„Суть речей”: кожне десятиліття у ЗМІ має свій відбиток

Друкопис програми „Суть речей” на радіо Станція 103.2 ФМ від 14 листопада. Запрошені гості: Вадим Пелех, власний кореспондент Національного радіо в Чернівецькій області та Леся Жук, директор творчого об*єднання художніх, науково-просвітницьких, культурологічних та дитячих програм ЧОДТРК.

Ведуча: Оксана Денисюк.

 Ведуча: Лесю, скільки років ви на телебаченні? Що змінилось за час вашої роботи?

 Леся Жук: наступного року я відзначатиму 20-ліття своєї роботи на телебаченні. 20 років – це чимало і мій творчий шлях розпочинався у 1991 році – для телебачення та держави це був дуже важкий, відповідальний і водночас шлях майбутнього, який ми усі разом з вами будуємо. Я почала свій шлях з роботи асистентом режисера і саме цей момент дав мені можливість пізнати телебачення з середини, тобто мені був повністю знайомий процес створення телевізійного продукту. І вже пізніше, коли я почала створювати телевізійні програми, безумовно, став мені у пригоді.

 Ведуча: що змінилось у роботі телебачення за цей час, можливо формат створення програм чи їх подачі?

 Леся Жук: кожне десятиліття у ЗМІ має свій відбиток. Якщо 90-ті роки, то згадаємо референдум, потім час становлення незалежної держави – було складно, іноді сутужно, але бажання будувати молоду державу – воно переважало перед усім. Потім настав час і цьому сприяла величезна потреба реформацій, пов’язаних перед усім з технічним переоснащенням, тому що на той момент західне телебачення йшло далеко вперед, тому це було першочергове завдання. І це добре розуміло наше керівництво, яке доклало чимало зусиль для того, щоб в технічному плані ми відповідали вимогам сьогодення. Окрім того, безумовно, кожне десятиліття залишає свій відбиток і у програмах, які ми готуємо, адже кожен новий день дарує нам спілкування з новими людьми. Канал «Буковина» позиціонує себе, як родинний канал, тому ми з впевненістю можемо сказати, що наші телеглядачі власне і формують наші програми. Багато що змінилось у самій подачі матеріалів. Розуміємо, що ХХІ століття – це вік інформації, шаленої інформації, і у зв’язку з цим ми також змушені переформатовуватись. З’являються нові методи подачі інформації – інфотеймент, фінішінг, евентекшену – все це, звичайно, має відгук у наших роботах. Я б сказала, що зараз ми переживаємо новий виток у розвитку – перехід до цифрового мовлення, за цифровим мовленням, безумовно, майбутнє.

 Вадим Пелех: от як раз рахував – у 1997 році я прийшов на радіо, це вже 16 років я на радіо. Так само, як і Леся пам’ятаю 90-ті на радіо, взагалі важко приходив туди і в журналістику і це при тому, що закінчив філфак. Так склались зорі, а не так, як зараз пишуть, що хтось кого кудись засунув. Раз пишуть – значить чиєсь місце зайняв, але це жарт. Тоді, у 90-их, створили молодіжну студію, тоді ще не було ФМ-станцій і тому ми були піонерами, доводилось набивати гулі. Але те, що ми тоді правильно робили відобразилось у тому, що подібні проекти знайшли своє відображення на ФМ-станціях, а ті люди, котрі тоді працювали у молодіжній студії – зараз працюють у журналістиці, але в столичній, так само працюють на ФМ-станціях працюють, в тому числі і розмовних, на телебаченні. Тобто, та команда, яка в кінці 90-их сформувалась, не пропала і знайшла реалізацію в інших проектах – замєчатєльно!

 Ведуча: чому саме радіо, а не телебачення?

 Вадим Пелех: не знаю, так склались зорі. Я не думав, що радіожурналістика це моє, але вийшло, що – так.

 Ведуча: от ти прийшов працювати у 1997 році, а зараз маємо на вулиці 2013 рік – як змінилось радіо за цей час?

 Вадим Пелех: воно стало меншим. Якщо раніше студія та апарат виробництва радіопередачі (якщо так мудро сказати) складався з багатьох людей, то зараз одна людина може робити ту всю роботу. Я думаю, що на якості це не позначається, світ йде вперед, стає мобільнішим і журналісти в ньому.  

 Ведуча: Лесю, очевидно, що і телебачення зменшилось – те, про що Вадим щойно сказав?

 Леся Жук: сьогодні йде тенденція до уніфікації професій на телебаченні. Якщо раніше кожен відповідав за свою окрему ділянку роботи, то зараз відбувається опанування суміжних професій. До прикладу, режисер – він є сьогодні режисером монтажу і школа журналістської підготовки сьогодні впевнено рухається у напрямку опанування поля професій. Тобто, журналіст має бути універсальним бійцем, якщо можна так сказати, який вміє писати і для друкованих ЗМІ, і для аудіовізуальних, і працювати в Інтернет-виданнях. Я думаю, що в цьому є певний позитив, бо наш темпоритм життя просто ставить ці вимоги і, звичайно, ми повинні йти за ними.

 Слухач: мене звати Іштван з Чернівців. У мене запитання до представника каналу «Буковина» - скажіть, у мене є неперевірена інформація, що формат ефірів на ОДТРК планується заздалегідь і чи не здається вам, що у цьому є певний недолік?

 Леся Жук: безумовно, що ви володієте певною інформацією і ми підтвердимо те, що державні ЗМІ працюють за певною схемою, тому справді у нас відбувається планування, передусім для того, щоб процес наших виходів в ефір був підготовлений і ми готувались до кожної обраної теми. Повірте, кожен ефір готується досить належним чином. Але ви також маєте рацію, що існують нюанси, які нам несе саме життя, коли ми з вами повинні бути гнучкішими. Тому, коли виникає велика потреба змінити тему, яка є актуальною саме сьогодні, цього дня – безумовно, ми є гнучкими, ми йдемо на зустріч і якщо є така потреба – ми готові змінювати ці плани, порушивши заплановані теми.

 Ведуча: говорячи за себе, можу сказати, що планування ще й добре дисциплінує і я ніяк не можу себе до цього привчити, а варто було б. А ви, Вадиме, теж плануєтесь?

 Вадим Пелех: звичайно. Моя вчителька, наставниця Тетяна Петрівна Смолдирєва каже, що найкращий експромт – заздалегідь підготовлений. Так само і з планами, звичайно – це не догма, але знати про те, що буде принаймні в найближчий час, на тиждень …я теж з планами не дружу і через це не займаю керівних адміністративних посад, тому що А: не вмію керувати людьми, Б: не пунктуальний, тому з планами не дружу, але внутрішні рубежі потрібно ставити, адже як так – завтра програма чи випуск новин, а ти не готовий. 

 Слухач: меня зовут Жан. Насколько мне известно, телекомпанией сейчас руководит женщина и не тяжело ли в этом плане? А какие перспективы того, что бы формат радио «Буковина» изменился и что бы там были не только молодежные программы, но и классики побольше было и духовной музыки?

 Вадим Пелех: я з кінця запитання почну – я частково представляю радіо «Буковина», втім хочу сказати, як людина, яка знає цю кухню трохи зсередини. Саме у нас є чимало програм, присвячених класиці, історії буковинської музики, буковинської культури, історії Чернівців. Ми можемо собі це дозволити і це, слава Богу, від нас вимагають, бо це державне радіо і воно, окрім того, що воно розважає – воно повинно нести і просвітницьку місію. Наявність ресурсу, бо в нас дуже багата фонотека, яка складалась чи не півстоліття, працівники з досвідом, які  освіченні в кожному окремому напрямку, тобто у нас дуже багато програм, я не буду все це перелічувати – все це у нас є – класика, історія, молодіжна музика, усе-усе-усе і «Пелехата Хата» навіть є.

 Леся Жук: а я повернусь до першої частини запитання нашого слухача. Так, сьогодні Чернівецьку обласну державну телерадіокомпанію очолює Заслужений журналіст України Любов Олексіївна Годнюк. Чи складно? Ні – не складно, передусім не складно тому, що Любов Олексіївна – вона наша людина. Я поясню що я маю на увазі – вона розпочала свій шлях на телебаченні та радіо саме в Чернівецькій державній телерадіокомпанії спочатку на радіо, так Вадиме.

 Вадим Пелех: у молодіжній студії «Символи».

 Леся Жук: а потім продовжила свою роботу на телебаченні, тому ця людина достеменно і глибоко розуміє потреби телебачення і радіо, вона достеменно і глибоко розуміє як готуються програми, і водночас вона розуміє що необхідно для того, щоб рухатись вперед. Щодо тем – безумовно є поняття державного замовлення, коли ми повинні висвітлювати ті чи інші теми і тут я знову ж таки повертаюсь до планування і це надзвичайно позитивно, бо хто ж, як не державні ЗМІ повинні готувати цікавий телерадіопродукт присвячений, наприклад, наступного року відзначатимемо 200-річчя від Дня народження Тараса Шевченка, зараз готуємось до ювілею Ольги Кобилянської. Тому, знову ж таки, планування є позитивним, але ми готові реагувати на будь-які пропозиції від наших слухачів та телеглядачів.

 Ведуча: як на мене, радіо (вперше запрацювало у тестовому режимі в 1898 році) та телебачення (вперше трансляція та прийом телевізійного зображення найпростіших фігур була здійснена у 1911 році) – чи не найвагоміші винаходи 19-го та 20-го століття. Адже ніхто з нас зараз, у 21-му столітті, незважаючи на нові технології, не уявляє свого життя без цих речей, тому хотілось би поговорити із вами про те, як вам вдається вплітати у роботі винаходи минулих століть із сучасними технологіями. Як доводиться змінювати радіо і телебачення?

 Леся Жук: темп і ритм просто шалені і кожен із нас може підтвердити цю думку, а окрім того, темп і ритм у підготовці теле і радіо програм зростають в рази. Якщо раніше впродовж кількох днів ми могли готувати півгодинну програму, то сьогодні практично за 6 годин ми повинні зробити програму. Але тут ми не говоримо про проекти, які вимагають особливої уваги і особливого підходу і говорячи телевізійною мовою, постановкових варіантів, коли створюється кіно в телебаченні. Окрім того, коли основним завданням журналіста було – писати, то сьогодні абсолютно нормальною практикою є, коли телевізійний журналіст вирушив на захід, захід відзняв, журналіст приходить і самостійно монтує цей матеріал. І все це відбувається у досить високому темпі. Я б сказала, що серед позитивів цих змін, наприклад, якщо у 90-ті роки виникала потреба передати відеосюжет до Києва – це був надзвичайно довгий процес, необхідно було замовити радіолінійні станції, виконувати «перегін», знову ж таки, вживаючи тезаурус телебачення, то зараз все дуже просто – розміщуємо матеріал в Інтернеті, колегам надсилаємо посилання де його можна забрати і все це відбувається надзвичайно швидко і оперативно. Сьогодні без оперативності, звичайно, як то кажуть – нікуди. 

 Ведуча: так, щодо «перегону»: я пам’ятаю повінь 2008 року, а це було 5 років тому – ми тоді переганяли сюжети саме таким чином. Все дуже швидко змінилось.

 Леся Жук: так, за останні кілька років цей технологічний процес надзвичайно змінився. Зараз вже практично ніхто не користується касетами чи плівками – все у цифровому форматі і надзвичайно швидко.

 Вадим Пелех: дійсно, не змінюючись ми просто не виживемо. Я маю на увазі, що класичні медіа просто змушені мінятись, як газети, як радіо, як телебачення. Усі ці три сегменти – всі йдуть в Інтернет, адже зараз це є той ресурс, який дає можливість надзвичайно оперативно повідомляти про те, що відбулось саме в режимі он-лайн. Але Інтернет теж не панацея. Це так само, як казали, що з появою електронних книг зникнуть друковані, але  простий приклад – коли був радіо диктант, сервер Національного радіо не витримав великого напливу користувачів, адже це був потрібний проект. І до речі, зараз пишуть наші слухачі, що в Інтернеті підвисає радіостанція, очевидно також наплив. Тут не можна говорити: а, давайте поріжемо дроти, бо ними ніхто не користується чи так само: давайте заберемо вишку на Цецино, бо все можна в Інтернеті подивитись. Так не можна – це є і його потрібно підтримувати, зруйнувати легше, аніж збудувати нове, втім, на жаль, це ще не всі розуміють.

 Ведуча: мені здається, що тут головне все це грамотно використовувати та поєднувати. І до цього можна приєднати навіть друковані ЗМІ, чи не так?

 Вадим Пелех: зараз джерело інформації є кругом. І зараз для того, щоб створити матеріал за участі, наприклад, експертів, не потрібно об’їжджати все місто. Це щодо радіо, звичайно, на телебаченні – там важче, їм потрібна картинка і якщо ти пишеш цього експерта, то це має бути на фоні дерев чи ще щось таке – я не знаю достеменно цієї кухні. Але так само і на телебаченні – можна по скайпу записати людину. Пам’ятаю, перейду до засідання нашої медіа профспілки, коли воно було присвячене річниці трагічної загибелі Гонгадзе і в нас буквально напередодні виникла ідея записати Мирославу. Це було миттєво зроблено, вона у Вашингтоні начиталась в Інтернеті і цей матеріал на другий день отримали всі області в Україні. Основне, звісно, зараз, як і тоді, залишається журналістська майстерність: якщо це буде цікаво – то це будуть дивитись, це будуть лайкати та поширювати. Так само, як голосуючи кнопкою на телевізорі чи радіоприймачеві.

 Ведуча: Лесю, ви говорили про особливі проекти на телебаченні – розкажіть, що це за проекти, котрі вимагають більше, аніж 6 годин роботи?

 Леся Жук: особливий проект – це коли мова йде не про циклову програму, тобто проект, який вимагає особливих зусиль. Нещодавно, скажімо, відбувся благодійний творчий вечір пам’яті Заслуженого журналіста України, нашого колеги Миколи Смолінського. Звичайно, виникла ідея зібрати усі відео та аудіо матеріали, за що я щиро дякую колегам-радійцям, та зробити програму пам’яті цієї унікальної людини, журналіста, який сьогодні слугує прикладом для усіх нас. До такої роботи, звичайно, ставитись тільки нормами часу не можна, тут кожне слово має бути виваженим, тут необхідно підбирати слова та необхідно підбирати картинку. Все ж таки Микола Смолінський був радіожурналістом, тому не так багато відеоматеріалів збереглось, треба було поїхати на батьківщину журналіста, поспілкуватись з рідними, близькими людьми для того, щоб сьогоднішнім людям, молоді особливо, довести яким неперевершеним був цей чоловік. В ті часи він дійсно будив всю Україну, працюючи власним кореспондентом Національного радіо. Тобто, до таких проектів не можна ставитись просто, як до ремесла – це справжня творчість. Окрім цього, я б хотіла зупинитись на одному телерадіопроекті, котрий має назву «Це моя Буковина». Він у нас існує впродовж двох років, спершу рік тому цей проект реалізовувався тільки на радіо і цього року ми намагались екранізувати листи телеглядачів. Я просто була розчулена, коли якогось разу, перебуваючи у Вижниці, на жаль, зараз Вижниця не має можливості бачити телеканал «Буковина» - підходять люди, бо бачать, що приїхало телебачення, з мікрофоном, і розпитували, що це за проект. І з подивом таким: і що, насправді можна просто написати листа і ви приїдете – знімете? Я кажу: можна, кожен з вас може поділитись якимось унікальним місцем, яке є ще маловідомим для нас, буковинців і, повірте, таких місць є багато, поділитись долею людини, про яку ми також не знаємо, а ця доля є унікальною для кожного з нас. Тобто, такі проекти вимагають і більше часу, і я переконана, що такі проекти мають свого глядача і вони заслуговують на те, щоб до них ставились по-особливому.

 Ведуча: який хронометраж такого проекту?

 Леся Жук: хронометраж проекту «Це моя Буковина» усього 13 хвилин.

 Ведуча: скільки плівки відзнімається для однієї програми?

Леся Жук: буває по-різному. До прикладу, у нас є такий автор, якого чернівчани і буковинці добре знають – Анатолій Дорочевський, він працює в обласній ветеранській організації, з паном Анатолієм ми знайомі вже роками, він також докладав чимало зусиль для становлення технічних видів спорту на Буковині – ось такі діаметрально протилежні речі. Тим не менш, виявляється, пан Анатолій вижничанин і він написав одного листа про свою рідну Вижницю. І коли ми разом поїхали до Вижниці, а нам компанію склав член Вижницького братства пан Олександр Каруценко, настільки цікавою вийшла цю зустріч у Вижниці, ми побували в редакції «Вижницьких обріїв», там поспілкувались, ми побували на околицях Вижниці – з одного листа у нас вийшло чотири програми. Сьогодні багато вижничан проживають за межами України, довідавшись про цей проект, вони готові приїхати на презентацію відеофільму про Вижницю за листом краянина, тобто з одного невеликого листа наскільки розширюється коло, скільки цікавинок можна зробити.

 Ведуча: який хронометраж сюжету на радіо в тебе, Вадиме?

 Вадим Пелех: на Національному радіо формат хвилина сорок, але це не означає, що ролик на радіо тривалістю в одну хвилину сорок секунд зробити легше чи важче. Це все труд та вміння – вкласти у новинний сюжет, в інформаційне повідомлення картинку, та ще й щоб тебе не звинуватили в упередженості, та й ще, щоб це відповідало журналістським стандартам, новинним стандартам. Адже, одна справа робити замальовки чи сюжети для мистецької програми, інша – для новин. Це така школа і це цікаво. Мені, якраз більше, більше подобаються репортажі, інформативні матеріали, в яких дедлайн година після самої події.

 Ведуча: година – це ще добре.

 Вадим Пелех: так, по телефону начитався, а потім дає голос, враження.

 Ведуча: у середньому скільки записується чорнового матеріалу?

 Вадим Пелех: по-різному, я тут, як власкор – то я сам собі начитую, монтую і скидаю до ефіру. У Києві вже фактично не монтують, тому що внутрішня відповідальність починається з мене. Мені в цьому простіше і так я борюсь зі своєю непунктуальністю чи не дуже відповідальністю. А дублів буває дуже багато і особливо я це зараз відчув, коли в мене був поламаний комп’ютер і я мусив записуватись в студії радіо «Буковина». Коли ти сам, сів собі, от як зараз – умовкнув «плей», «рек» і все нормально, а коли ти маєш прийти, знайти людину – режисера, який тебе запише, посадить, виставить рівні звуку, спробував, начитався і ти читаєш – і думаєш, як тут не зірватись, не сказати якесь нехороше слово, адже чужа людина сидить поруч.

 Ведуча: комплексуєш?

 Вадим Пелех: так, стісняюсь.

 Слухач: вітаю, мене звати Януш з Чернівців. У мене питання до Лесі Жук: мені дуже подобається рубрика «Святині Буковини», скажіть, коли розпочато цей проект, хто автор ідеї і розкажіть про цікавинки, які відбувались під час зйомок цього проекту.  

 Леся Жук: так, телевізійний проект «Святині Буковини» готується щотижня на телеканалі «Буковина» і існує цей проект, якщо я не помиляюсь, більше 5 років. Ініціатором були наші колеги, над цим проектом працювала сьогодні перший заступник генерального директора Антоніна Павлівна Фантух і сьогодні цей проект готує мій вчитель і наставник багатьох наших колег – Олександр Миколайович Свінціцький. Ця програма справді є унікальною передусім в своїй ідеї, тому що, якщо повертатись до нашої попередньої розмови і говорячи про швидкоплинність часу, то все ж таки ми повинні зупинятись, робити невеликий тайм-аут і подумати, замислитись над чимось вищим, над чимось більшим. Я переконана у тому, що цей проект дійсно покликаний донести ось ту високу духовність, яка притаманна нашим людям – буковинцям, українцям загалом. Святинь на Буковині є надзвичайно багато, у нас є унікальні дерев’яні церкви, створені без єдиного цвяха, як то кажуть, з’являються сучасні храми. Кожен храм має свою історію, до речі, я б хотіла зауважити на тому, що Олександр Миколайович готував конкурсу програму, є такий міжнародний телерадіофестиваль «Перемогли разом» і він готував програму про хор церкви села Мамаївці. Весь хор у повному складі під час Великої Вітчизняної війни загинув, залишився тільки один учасник цього колективу, який відслужив панахиду по загиблих колегах. Я для себе відкрила цей храм та його історію. Що стосується подій, які відбуваються, то, безумовно, мають місце візити патріархів, котрі приїздять до нас на Буковину. Я ще раз наголошую на тому, що це щотижневий проект і кожного ранку телеканал «Буковина» після гімну нашої держави також обов’язково розміщує у своєму телеефірі одну з програм, яка готувалась минулими роками, тому що кожна програма є сучасною, у кожній програмі є люди, долі та долі тих унікальних храмів, які на Буковині сьогодні є.

 Ведуча: дозволю собі коментар: якщо програма існує 5 років, то це свідчить про те, що вона затребувана, потрібна і цікава. І велика шана і дяка державному телебаченню за те, що ви показуєте ті речі, які, на перший погляд, можуть здатись комерційно непривабливими для комерційних телерадіокомпаній, але насправді є пізнавальними та цікавими. І щодо проектів – був період на державному радіо та телебаченні, коли проекти були нецікавими і сумними і саме тоді всі перемкнулись на приватні канали, де був зовсім інший продукт. Як ви гадаєте, яким чином можна зробити програму цікавою, враховуючи той факт, що зараз сучасного споживача новин чи просто глядача і слухача здивувати дуже важко, коли він має доступ до надзвичайно великої кількості інформації? До яких прийомів доводиться вдаватись, аби стати цікавими, особливо для молоді?

 Леся Жук: я почну знову з того, що канал «Буковина» позиціонує себе як родинний канал, тобто ми намагаємось готувати продукт, який буде цікавим для будь-якого глядача, навіть для найменшого. Хочу зауважити, що підготовка дитячих програм також займає особливе місце у нашому ефірі. Окрім того, телевізійні програми культурно-просвітницького чи наукового характеру ми також намагаємось робити цікавими. Говорячи про робити їх цікавими, я б хотіла за презентувати наш недільний проект «Доброго ранку, Буковино!» - це саме той проект, на який ми звертаємо особливу увагу і намагаємось робити його цікавим, різноплановим, щоб будь-який телеглядач чи слухач, який приєднується до перегляду, зміг знайти у цій програмі щось цікаве саме для себе. Тому програма складається з рубрик, які ми намагаємось робити не довготривалими, зберігаючи динаміку, намагаємось спілкуватись з молоддю, старшими людьми, дітьми: а що би ви хотіли побачити? Сьогодні на телерадіокомпанії з’явилось чимало молоді і тому ми дуже розраховуємо на те, що ці молоді люди принесуть щось цікаве та новеньке, щось нестандартне у нашу роботу, але говорячи про щось новеньке, цікаве та нестандартне, я б хотіла порушити ще одну важливу тему, пов’язану з якістю сучасної журналістики. Питання працювати в кадрі сьогодні цікавить практично усіх, але іноді ми не замислюємось над тим, що перш ніж працювати у кадрі, ми повинні вміти висловити свою думку, ми повинні грамотно написати той чи інший текст. Тому що журналіст сьогодні повинен нести в собі еталонність, пов’язану з грамотністю тексту, зі стилістичною грамотністю тексту. Можливо, зараз це комусь не зовсім цікаво слухати, але я переконана у тому, що сьогодні в сучасній журналістиці потрібно багато уваги приділяти саме цим питанням. 

 Вадим Пелех: я додам короткою фразою: гроші – то є воля. Це Ростік Домішевський десь років 15 в інтерв’ю мені сказав і я б це прив’язав в тому числі і до журналістики. Тому що на якість сюжетів, радіо, телебачення впливають гроші, йдеться про зарплату журналістам. Дуже важко втримати людей, особливо молодих людей, я просто знаю яка ротація, зараз трошки менший цей процес, але років 5 тому і з появою перших комерційних ФМ-мовників, відтік працівників був дуже шаленим. І крити цього немає чим, бо насправді зарплати на державних та комерційних каналах вочевидь відрізняються.

 Леся Жук: це дві великі різниці, я б навіть сказала.

 Вадим Пелех: зарплата працівника і вартість самих проектів, адже якісний проект,  що на телебаченні, що на радіо – він має бути дорогим

 Ведуча: але він і трудоємкий.

 Вадим Пелех: кожен труд має бути оплачений. Звичайно, якщо людина займається 10-тьма проектами, то зробити якусь цікаву картинку їй вже просто не вистачає часу і ця художня програма чи свій проект відсувається десь позаду у рутині повсякденних матеріалів, які через годину потрібно видати в ефір. Якби людина мала можливість займатись тільки чимось одним, але на жаль ... 

 Леся Жук: я хочу ще додати, Вадиме, мені здається, що сьогодні особливо в державних ЗМІ працюють справжні фанатики – у хорошому розумінні цього слова, тобто люди працюють аж ніяк не за ту заробітну плату, про яку ми говоримо. Люди працюють заради творчості і заради того доброго слова, яке ми чуємо і в ефірі, і підходять люди на вулиці – ось це надзвичайно приємно і до глибини душі вражає.

 Ведуча: і надихає. Вадиме, як думаєш, яким методом і способом можна зробити ті самі новини на Національному радіо цікавішими?

 Вадим Пелех: вже говорилось про те, що люди втомлюються від музичного радіо.

 Ведуча: мислячі люди втомлюються.

 Вадим Пелех: не лише, навіть у загальному потоці музика дуже часто перебита ді-джеями, які вважають себе Петросянами і Гаріками Маркірасянами – це не завжди є виправдано. Люди перемикають на те, що можна послухати, наприклад, на Національному радіо почути як правильно говорити, які мають бути наголоси, що означає та історична дата чи та історична постать. Це  завжди можна почути навіть просто клацаючи канали і на тому ж державному телебаченні і на радіо, головне, що людина зачепилась і вона там залишиться, коли в неї звичайно є час. А як зробити цікавішими? Має бути колектив людей-однодумців і такі люди є, колектив має бути щасливий і фінансово незалежний і має бути забезпечений тил – знати, що ніякі зовнішні чинники тебе не торкнуться, не скажуть тобі, що цей сюжет давай поставимо післязавтра, а цей сюжет взагалі не поставимо…це така справа, бо ми живемо у складний час, в цифровому світі і в Україні.

 Ведуча: Лесю, вам, як істинному телевізійнику, що б хотілось мати, скажімо, від радіо.

 Леся Жук: якщо говорити про колег, то я кілька років з великим захопленням спостерігаю за роботою молодіжної студії «Символи». Це, можливо, певна ностальгія, бо коли я прийшла на телебачення, то була студія «Шанс» і той молодечий запал – я собі фіксувала: от молодці, гарна креативна думка. На той момент в нас не було таких яскравих ідей, тобто все десь так спералевидно рухається у цьому світі і, певно, так само воно відбувається на радіо і телебаченні. Я ще хочу подякувати своїм колегам-радійцям, якщо ви дозволите вас так називати, що незважаючи на те, що телевізійна та радійна студії знаходяться у різних приміщеннях, але ті проекти, які ми робимо разом – це сила і справді ми допомагаємо у цьому один одному. Тому говорячи про уніфікацію та про поліпрофесію, я думаю, що незабаром радіожурналісти будуть так само працювати та готувати матеріали на телебачення, а телевізійники, котрі виконують відеозапис, будуть готувати аудіо версію і для радіо. Мені здається, що майбутнє саме за такою співпрацею.

 Ведуча: а буває таке – подивишся на радійника і кажеш: от добре, він не в кадрі і камера його не знімає. Я згадую момент зі своєї роботи на радіо, коли ледь-ледь встигала на перший ранковий випуск новин і коли сіла у студію читати випуск, то була дуже рада з того, що не працюю на телебаченні і не було видно, як я швидко збиралась на роботу.

 Леся Жук: так, бувають такі моменти.

 Ведуча: так, а у Вадима навпаки, момент, коли думає – о, я сьогодні такий гарний, шкода, що камери поруч немає.

 Вадим Пелех: просто телебачення може показати, а через радіо важче передати картинку, що там щось сталось – от тут 10 нових міліцейських машин, то радіо використовуєш звук мігалки чи: я передаю свій репортаж … не хочеться вдаватись до штампів і важко дотримуватись моментів неповторності. Але все ж таки ця уніфікація – вона відбувається і справді ми стоїмо на порозі того, що це буде одна система телебачення-радіо, ми вже зараз є в цій одній мережі, все зближується – зараз у нас один сервер, на скільки я розумію і ми можемо ділитись новинами і повідомленнями в режимі он-лайн дуже швидко та оперативно, що тільки допомагає і один і другим.

 Ведуча: і всеукраїнські проекти є, коли рідаоефіри транслюються на телебаченні. Це досить гарно сприймається.

 Вадим Пелех: рухаємось, є рух і буде нам усім тоді щастя.

 Ведуча: колеги, то ж привітайте своїх колег з наступаючим професійним святом.

 Леся Жук: шановні колеги, передусім я б хотіла звернутись до тих людей, які знаходяться за кадром, тому що журналісти мають своє свято, яке ми відзначаємо у червні. А ось день працівників радіо, телебачення і зв’язку – це та нагода, коли ми можемо справді сказати гарні теплі слова усім людям, котрі знаходяться за кадром, але від яких залежить успіх нашої щоденної роботи. Тому що радіо і телебачення, безумовно – це командна робота передусім. Хочеться побажати усіляких гараздів, щоб у ваших родинах все було гаразд, тому що не секрет, що робота телевізійника радійника чи телевізійника дуже часто пов’язана з тим, що вдома довго і довго чекають рідні й близькі. На жаль, ми не можемо приділити стільки уваги, як хотілось би своїм дітям, своїм батькам, але ті добрі слова, які лунають щодень від телеглядачів – вони є запорукою того, що ми робимо це правильно. Тому хочеться побажати миру й затишку у ваших оселях, здоров’я міцного і нехай все буде у вас гаразд. Вітаємо зі святом, що наближається.

 Вадим Пелех: я спробую коротко, бо от до цього питання я не готувався!

 Ведуча: дійсно, яке ж воно несподіване!

 Вадим Пелех: хочу побажати нам усім незалежності, усім колегам, які працюють у цеху радіо, телебачення і зв’язку, незалежності в ідеях, в їх реалізації, незалежності в матеріальному сенсі, у технічному забезпеченні, розуміння в аудиторії, вдячності і поваги від своїх слухачів, глядачів, читачів. Ми всі живемо поряд, в одній країні, в одному місті і тільки після того, коли ми почнемо вирощувати свою аудиторію – можливі якісь зміни. І цих змін я побажаю усім нам, позитивних змін в країні, на каналах, на радіо, на телебаченні, високих зарплат, хорошого здоров’я, щоб усі ці зарплати зуміти оприходувати.

 Ведуча: я хочу лише приєднатись та побажати усім гармонії, багато сонця і тепла. Бережіть себе!

Інформаційний партнер програми „Суть речей” на радіо Станція 103.2 ФМ