Суть речей про те, що Анатолій Томків грав П’ятницю з роману «Робінзон Крузо», Микола Кобилюк мав власне радіо

Друкопис програми «Суть речей» на радіо Станція 103.2 ФМ від 5 червня. Запрошені гості: журналісти Микола Кобилюк та Анатолій Томків.

Ведуча: Оксана Денисюк.

 Ведуча: пане Анатолію, скільки років ви у журналістиці? Як взагалі все починалось?

 Анатолій Томків: я, напевно, сьогодні представляю стару генерацію, пройшов дві системи, я маю на увазі Радянський Союз і становлення мене, як журналіста, відбулось саме тоді. Якщо порахувати – 1976 рік – закінчення Чернівецького національного університету, філфак і 1978 рік – школа, тобто з 1979 року – років сорок. Думаю, ми далі ще будемо говорити що таке журналістика і самі заплутаємось скільки років люди працюють в журналістиці.

 Ведуча: яка була журналістика за часів Радянського Союзу і потім, як відбувалось це переформатовування у роки незалежності?

 Анатолій Томків: я сьогодні це душевно дуже щільно відчуваю у свої роки, бо вже шістдесят на носі, і це вже той час, коли розум починає ставати мудрістю. І тому зараз це для мене абсолютно зрозуміло – дві абсолютно різні системи. Журналістика в Радянському Союзі, у тій тоталітарній системі координат, я б сказав, що її не було. Була пропаганда, були бійці ідеологічного фронту, але тоді була школа, бо тоді журналістика, як така – це був інструмент того, що сказав, інструмент пропаганди. Але сам інструмент був дуже високої якості.

 Ведуча: Миколо, скільки років пишеш?

 Микола Кобилюк: чесно кажучи, не можу пригадати скільки років пишу, бо навчився писати і читати дуже рано, похвалюсь, тобто десь у 3 роки я читав, у 4 – писав, а у років 5-6 малював свої перші маленькі газети і роздавав сусідам, вони читали.

 Ведуча: наклад?

 Микола Кобилюк: наклад, звичайно був мізерний – по 2-3 екземпляри. Але таке моє захоплення тривало в мене протягом усього дитинства і у класі 6-7, коли я мав доступ до якогось там першого ксерокса, то мені, звичайно, було на багато легше це робити і все більша і більша аудиторія моїх сусідів читала мої газети.

 Ведуча: тобто, у той час, коли всі хлопчики твого віку, до прикладу, мріяли бути космонавтом, ти собі вже знав, що будеш журналістом?

 Микола Кобилюк: так хотілось. В мене так склалось по житті ще з дитинства, що хотілось бути одночасно і співаком і журналістом. Бачу, що начебто це вдається поєднувати. Скільки років я працюю в журналістиці? Якщо брати офіційно, то приїхав я у Чернівці в 2006 році, познайомився з Олексієм Кафановим, який на той час редагував студентську газету «Перекур», потім була газета «Версії», в якій я теж працював тривалий час. Потім в Київ поїхав, стажувався на СТБ, в «Газеті по-українськи», назад повернувся і досі працюю в «Молодому буковинці» з 2010 року.

 Ведуча: ви, пане Анатолію, окрім того, що журналіст – ще й письменник, ти Микола ще й музикант, окрім того, що журналіст. Пане Анатолію, ви зрозуміли, що письменник в процесі того, коли були журналістом, чи це відбувалось паралельно?

 Анатолій Томків: ви зачепили цю тему, а вона мені здається дуже глибокою щодо самої професії журналіста. Чесно кажучи, сьогодні у свої роки я ще не можу збагнути у чому полягає сенс, зміст самої професії журналіста, що це таке. І ми сперечаємось довкола цього питання. Я, скажімо, так вже собі тепер гадаю, що писати кожен може, кожен може взяти ручку і щось написати, кожен може написати листа, кожен може викласти свою думку, але чому ми говоримо про журналістику, як про професію? Пам’ятаєте, Миколо, сьогодні на зустрічі з журналістами я навів такий приклад (цитую вже сам себе) про журналістику, що один дивиться на калюжу і бачить просто калюжу, а другий дивиться в калюжу і бачить в ній небо чи зорі. Можливо, десь ця спостережливість, уміння в одиничному бачити загальне, а в загальному бачити одиничне, можливо, це і робить професію професією. Я дуже боюсь таких речей, як називати себе чи ще когось журналістом. Я б сказав так – я газетчик, радійник, телевізійник, журналіст – це щось вище, це спосіб життя, напевно. І коли ми говоримо про те, з чого складається цей спосіб, то, напевно, з уміння жити такими речами, бачити те, що не бачать інші і бачити деталі. Ваше питання про літературу і журналістику – а література і є художня деталь і тут вони споріднені. Тепер, коли я пройшов радійну, телевізійну і газетну журналістики, бо багато людей старшого покоління, такого поважного, пам’ятають Буковинське радіо, пам’ятають: «7 годин 15 хвилин в ефірі Чернівецьке обласне радіо, в студії Анатолій Томків». Багато років мене пізнавали …я затягнув свою відповідь. Література – художня деталь і вона, напевно, притаманна і журналістиці, і літературі. Сьогодні я почав писати те, що я хотів писати.

 Ведуча: скільки років пишете?

 Анатолій Томків: я так зрозумів, що Микола навчився писати у 3-4 роки, то я вже тоді почав писати щось. Я мав успішні твори в школі, а це знаменита школа – Розтоки – це батьківщина Марійки Матіос, а мій тато був директором школи, а мама Марійки Матіос була секретарем партійної організації в школі. Це одна родина, ми всі розтоківчани, тобто я звідти і звідти, можливо, весь той дух. Твори я почав писати в школі і вони були досить успішними, вигравали різні конкурси, але головний імпульс відбувся зі зйомками фільму «Білий птах з чорною ознакою». Я був тоді в 10-му класі і знаєте, що мене вразило? З чого починають писати ті, хто починають писати? З романів і я почав писати роман, назвав його «Добро і зло» і той сюжет в тому 9-10 класі один до одного виявився схожим на сюжет фільму «Білий птах з чорною ознакою», в якому ми всі, розтоківчани, знімались. І це було тоді і той твір я забрав з собою в університет і так воно далі йшло по життю.

 Слухач: мене звати Жан і в мене питання до пана Томківа. Ви згадали про село Розтоки, скажіть, будь ласка, чи в силі зараз журналісти реально впливати на владу, щоб покращити життя простих гуцулів? Раніше проводили свято виходу на полонину і дорогу до Путили трошки ремонтували, цього разу свята не було і дорогу ніхто не робив. Чи можна через пані Матіос, оскільки її партія зараз при владі, якось на цю справу повпливати?

 Анатолій Томків: я відповім так, як кажуть в Розтоках: хто пацив, той знає. Стосовно того, що може вирішити журналістика – вона багато чого може вирішити і ми це бачимо сьогодні фактично на війні, війні Україна-Росія, ми бачимо, як працює медіа в Росії, як формує громадську думку і ми сьогодні, здається, абсолютно адекватно оцінюємо, що таке слово, що таке чесна журналістика. А Марійка Матіос, я знаю …почекайте трішки, зробимо Швейцарію українську і в Розтоках. Дай Бог Україні вийти по-маленьку-по-маленьку з цієї ями.

 Ведуча: Миколо, те, що ти хотів бути співаком – ти вже казав, а музикантом?

 Микола Кобилюк: так сталось, що у третьому класі я пішов в музичну школу і з важкими зусиллями. Але закінчив її. І від 2007 року граю у гурті СТЕЛСІ. Власне поєдную свою професійну журналістську діяльність з музичною і я не можу сказати, що то є дуже важко, бо професійна діяльність все ж таки для мене є на першому місці, а музика – то є швидше, як захоплення, хобі. Знаєте, як говорив колись відомий видатний професор Здоровега, що журналістика випалює людину зсередини. Я вважаю так, що та музична діяльність і ті мої музичні захоплення як раз є для мене тим бальзамом на душу після важкої робочої обстановки, атмосфери.

 Ведуча: чи впливає твоє музичне захоплення на вибір тем для написання в роботі?

 Микола Кобилюк: я в швидше сказав, що навпаки – моя журналістська діяльність дозволяє мені вигадувати нові мотиви до нових пісень, які ми граємо. Як правило, це є соціальні.

 Ведуча: наприклад.

 Микола Кобилюк: у нас є пісня «Кредит» про чоловіка, який набрав кредитів, накупляв собі багато чого, а потім не зміг розрахуватись за те все. А далі співається про те, як він знайшов своє кохання, а потім з’ясувалось, що його кохання – це донька банкіра, який є власником того банку і так загладився його борг.

 Ведуча: очевидно, писав матеріал десь подібний і він тебе надихнув.

 Микола Кобилюк: щось було, не можу сказати, що це правдива історія, але, певно, було щось, писав про кредитні історії, банківські речі – це і надихнуло.

 Ведуча: пане Анатолію, як ви поєднуєте літературу та журналістику? Адже багато залежить і від того, де працює журналіст, адже новинник не може собі дозволити у своїх матеріалах використовувати художні форми під час написання своїх матеріалів. Вам література допомагає в роботі?

 Анатолій Томків: ви зараз, пані Оксано, зачепили таку глибину суті журналістської праці. Я б розділив журналістику хоча б на дві частини: це інформаційна журналістика і вся інша, там, де потрібне художнє бачення. Час дуже спресований і всі ми знаємо, це не є банальністю, сьогодні інформація є продуктом, рушієм і сьогодні хто перший взнає, хто перший скаже – той перший буде ліпше жити у принципі. Тому подача інформації сьогодні, порівняно з радянськими часами, про які ми говорили, це зовсім інші речі. Ми знаємо, що таке у конкурентному інформаційному середовищі спіймати першому інформацію, подати її, заявити, сказати. Тобто, є інформаційний ринок.

 Ведуча: але є і стандарти. Вона має бути точною, достовірною і перевіреною. Наприклад, ВВС ніколи не женеться сказати першими ту чи іншу інформацію. Навіть між журналістами так говорять, що якщо про це вже написали ВВС, то це таки дійсно так. Тому, коли ми женемось за оперативністю, то чи не забуваємо ми про інші, не менш важливі, стандарти журналістики?

 Анатолій Томків: абсолютно. Якщо йде посилання на Journal, значить посилаються на джерело інформації, яке авторитетне. Ви, як журналістка, абсолютно правильно кажете – скільки треба затратити праці й сумління, а головне журналістської та людської чесності для того, щоб зробити невеличку інформацію, щоб там все було на своєму місті: Що? Де? Коли? Звідки? Хто? Для чого? І який можливий очікуваний результат, скажімо. І тут іноді шкодуєш за тим, що дехто з наших колег йде на сенсації, купівлю інтересу…і саме в цій частині журналістики про яку я кажу, саме авторське Я має бути відсутнє, інформація має бути абсолютно об’єктивною, а вже у цій частині, де ми говоримо про жанри. До речі, мені здається, що раніше жанри були набагато розмаїтішими. І там я вважаю, я переконаний, без журналістського Я просто неможливо, інакше матеріал не сприймається: якщо є людина, яка передає своє бачення через себе, принаймні вона повинна сказати, що це її точка зору, це її болить, це її муляє – тоді це буде цікаво.

 Ведуча: якою журналістикою ви переважно займались у своїй роботі?

 Анатолій Томків: я займався і тією і тією, але ви скажіть самі – яка мені більше подобалась?

 Ведуча: звичайно, що не інформаційна.

 Анатолій Томків: так, мені дуже подобалось працювати в різних жанрах. Наприклад, такий дуже цікавий радійний жанр і я його тоді пробував, була передача «Піонер України» на всю Україну, я займався молодіжною тематикою, готував передачі і я робив звукові радіофільми. Бо дітям треба було розповідати це живо. Програма була вранці, о 7.00, півник співає, всі встають і я розповідаю про те, що десь у Заставнівському районі діти під керівництвом вчителів зробили планер і я поїхав туди висвітлювати його політ. Це така бетонована доріжка, стоїть планер, прив’язаний до К-750 таким тросом, на К-750 сидить вчитель, дівчинка-піонерка за штурвалом, а я з мікрофоном. До речі, плівка аналоговий звук, ніяка цифра з ним не зрівняється, той звук був таким, що його можна було мацати в повітрі. І я веду репортаж і кажу, що зараз я знаходжусь на такій-то доріжці, а це планер, стукаю по столі і кажу: чуєте, він з фанери зроблений, і звук йде туди, він живе в ефірі. Далі колеса починають рухатись по бетонованій доріжці, я біжу і кажу: ви не думайте, що то я так важко дихаю, я біжу за планером, але я вже не встигаю, він підіймається, ще трішки …приблизно я вам змальовую звуковий малюнок цього радіофільму. А далі тикаю мікрофон цій дитині, яка каже: чекайте, я зараз дуже зайнятий, я переживаю. Або ще один приклад – одного разу в універсамі «Рязань» я був з репортером і йшов кудись на кореспонденцію і на мене напав злодій. Я почув, що мені в кишень залазить рука, я так подивився, а він вже щось шукає в кишені. Але ви подивіться, що робить журналіст у цей момент: я ніби рятував свою кишеню, але насправді відстібаю мікрофон, виймаю і кажу: я знаходжусь там і там, і в цю хвилину мене грабує грабіжник. Він мені навіть щось там відповідав, одним словом, там були емоції. Цю живу звукову картинку я вмонтовував у цей радіофільм. А ще в той час дуже важко було щось сказати в плані критики тогочасного суспільства, бо є обком партії і вже завтра можуть подзвонити в телерадіокомітет і буде хана. І от який жанр ми з Романом Шостаком вигадали, ми вели молодіжні передачі. І ми придумали передачу по роману «Робінзон Крузо», але як: два головні герої, Роман – Робінзон Крузо, а я П’ятниця, тобто Роман, Робінзон Крузо знає все, а я нічого не знаю. А передача називалась «В гостях у П’ятниці», тобто обком партії ніяк не розумів: в п’ятницю йде передача, але насправді це було в гостях у того, хто мало що знає і хоче знати більше. Так от, коли ми йшли і робили репортаж з місця події: Робінзон Крузо і П’ятниця, стіна гумовзуттєвого заводу і ми там стоїмо. І Робінзон Крузо каже: П’ятниця, а ти бачиш он злодій переліз через паркан і перекинув щось з гумовзуттєвого заводу, а той підібрав. А я кажу: бачу, бачу, Робінзоне, о-о-о-о – це грабіж, а Роман каже: П’ятниця, так не можна казати і тут П’ятниця каже – оу! Я більше ніколи не буду так казати і ми ніколи не скажемо, що це стіна гумовзуттєвого заводу. І це було на стільки архітектурно, що нам дзвонили люди після передачі і ділились своїми враженнями. Варто зрозуміти, що то був час, коли не можна було щось говорити, а П’ятниця і Робінзон Крузо говорили.

 Ведуча: Миколо, на твою думку, яких жанрів зараз бракує сучасній журналістиці і що ти, як журналіст-газетяр, хотів би запровадити у нас?

 Микола Кобилюк: почнемо з того, чого нам бракує. Думаю, публіцистичних жанрів більше нам потрібно, більше розслідувань. Журналістське розслідування, як жанр, це дуже клопітка праця і дуже довготривала, сам процес довготривалий і я б навіть не сказав, що це окремий жанр, це швидше окрема структура журналістики. Звісно, хотілось би, щоб у нас на локальному буковинському рівні з’явилось більше людей, які б працювали у цьому напрямку. Чого я б ще хотів у Чернівцях…думаю, нам пора запровадити і я дуже хотів, щоб у нас було щось на кшталт Громадського телебачення чи громадського радіо. У мене колись виникала така ідея, але зрозуміло, що в силу певних обставин, я не можу сам це все організувати. Але хотілось би, щоб журналісти, які працюють в різних виданнях, в різних газетах, радіо, телебачення, окрім своєї основної роботи, могли б безкоштовно працювати, виділяти по кілька годин в день, приходити в окрему студію і робити ще додатково ще одне телебачення. Воно, звичайно, мало б бути не комерційним, але така ідея в мене є в голові.

 Ведуча: з того, що ти говориш, я розумію, що Громадське телебачення чи розцінюєш як такий майданчик, де ти журналіст-творець, так? Де ти можеш висловити свою думку, дати оцінку тій чи іншій події, тобто робити те, що не можеш в інформаційній журналістиці.

 Микола Кобилюк: так, звичайно. На своїй роботі я, перш за все, виконую функцію репортера, коли я приходжу на роботу в першу чергу я повинен наповнити сайт, мінімум дві новини зранку, після обіду ще дві новини, тобто шукати в різних матеріалах, в різних речах, на вулиці врешті-решт, ходити і дивитись чи не обвалився шматок стіни, наприклад. А пізніше, у другій частині дня потрібно здавати матеріали, які я готую безпосередньо в газету. А це трохи важча та складніша робота, аніж просто інформувати про якусь подію в двох-трьох реченнях новиною на сайт, адже потрібно збирати різні точки зору різних людей, різних експертів.

 Ведуча: ми от коли з паном Анатолієм говорили по телефону та домовлялись про ефір, ми згадали про один такий прекрасний жанр – фейлетон. Як думаєш, був би попит у нас в Чернівцях на цей жанр?

 Микола Кобилюк: я навіть не знаю, чесно кажучи. Так, я б хотів, щоб відроджувались ті жанри, які зараз практично ніхто не знає. Я впевнений, що переважна більшість моїх однолітків, які вчились на філологічному чи молодші від мене, які ходять на пари, то знають що це за жанр. Але про відродження таких жанрів, можливо, і слід говорити.

 Ведуча: бо це і є та художня журналістика, про яку ти говориш у контексті створення того ж Громадського радіо чи телебачення.

 Микола Кобилюк: так, я вважаю, що це могло б абсолютно успішно пройти в таких проектах.

 Анатолій Томків: звичайно, сьогодні фейлетон практично не зустрічається в газетній журналістиці. А це дуже яскрава, соковита мова, образна, багатопланова. Очевидно, коли ми казали про те, що журналістика – це ремісництво, а журналіст, як ремісник і це якийсь вищий пілотаж, де потрібно відчуття естетичне, художнє. Можливо, тому що це вже та грань, коли журналістика переходить у художню творчість. До речі, я щойно Миколі подарував свою книжку і зачитував перший рядок з «Хто пацив, той знає», фраза побудована дуже щільно, образно і це потребує хисту, очевидно так. І до речі, в цю книжку художніх новел з буковинським колоритом, упорядники включили також і нариси, що цікаво, бо нариси написані за структурою новели, фактично це документальна робота – нарис. Це з одного боку, а з іншого – він сприймається і як новела, тобто це є дифузія про яку ми з вами говоримо.

 Ведуча: Миколо, розкажи про найяскравіше своє враження, пов’язане із журналістикою.

 Микола Кобилюк: моє враження, пов’язане із журналістикою…це насправді клопітка робота, щоденна і я так не можу пригадати щось екстраординарне, що мене вразило дуже страшно. Тому що щодня доводиться спілкуватись з різними людьми, бути в різних ситуаціях, тому не можу виокремити. Можу пригадати цілу історію з дитинства про те, як у мене було власне радіо у себе вдома, на Снятинщині, село Драгасимів – всі, хто слухають – передаю щирі вітання. На двох кінцях моєї вулиці на стовпах були дроти до того радіо-брехунця і ці дроти були обірвані з двох кінців і, відповідно, ніхто не міг слухати радіо. І я вирішив поправити цю ситуацію. В мене була стара радіола, яку я використав в якості звукового підсилювача, до неї підключив магнітофон, зі старого навушника, який не працював, зробив мікрофон, адже всі, мабуть, знають, що мікрофон як приймає, так може і передавати звук. Власне тоді люди почали слухати моє радіо, яке я назвав ГАЛА-радіо – це те, що було аналогом чи альтернативою того київського радіо, а просто мене назва зачепила, а ще тоді пральні порошки були з такою назвою. І в мене стіна була своя з логотипом, вирізаним з коробки цього прального порошку. Люди слухали, приходили сусіди і навіть пісні замовляли, я з них брав гроші – по 50 копійок за пісню, хтось цукерками розраховуюся. От таке в мене було щасливе і цікаве дитинство.

 Ведуча: а скільки годин ефіру в тебе було?

 Микола Кобилюк: я не пам’ятаю, але час від часу я перемикався на інші радіостанції і їх ретранслював, коли не було часу або просто хотів десь піти погуляти. Тому що, якщо поставити касету, яка буде грати і потім закінчиться – відповідно мої шановні радіослухачі не зможуть мене почути.

 Ведуча: так, а найгірший сон радійника – це тиша.

 Микола Кобилюк: а ще був такий випадок – я був постійним додзвонювачем ефірів радіо «Нова хвиля» у Снятині. І колись там був такий ді-джей Алекс (Сергій) і він постійно вів якісь передачі, в яких можна привіти передавати, пісні замовляти, розмовляти на різні теми. Він мене знав, як ді-джея Мікс, тому що я часто телефонував до нього і представлявся не Миколою, а ді-джей Мікс – якось так в дитинстві придумав собі. І коло мого магнітофона стояв годинник, який чомусь поспішав на 5 хвилин, я телефонував до нього, потрапив в ефір, ми спілкувались і звісно я ретранслював цей ефір. Він запитує: ну що, як у вас справи в Драгасимові, пане ді-джей Мікс? Я кажу: а в Драгасимові зараз 16.05, а він каже: знаєте, в Снятині рівно 16.00.

 Ведуча: яку музику вмикав у себе на радіо? Адже ти фактично був і журналіст, у музичний редактор, і директор програм в одному обличчі.

 Микола Кобилюк: гендиректор чи генеральний президент, як зараз модно. Як музику? Та українську, бо в мене іншої і не було. Я з дитинства не любив російську попсу чи навіть естрадну музику я терпіти не міг, а українську слухав з дитинства. Скрябіна слухав, Океан Ельзи…мої однолітки мене зрозуміють, як це чекати улюбленої пісні на радіостанції, а потім швиденько натиснути дві кнопки на магнітофоні і записати її на касету.

 Ведуча: це точно. І таких касет багато в кого було, але ці всі пісні були без початку. Про що розповідав своїм односельчанам?

 Микола Кобилюк: «доброго дня, шановні жителі села Драгасимів. Сьогодні таке-то число – день металурга!» Збоку стоїть моя мама, ловиться за голову і каже: Коля, де ти бачив металургів у нас в Драгасимові?

 Ведуча: пане Анатолію, ваші найяскравіші спогади?

 Анатолій Томків: Микола робив радіостанцію в селі, а в мене склалось так, що після університету я пройшов конкурс дикторів. До речі, в мене направлення було в Сімферополь, я приїхав туди і коли почув: зачем нам этот иностранный язык? – я звідти втік назад. І перший рік я працював вчителем у школі в Підзахаричах. І це щодо питання про журналістику – з чого вона починається і де вона має бути? Тобто, вона має сидіти десь всередині в людині. Я був вчителем-філологом, але я не міг говорити з дітьми інакше, як через радіо. І от я на магнітофоні записував уривок «Захара Беркута»: я сам виконував роль автора, який читає авторський текст, роль Захара Беркута, в руках у мене були ланци, якими Захар гримів, коли підіймався, стукав ногою чи рукою, грав Едмонт. Я був режисером і ведучим і записував хвилин 10 такої звукової картини, приносив цей запис у клас, закривав обов’язково вікна, щоб було темно і казав: діти, зараз татари нападають, зараз буде біда, як писав Іван Франко – слухайте.

 Ведуча: це те, що ми зараз називаємо аудіо книгами.

 Анатолій Томків: а про різні випадки: вимикали мене з ефіру. Ярослав Курко, напевно, пам’ятає, коли Микола Томенко сюди приїхав, тоді ще була така хистка ситуація і я підготував програму, а мене вимкнули з ефіру і потім довго я не міг взнати, хто це зробив, до тепер і не хочу знати. Є ще один епізод, він є в книжці моїй першій «Хто пацив, той знає», туди ця замальовочка зайшла. Я був за радянських часів ведучим дуже популярної передачі на українському телебачення «Срібний дзвіночок», а це було входження на республіканський ефір. І я мав образ дідуся-гуцула, бо такий типаж – горбатий ніс, наділи парик. І ця передача була дуже популярною роки два, діти писали з усієї України – вони бачили цю екзотику: сидить дідусь-гуцул, правда у Києві щось казали про бандерівця, ану зніміть з його капелюха чи що таке. Але такий образ існував і склалось так, що мене призвали в армію – це був афганський період, я був старшим лейтенантом запасу. І потрапляю я на Яворівський полігон, де всі «двогодічники», так вони тоді називались і нас розподіляють. Як раз в 16.10 йде моя остання передача «Срібний дзвіночок», дідусь-гуцул, ми, майбутні офіцери, сидимо у приймальні генерала. Я кажу хлопцям, що зараз я буду вести передачу, де я дідусь-гуцул. Вони так дивляться – це ти? Та я. Хлопці так подивились, і тут відчиняються двері і виходить генерал нас, офіцерів, розподіляти. А хтось з призовників каже: товаришу генерал, подивіться, а це старший лейтенант Томків. А він так на мене подивився, потім на телевізор, потім на мене, потім знову на телевізор і каже: помыть, побрить и поставить в строй!

 Ведуча: Миколо, чи бачиш себе в якісь іншій професії, окрім того, що журналіст та музикант?

 Микола Кобилюк: не наю…у мене є така традиція – щосуботи прокидаюсь і варю борщ з дерунами. Тому може хотів би бути якимось поварем-кухарем, оскільки вважаю, що точно ці дві страви я готую ідеально. Краще мене – то хіба моя бабуся.

 Ведуча: а ви, пане Анатолію?

 Анатолій Томків: тепер не знаю, все міняється … мати стільки років, скільки я. Я досить непогано малював, і в книжці є мої малюнки. Особливо любив малювати кольоровим олівцем і маслом. Я сам цьому вчився, мене тягло до малювання, я вивчав академічний малюнок, закон перспективи і світла-тіні, ще будучи в університеті. Але вже дуже багато років, життя повернулось так, що я не малюю. А ще я дуже люблю автомобіль і підвозив сьогодні Миколу і спитав, чи сидить він за кермом, він сказав, що він не шофер. Я виймаю дзиґар, хотів закурити, а він виймає запальничку, сидить справа, і дає мені прикурити. Справжній водій ніколи такого не зробить – не дасть прикурювати шоферу, який сидить за кермом, шофер має сам прикурити, щоб не відволікатись від дороги.

 Микола Кобилюк: так, тепер я буду знати про це. Якщо надумаю купляти автомобіль і отримаю водійські права, то підкурювати буду сам собі.

 Ведуча: колеги, якими будуть ваші побажання чернівецьким журналістам та журналістиці?

 Анатолій Томків: перше побажання: ніколи не забувати, що слово – це є зброя, що в Біблії написано: спочатку було слово і слово було Бог. І чому так написано? Я не скажу нового: словом можна вбити. Я за свою велику журналістську практику страшенно шкодував в окремих моментах, коли я людину образив. Напевно тому я зараз побажаю усім нашим журналістам, щоб вони ніколи не ображали людей.

 Микола Кобилюк: я приєднаюсь до таких побажань. Мабуть моїм побажанням чи проханням до всіх своїх колег буде – бути людяним, не зловживати тією владою, якою ти володієш. Як ти журналіст, потрібно розуміти, що ти маєш бути патріотом своєї землі, своєї території, свого регіону, своєї країни. Можливо, не варто поспішати у погоні за сенсацією, а краще перевіряти інформацію, адже справді, такими речами можна досягти і негативних наслідків.

 Інформаційний партнер програми «Суть речей» на радіо Станція 103.2 ФМ www.buknews.com.ua