товариш по праці, старанно кладучи борозенку під зажинок наступного року. Дивився б на  оце споконвічне дійство до безкінечності, бо в його основі хліб святий, що годує та зодягає без винятку кожного, хоч на  жаль, не кожен усвідомлює, що цей хліб дається дорогою ціною. Але молімо Бога, небеса, аби в добрий час воздалося.

А осінь тимчасом не по днях набирає потуг у своєму нестримному леті. На узбіччі давньої дороги, укладеної на рідній Заставнівщині ще за часів  Першої Світової, як ніколи, рясно духмяніють мальви. Ті так, що очей не одірвеш від краси, якою матір-природа наділила вона цю чічку. Зарано, але вже й відцвітає.

На узліссі давньої діброви, де вже об землю жолудь сипле дуб, забриніла шипшина. Так і манить перепочити на хвилю-другу грибника-мандрівника. Після вдалого полювання до таких приєднався і я. Хтось із нас назбирав дарів лісу аж забагато, хтось заледве вкрай маринками та голубінками тільки денце кошика. Та жодного  смутку. Адже похід до лісу, туди, де вже дуб дозрілим плодом землю встеляє для кожного встократ кращий та для здоров’я корисніший. Од всяких морів та океанів де ще й за пісок треба немало викладати. А нам тут добре, біля цієї шипшини, яка після нашого перепочинку  здалося, ніби мовила. Приходьте ще, мене не минайте.

Іван АГАТІЙ.

 Фото ілюстративне з сайту https://www.pinterest.com/