Світлана та Володимир Сураї: «Якщо актор відчуває, що зупинився у розвитку, треба щось міняти»
Ця молода та гарна акторська пара закінчує у Чернівецькому облмуздрамтеатрі свій другий сезон. Незважаючи на молодість, Володимир і Світлана мають певний акторський досвід, знайомі з багатьма театрами та режисерами України. А ще у Чернівцях вони знайшли для себе своєрідне середовище серед бардів при Будинку естетики й дозвілля (славнозвісній «Шепетівці»). Отже, з молодими акторами про проблему театру і пісню…
Астропсихолог Алла ЧУЖИНСЬКА:
У цієї пари дуже цікаво перегукуються дати народження: Світлана народилася 29 липня (28 липня – день Св.. Володимира), а Володя – 27 лютого (26 лютого – Світлани іменинниці). Можна вбачати в цьому своєрідний знак. Володимир – Риби за Зодіаком, чутливий та інтуїтивний знак. Любить в усьому заглиблюватися, але ніколи не буде «плавати» там, де йому некомфортно. Світлана – народилася під сузір’ям Лева, це найбільш вогняний, порівняно з Овнами та Стрільцями, знак. Але це ж Левиця завжди мудріша за Лева і готова де в чому поступитися… коли це не надто принципово….
«Мені було усе зрозуміло…»
В.: Батько в мене, режисер, мама скрипаль, вчила дітей у музичній школі, зараз на працює в церковному хорі. Обидва вже на пенсії. Тож у такій митецькій сім’ї не дивно, що мене потягнуло в актори.
С.: Мені було майже все одразу зрозуміло. Змалку займалася танцями, ходила до балетної школи, потім перейшла на сучасні танці, У школі брала участь в усіх конкурсах читців, у конкурсах поетів – колись ще й віршики писала, драмгруток у нас був… Хоча я до останнього не могла визначитися: поступати мені на хореографію чи в театральний…
Ми з Володею – одногрупники, вчилися у Львові, в університеті ім. Івана Франка, кафедра театрознавства та акторської майстерності, факультет культури та мистецтв…
На факультеті заведений такий порядок:щороку курс набирає якийсь театр.
В.: Львівські театри по черзі набирають студентів. Фактично ми вчилися в театрі, а не за університетськими партами.
С.: Нам випало потрапити до Театру Юного глядача. Трохи були задіяні і в репертуарі самого театру, але більше курсові роботи. І це були складні вистави. На другому курсі «Шум за сценою» – найбільш відома п’єса англійського драматурга Майкла Фрейна. За жанром – комедія положень. На третьому курсі «Час і сім’я Конвей» Джона Прістлі…
«Ніколи не одружуся з актрисою…»
С.: На першому курсі ми ще не були разом, але була перша спільна робота… Ми ставили уривки з різних п’єс. Я була Еллочка-людоєдочка, а Володя – мій чоловік… Щось тоді приглянулося, але ще тривалий час ми один до одного не підходили. А вже на другому курсі…
В.: Якось усі, хто брали участь у репетиції, затрималися пізно в театрі, не було вже чим їхати додому…
С.:Перша година ночі. Тільки-но закінчилася репетиція. Наш художній керівник разом з Володею пішли до керівника додому, притарабанили каремати, ми всі в репетиційному залі полягали спати. Хто спав, хто фільм дивився. І ми півночі спілкувалися, майже уперше, нам стало цікаво разом… Якось після тієї ночі почали зідзвонюватися. А перед початком третього курсу, в кінці серпня, одружилися… Хоча Володя, коли це було ще «абстрактно», певен був, що з актрисою не одружиться. Але тепер ми обидва розуміємо, що з людиною, яка не має стосунку до театру, кожному з нас жити було б складно...
«Аварійна реакція на українську мову»
С.:До Чернівців ми встигли познайомитися із багатьма театрами в Україні. В Луганському українському театрі ми працювали в штаті. Але поїхали звідти раніше, ще до того, як усе почалося, та, в нас, мабуть, уже було якесь передчуття…
В.: Треба зауважити все-таки, що навколишні села розмовляють українською…
С.: Може, хтось скаже, що ми не праві… І можна там спокійно жити…Але ось такий випадок: ми їхали автобусом на роботу і попросили: «Зупиніть, будь ласка, на цій зупинці…». До нас повернулися всі, хто був у автобусі, з водієм включно…
В.: Бідний водій ледь кермо не кинув…
С.: Ось така «аварійна» реакція на українську мову. Володя раз по телефону на вулиці розмовляв українською, то якась бабця підійшла до нього: «Ви, напевне, зі Львова…»
В.: До речі, саме у Львові, попри переконання російських ЗМІ, до російської немає такого упередженого ставлення.
С.: Поза Львовом дехто цьому дивується, думають, що в усіх Шевченко вдома висить, і всі у вишиванках ходять… А я, наприклад, виросла у російськомовному середовищі, вчилася в російському класі…
В.:А Новоград, де я виріс, – узагалі військове місто, де так само спілкувалися російською.
С.: Коли я поступала на театральне, доводилося перемикати повністю свій мовний апарат… І багато працювати, аби вільно спілкуватися українською…
«Можеш бути доктором акторських наук, але не знайти театр…
С.: До речі, ми закінчили чотири курси, не п’ять, у нас лише базова освіта. Ми на п’ятий курс не пішли…
В.: Це смішно акторові вчитися п’ять років, коли в Америці курси на три місяці – і випускають готових акторів. У нас до цього трошечки застаріле ставлення. Так, у 50-60-х роках, коли вчилися наші батьки, вони про все дізнавалися від викладачів та з рекомендованої літератури. А зараз, в епоху інформації, хто для себе хоче дізнатися, той дізнається, а хто не хоче, то його й не присилуєш.
С.: Тож ми вирішили не втрачати рік і почали їздити… Перше, куди ми потрапили, це Чернігів. Для нас це було дуже сильне відкриття. Ми їхали зі Львова трохи пригнічені, майже розчаровані… Це зараз там піднялася якась хвиля відродження, щось робиться…
В.: А тоді Львів був дуже замкнений, варилися у власному соку.
С.: Щоправда, усі казали нам цю банальну фразу: «Краще там, де нас нема». Але вирішили: поки нас ніщо не тримає…
«Проблеми театрів починаються від ставок у штатному розкладі»
С.: У Чернігові ми побачили дуже хорошу виставу – «Наше містечко» Торнтона Вайлдера у постановці Андрія Бакірова. Зустріч із Бакіровим і з цим театром на нас дуже вплинула. Але вільних ставок не було. Сказали: «Чекайте наступного сезону». Того року взагалі дуже важко було потрапити до якогось театру, штати заповнені були… Потім у Рівному трошки побули, навіть написали заяви… Встигли з Олександром Дзекуном попрацювати, це на нас теж дуже сильно вплинуло. Він тоді саме ставив «Ревізор», і щоби це грати, ми мусили перечитати всього Гоголя, всі його записки, знати, в яких умовах проживали і сам Гоголь, і Хлєстаков, і архітектуру Невського проспекту – будинок за будинком…
В.: Дзекун мені казав: «Як ти можеш грати Хлєстакова, розповідати, як ти йшов по Невському проспекту, коли ти не знаєш, які будинки тоді там стояли?». Театральний підхід, зазвичай, – менш інтелектуальний. Більше «по верхівках сосен», мені інколи так здається. Без заглиблення. Інколи режисери навіть кажуть: «Цього не треба, простіше…».…
С.: «Забагато знаєте!»… І ще: «Хто тут режисер?»…
В.: Хоча, якщо глядач не в темі, він може просто не зрозуміти вистави. Наприклад, питома вага подій, які показані, у тому ж «Сватанні на Гончарівці», нині архаїка: сватання, заручини, рушники, гарбузи, обов’язкова присутність батька… Спокійно обходяться без цього. Вийде заміж – розведеться, потім ще раз розведеться… А в ті часи… Сватання – один раз на життя, все!
«Режисерів має бути кілька»
В.: Ми звільнилися з Луганського театру просто «в нікуди». Трошки посиділи в мене вдома, зайнялися домашнім господарством і кілька місяців шукали, куди б нам податися… І знаєте, багато куди… не хотілося. Зупинилися на двох містах на «Ч» – Черкасах і Чернівцях. Прослухалися там і тут – і чекали, який театр запросить нас першим… Потрапили у Чернівці. Робота є. І нові постановки, і вводи, і дитячі вистави…
С.: У Черкасах теж не було гарантій зі ставками.
В.: Це мабуть, найбільша зараз проблема. Скажімо, у провінціальному театрі в штаті мусило б бути три-чотири режисери, аби випускати якнайбільше прем’єр на рік – бо у провінційного театру не так багато глядачів, як скажімо, у Києві. Репертуар треба оновлювати швидше.
До речі, зараз поки не називаємо для преси, але відоме ім’я режисера, який буде в нашому театрі в штаті…
С.: Для театру один режисер на всі вистави – не цікаво. От у Черкасах – запрошені режисери весь час міняються. У Львові в Театрі юного глядача теж почали запрошувати. Щось змінюється…
В.: У гроші все упирається. Такі ціни режисери інколи виставляють за постановку, що театру не потягнути…
А ще – проблема перекладів п’єс. Переклад має бути художнім. Коли нам принесли «Малюка» читати, здалося, що це «Google.translate»…
«Грати на гітарі, як Дольський, вже не буду, а навіщо грати гірше?»
В.: Співати власні пісні я почав давно, потім приєдналася Світлана. Трошки поїздили по фестивалях. Але ми змінюємось. Зараз… хочу змінити жанр, змінити інструмент.
Я взявся за реставрацію музичних інструментів. За зиму реставрував бандуру. Але я продав її, не захотів вчитися грати на ній: це не автентичний інструмент, а, скажімо так, «радянська бандура», музиканти розуміють, що це таке… У старосвітських бандур зовсім інший тембр, їхнє звучання більше відповідає українському співу…
Хочу зробити собі кобзу, шукаю…Грати на гітарі, як Олександр Дольський, я вже не буду, а для чого грати гірше?
С.: До речі, в нас є гітара, подарована й підписана Дольським… Коли ми почали разом співати, Володя став моїм вчителем. У Сумах на фестивалі «Булат» Володя був лауреатом в жанрі української пісні, а через пару років ми стали лауреатами як автори… Володя сам пише пісні, це абсолютно авторське – і музика, і слова. До Запоріжжя їздили на фестиваль «Плеяда», отримали лауреатів – як дует. І Дольський підписав для нас гітару. Але на концерт Дольського не змогли залишитися: поспішали на генеральну репетицію… Уявляєте наше подвійне розчарування, коли ми приїхали і дізналися, що репетицію перенесено на більш пізній термін?
Ще ми буваємо на пісенному фестивалі в Денишах на Житомирщині. Це скальний масив, намети, молодіжне спілкування… Це пісенне коло для нас стало вже рідним.
І щоразу ми представляємо інше місто: то Львів, то Луганськ, то Житомир, тепер Чернівці… А організатори й учасники нас знають і щоразу дивуються і плутаються…
«Відчуваю себе… актором, який співає»
В.: Зауважу, що зараз багато виконавців відходять від «трьох акордів» до справжньої музики. А сам я останнім часом якось «завис»… Хочу поміняти інструмент і спробувати інші пісні. За часів навчання я намагався займатися і тим, і тим, але зараз я розставив більш певні пріоритети на користь театру. Відчуваю, що всім займатися якісно не зможу, а розкидатися не хочу.
С.: А ще… Не знаю, коли це станеться, але вже час записати нарешті наші пісні…
В.: У Чернівцях є певне бардівське середовище. Ми спілкуємося із Олександром Мадеєм, Світланою Шахановою. Добре, що тут є люди одного кола. І є майданчик, де можна себе показати.
С.: Чи прижилися ми у Чернівцях? Звичайно, в кожному колективі є свої нюанси. Але на загал колектив тут хороший.
В.: І, окрім того, є, у кого вчитися.
А покинути Чернівці й Чернівецький театр можемо в одному випадку: якщо ми побачимо, що перестали розвиватися як актори.
Записала Лариса ХОМИЧ, «Версії»
