Суть речей. Держава в черговий раз кинула культуру, кинула театр – режисер Мирослав Гринишин

Друкопис програми „Суть речей” на радіо Станція 103.2 ФМ від 5 листопада 2015 року.

 Запрошені гості: Мирослав Гринишин, головний режисер Чернівецького обласного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської та Остап Савчук, художній керівник Чернівецької обласної філармонії

 Ведуча: Людмила Григорчук

 Людмила Григорчук: Нещодавно завершився серйозний фестиваль «Золоті оплески Буковини». Квитки розкуповували, багато позитивних відгуків. Як вам здалося, які результати цього фестивалю?

 Мирослав Гринишин: Дуже позитивно оцінюю. Фестиваль знаковий, десятий, а з другого боку, сама земля буковинська вона неймовірно різноманітна в своїй насиченості і своїй різності, в фольклорі, гумором перенасичена і з тим, що не асоціюється з центральною Україною. І я шалено вдячний, що я маю можливість працювати в театрі, головним режисером. А по-друге, що пов’язано з фестивалем, я вважаю, що такі фестивалі треба проводити і навіть з точки зору комунікації, для внутрішньої комунікації між акторами, режисерами, художниками, які працюють в театрах різних міст, областей. Були у нас і з Румунії, Ботошан і з Вінниці, і з Коломиї, і з Києва два театри, і з Франківська. Все було високого рівня. І треба віддати належне керівництву театру, що вони йдуть на ризик колосальний, бо це все на плечі працівників театру, бо держава ні копієчки не допомагає, а іноді ще й зуміє перешкоджати, такі речі треба лише заохочувати і підтримувати. Я лиш за те, що це треба продовжувати, проводити щороку, бо воно дає і для глядачів і для внутрішньої комунікації.

 Людмила Григорчук: Щоб ви хотіли, щоб для себе глядач забрав з собою з цього фестивалю?

 Мирослав Гринишин: Побачив різність театрів, щоб вся Буковина побачила різність театрів, щоб раз в рік проходило протягом 7 чи 10 днів. Різноманітність жанрів, стилів, показів, театральних і режисерських. Щоб глядач бачив, що в Україні театр є, всупереч всім обставинам і давало внутрішню поживу. Бо не матеріальним повинен глядач жити сьогодні. Хоча багато точиться розмов з приводу цього. Бажання зробити реформу всередині в театрі. Її зазвичай роблять люди, які далекі, невігласи цієї справи театральної. Глядач в цьому не винен, що відбуваються такі внутрішні колізії. Але ви бачите, що фестиваль відбувся. Те, що квитки розміталися за далеко до початку фестивалю. За тиждень, за два тижні. Я чув від адміністрації театру і дякуючи власне їхнім силам, вдалося підняти таку махіну.

 Людмила Григорчук: Це був конкурс. Як оцінюєте переможців?

 Мирослав Гринишин: Переможці, я вважаю, що достатньо обґрунтовано було. Багато було різних критиків, які давали такі активні свої поради, критикуючи вистави, але завжди була якась нейтральна сторона з боку господаря фестивалю, директора театру, за тим, щоб більш нейтральніше відноситися до того, з огляду ситуації в країні, не так активно боксувати один одного в художньому, мистецькому сенсі цього слова. Це добре, що під одною парасолькою злагоди все було. Не було крайніх аутсайдерів, або крайніх тих, кого приймали. Всіх побачили на сцені, хто що міг представляти і це дало поживу і для глядача і для критика, і взагалі, подивитися на сьогоднішній стан сьогоднішнього театру по тих виставах, які вони привозили. Я вважаю, що це був позитивний досвід, хороший.

 Людмила Григорчук: Але втискати це в рамки конкурсу, це правильно?

 Мирослав Гринишин: Лише так повинно бути. Дуже добре, що там були не лише критики, але й глядачі, вони приходили і висловлювали свою думку. Це є рух в тому напрямку комунікації обміну і виходу за межі соціальних мереж, де люди німі і глухі, не бачать і не чують один одного, тільки переписуються. Відсутня емоція, відсутнє внутрішнє дихання, враження. Тут була жива людина, якщо її щось зачепило, вона приходила і казала про це. І важливо, щоб вона це висловлювала, щоб вона говорила, щоб людина не втрачала дар мови. Бо в час розвитку маси соціальних мереж, які теж мають позитивну соціальну функцію, бо є люди закриті, і вони так можуть комуні кувати завдяки мережам. Але театр - це єдине живе мистецтво. Заміни, альтернативи театру ніколи не буде. Багато різних думок. Що кіно замінить театр, телебачення… але театр завжди буде. Це єдиний вид, який має ту домінанту, ту основу, який має лише цей вид мистецтво. І хто б не говорив, що в театрі буде віртуальний актор, або взагалі не буде актора, це неможливо. Це з сфери фантастики, яка залишиться лише в уяві. І через цей компонент, щоб воно проходило на конкурсах і збиралися після кожної вистави, альтернативне журі з одного боку, глядачі з другого боку, творці вистави з іншого боку і ця комунікація відбувалася. Звичайно, комусь щось могло не сподобалося, але в даному випадку, це має бути нейтральна позиція, має бути погляд без занурення в емоцію з точки зору уяви, гордості, самозакоханості, це має бути прибрано з цієї території. Говорили про виставу, про тему, а ще глибше, щоб говорили про професійні речі, театральної вистави, композиції, акторських речей, внутрішньої теми, задачі, глибини підтекстів, те, що зараз зникає. Бо такої критики в українському театрі немає.

 Людмила Григорчук: Немає кому критикувати?

 Мирослав Гринишин: Немає кому критикувати, бо немає обізнаності в тому широкому контексті. Ми у вакуумі, ми не бачимо сотні такий фестивалів в Європі. В тій самій Румунії їх десятки. Я в 97 років був на фестивалі в Румунії. Він зараз під патронатом Євросоюзу. І я завжди кажу керівництву театру, що має бути комунікація. Треба пробивати дорогу не на схід, а на захід, де хочуть нас бачити, де чекають. Я лиш зараз дізнаюся, що були колись політичні перепони, коли румунські колективи приїжджали, то казали ставити якісь свої речі, проводити заходи, щоб румунські колективи не виступали. Це нісенітниця, треба прибирати і тих людей, які цього не розуміють, їх треба переконувати. Або виганяти з роботи. Молодь це має робити. Вони мають вчити мову: німецьку, французьку, англійську. Якщо брати європейське середовище театральне, то там актор не грає в одній виставі. Він грає в десятьох виставах на різних мовах. А для сходу це шок. Колись приїздили росіяни до нас в Київ, я спостерігав розмову, коли один з керівників театру говорив з ними російською, а потім автоматично переключився на українську. Вони були вражені, питали, як це може бути. Зараз відбувається така ломка всередині, і старе покоління, яке тягне назад традиційністю, формами правління старими. Воно апріорі тягне біологічними властивостями, бо переробити це неможливо. Це робити має молодь. Привносити щось нове, протиставляти щось. Щоб був рух, інакше нічого не зміниться і фестиваль в цьому контексті зробив маленьку, але дуже важливу річ.

 Людмила Григорчук: Пане Остапе, театр вже пережив фестиваль, а філармонія лише чекає його початку. 11 листопада стартує фестиваль класичної музики «Буковинський листопад»

 Остап Савчук: Наша зустріч проходить в переддень дня працівника культури і діячів мистецтва. Також 9 листопада буде день писемності і мови.  13 жовтня вийшов указ Президента стратегія розвитку національного патріотичного виховання дітей та молоді. Цей указ застарів на 24 років. Бо 24 роки нашу молодь виховували бойовиками американськими, наркотиками.

 Мирослав Гринишин: Та мильними операми.

 Остап Савчук: Тільки зараз ми здогадалися, що нам треба виховувати. Якщо б народна пісня була на першому місці, то не було б у нас сходу, тих подій. Міністерство культури, у фонді культури відбулася зустріч кращих митців культури. Зокрема наш директор музею Івасюка, Мирослав Лазарук, піднімали питання, що ми проводимо свято пісні у вересня, коли Червона Рута зазвучала вперше з Театральної площі, то треба мати фестивалі, а не просто свято.

 Людмила Григорчук: Вірите, що ми можемо повернути собі фестиваль Червоної Рути?

 Остап Савчук: Минулого року зі сцени сказали, що ми повернемо буковинський фестиваль «Червона Рута», який започаткований у Кіцмані, а потім переріс у всеукраїнський фестиваль у 89 році, і я думаю, що прийде час, коли він повернеться. А фестиваль «Буковинський листопад» почався у 2009 році, я тоді працював начальником управління культури ОДА. Тоді керівники Володимир Куліш, Віктор Павлюк підтримали такий фестиваль, бо Буковина славна, не лише народним мистецтвом, але й пропагандою класичної музики і, будемо казати, наші попередники, які 1762 році створили товариство любителів музики, це товариство збудувало філармонію. І 10 грудня 1877 року запрацював концертний зал у Чернівцях, де виступали видатні майстри сцени того періоду: Карузо, Робсон, Крушельницька і брати Руснаки, і наш Сидор Воробкевич. Ми до цього фестивалю підійшли свідомо, тому що ми 30 вересня відзначили 75 років заснування філармонії. Хоча кажуть, що це неправда, це постсовєтський період. Але це досягнення того, що ми пережили. Наші попередники збудували концертний зал, а вже коли прийшла радянська влада, ви ж знаєте, що тут і Австро-Угорщина була, і Румунія і 8 липня 40-го року це приміщення разом з симфонічним оркестром з камерно-естрадною групою передали на нову структуру – філармонія. І так, за цей час, у філармонії родилася ця наша гордість – заслужений академічний ансамбль пісні і танцю. Нині він носить ім’я його керівника Андрія Кушніренка, який пропрацював більше 50 років, піввіку з колективом попрацював. Це говорить про те, що це візитна картка Буковини. Він гастролював у всіх куточках колишнього Союзу і за кордоном виступав. Зараз цим колективом керує Ярослав Солтис. Він продовжує традиції. Де б вони не витупали на гастролях, от зараз приїхали з Польщі з фестивалю, просто на ура проходять концерти.

 Людмила Григорчук: От зараз чим ми можемо похвалитися? Чим ми можемо порадувати наших чернівчан?

 Остап Савчук: Цей фестиваль класичної музики говорить про те, що у нашій філармонії працює більше 300 працівників, це одна з найбільш потужних філармоній в Україні за чисельністю і за академічними колективами. 4 колективи: симфонічний оркестр, камерний хор, камерний оркестр, академічний ансамбль. Так само ми гордимося народним ансамблем «Плай». Музичним колективом, яким керує заслужений артист Микола Гакман. Зараз вони готуються 27 числа їхати в гастрольний тур їхати: Черкаси, Хмельницький, Кіровоград.

 Людмила Григорчук: Пів-України з’їдуть.

 Остап Савчук: Де б вони не бували, там концерти проходять на біс, на ура. Прекрасні відгуки отримують. Окрім того, вони просто з гастролей з Франції теж не виїжджають. Там є потреба постійна. Вони виступають там прекрасно. Зараз у нас така співпраця заклалася з філармоніями, тому що, як казав Мирослав, держава не фінансує, то ми робимо міні-концерти. Так само в театрі фестиваль. Концерт був до 75-річчя філармонії. Франківській філармонії відзначали 22 числа. Така співпраця театру і філармонії що нам дало. До 200річчя Шевченка Людмила Скрипка поставила моно виставу «Шевченко в доля», де артисти театру і філармонії зробили цю прекрасну моно виставу, всі були у захваті, повторювали декілька разів, на прохання глядачів. І ще одне, вже за сучасною вимогою, проект по збору коштів для воїнів в АТО.

 Людмила Григорчук: Благодійні концерти.

 Остап Савчук: Так. Артисти театру і артисти філармонії робили благодійні концерти, режисуру робила Людмила Скрипка. На цих концертах зібрали більше як півмільйона гривень і ці гроші віддавали на сцені батькам, воїнам, тим, які потребують допомоги. Зрештою, 11 числа ми відкриваємо фестиваль «Буковинський листопад» концертом академічно-симфонічного оркестру, яким керує Йосип Сазанський, ентузіаст класичної музики, ентузіаст нового. Нещодавно ми відзначили 200-річчя від дня народження Миколи Вербицького, це був унікум, закритий системою композитор, який написав гімн України. От його музика зараз вийшла нашим видавництвом «Букрек», книга, де дані його, партитури, симфонії, увертюри, це просто шедевр, ти відчуваєш, що в Україні на той час були свої Моцарти, Бетховени, Лисенко, Вербицький, будемо казати, що це такий доробок, ми повинні підняти це зараз і воно має піти для молоді. З цією метою, я хочу сказати, що ми плідно співпрацюємо з департаментом освіти і науки ОДА, міський управлінням освіти, де вже традиційно більше 30 років доводимо тематичні концерти «Музика навколо нас», де учні молодших, середній і старших класів, а там і студентів, знайомляться з доробками наших колективів і тою класичною програмою, яка є в навчальний школах.

 Людмила Григорчук: Але як їх зацікавити, є співпраця, департамент освіти роздає завдання роздавати запрошення, але як залишити цих дітей. Щоб вони не прийшли лише тоді, коли вчителька сказала, але й наступний раз вони прийшли з батьками.

 Остап Савчук: Оце наше завдання. Я думаю, що цей указ Президента нам допоможе, бо у нас відбулися перед навчальним роком з батьківськими комітетами, я казав, щоб батьки не лише дали тих 12 гривень на абонемент, але й самі при   йдіть хоч раз прослухайте 45 хвилин у філармонію і ви побуваєте в космосі, бо музика – це космічне природне явище, яке дається людині, щоб вона передала дальше наступним поколінням, бо філармонія – це в перекладі означає любов до музики. Тому той, хто заходить у філармонію, не тільки  духовне збагачується, але й фізично лікується, бо доказано, японці доказали, що коли звучить музика Моцарта, то корови дають більше молока, кури несуть більше яєць. Як кажуть лікарі фізично лікують, а музиканти – духовно.

 Людмила Григорчук: Пане Мирославе, як ви вважаєте, як треба зацікавлювати молодь до відвідин театру та філармонії?

 Мирослав Гринишин: Є два шляхи, як це можна зробити. Перший шлях – це традиційний. Роблять батьки, яких самих вели їхні батьки, вони ведуть своїх. А діти вестимуть своїх. Це передається з кров’ю матері і батька. Цього не можна навчити. Водила мама, бабця… А другий шлях – це робити побільше фестивалей, конкурсів. Запрошувати з інших областей, країн на різні фестивалі, заходи, які пов’язані з мистецтвом, щоб людина всебічно розвивалася. А все інше, блатня, попса, яка на екранах телевізорів іде 24 години на добу. От кафе в облдержадміністрації, де я снідаю в 9 ранку. Там нікого немає зранку, а по телевізору блатня іде російська. Я питаю дівчат, для кого вони включають, а вони знизують плечима, не знають чого, сказали – і включають. Ну нащо це робите? Або вони невігласи, або їм дали вказівку, щоб вони включали проплачені відеокліпи. Дуже просто все робиться. Відключається канальчик, як кнопка на пульті. Є різноманіття заходів, у філармонії, в театрі, в селах, в містах, зараз в Європі - величезна кількість програм, які йдуть потоком по одному канальчику, який відсікається двома, трьома людьми. Маса грантів на різні заходи, на проекти. Люди не знають про це. Ті, хто знають, то сидить біля комп’ютерів, і з 10-15 запитів, йому дають позитивну відповідь на щось. І вони їдуть по світу, розвиваються, такий браунівський рух. Це має бути тотальна реклама, що треба вчити мову, знати заповнювати ці гранти, особливо молодь. А молодь помаленьку присідає на попсу нічних клубів. Блатня, там де горішки, попкорн, фільми голлівудські нижчого ґатунку. Потім важко звідти вирватися.

 Людмила Григорчук: Ви, коли ставите виставу, ви думаєте, як нею зацікавити глядачів, молодь зокрема. Показуєте, що їм хочеться бачити?

 Мирослав Гринишин: Я ставлю виставу перш за все про те, що мене болить. Якщо я передам це у виставі з тою щирістю, з тим одкровенням, що в мене є, то і глядач це сприйме. Тому в мене нема мети глядача чогось навчити. В мене інша ціль, коли йде постановка власної вистави. Це глядач інтуїтивно зчитує. Якщо якась тема хвилює внутрішньо, вона не дає тобі спокою, не дає тобі спати, не дає відволіктися на буденні теми, то це передається у виставі, а вистава передасть глядачеві. Це закон живого. Як майстри колись вчилися передачі майстерності з рук в руки. Страдіварі вчисвся у свого попередника, кого ми не знаємо, як робити скрипки, як Моцарт вчився від батька, коли воно передається з рук в руки, тоді воно правдиве. Якщо мене не хвилює, то я не беруся це робити. Я не роблю це лише тому, що я режисер цього театру і мені по плану треба зробити. Я не навчений, я вже зіпсований тим, що я не навчений.

 Людмила Григорчук: З того, що плануєте показати найближчим часом в театрі, то там є вже відомі вистави, але є й нові. Що ви би порадили побачити обов’язково?

 Мирослав Гринишин: Ну це буде самореклама тої прем’єри, яка має вийти 27 листопада, «Апостол Черні» або первинна назва «Юліан Цезаревич». Команда театру випускає разом з запрошеною художньою групою. А друге, це ті вистави, які йдуть в театрі, це чудова вистава «Срібний павук», в постановці Людмили Скрипки. Виставка Марії Матіос «Солодка Даруся», «Енні», музична вистава для дітей. Є різноманітність жанрів. І це варто прийти подивитися. Бо кожна вистава має свою позитивну, сильну домінанту і вона передається в грі акторів, в настрої, тому будь ласка, шановні глядачі не проходьте мимо театру, приходьте в театр, на гастролі інших театрів, насправді все це дуже цікаво. 3-4 грудня буде Київський театр у нас на гастролях з виставою «Жирна свиня», на молодіжну тематику і на романтичну – «Останнє кохання». Слідкуйте за репертуаром, ходіть в театр, у філармонію, це живе мистецтво, це треба бачити в живу.

 Людмила Григорчук: Пане Остапе, що з теплом у філармонії?

 Остап Савчук: Можу обрадувати наших слухачів, що з вчорашнього дня вже затопили у нас. Дали дозвіл. І ви знаєте, що музиканти грають при температурі не меншій 16 градусів. Вже тепло у філармонії і я думаю, що та музика, яка буде звучати, вона буде зігрівати. От Мирослав сказав, що  батьки передають свій дар дітям, так діти продовжують їхню традицію, мистецьку стезю так само як покійний Назарій Яремчук передав ту ауру, ті гени Назарію, Дмитру, Марічці і зараз вони продовжують ту традицію Яремчуків. Це радує. І так воно має бути в житті. Все прекрасне має звучати прекрасно.

 Людмила Григорчук: Як у вас з ремонтом, опаленням?

 Остап Савчук: З господарською частиною вже все обладнано. Після ремонту там вигляд дуже прекрасний і проводяться всі заходи і урочисті зібрання до свят.

 Людмила Григорчук: Чому ж було холодно?

 Остап Савчук: Не дали дозвіл газові станції на експлуатацію. Будем надіятись, що не тільки тепло, а ще й та музика буде давати душевне тепло. Все сьогоденне проходяще, а музика вона вічна.

 Людмила Григорчук: Як у театрі з господарською частиною?

 Мирослав Гринишин: Це одна величезна проблема. Свого часу пан Фірташ   дав театру величезний благодійний внесок на проведення робіт. Ці гроші зараз фактично розчинені на рахунках Національного банку. Театр їх розмістив у банку Надра, який з часом  був, так би мовити, знищений. Знищений, тому що я знаю цей банк ще до того, як поприходили багато керівників держави. Знаю, хто його в зародку заснував, як він подорожував від власника до власника. Потім за іронією долі це був банк Фірташа, те що він дав мільйон доларів це був виняток, колосальний виняток. І коли зараз виявляється, що тепер ці кошти не можливо зняти, що вони прирівняні до будь-яких  коштів, які знаходяться на рахунках фізичних осіб, банків, які ліквідовуються, це в загальному порядку,  згідно розпорядження Кабміну, Нацбанку і так далі, ви будете бачити дулю з маком. Це є нонсенс, це катастрофа, це держава, яка не розуміє.

Пан Остап говорить, що є контора, яка не дає включати газ, це теж абсурд. Це ні лікарням, ні роддомам, ні закладам культури, це поза межам пускати на гарматний постріл газовиків, які торгують шкарпетками і жіночою, перепрошую, білизною не можна. Це знищення культури. Якийсь чувак сидить,  і вирішує, зекономлю газ. Не дам. Зекономлю на три копійки, коли в нього три будинки на Багамах, зекономлю на філармонії. Це парадокс відбувається. Що все вивернуто. Я би сказав, що такі речі болюче б’ють і по керівництву філармонії, театру і взагалі в цілому по області і в країні. Воно болюче. Говориш на цю тему починаєш заводитись. Немає на то ради. Все відбувається в культурі всупереч, а не завдяки.

Черговий раз держава кинула культуру, кинула Чернівецький театр. Ну добре, поживемо подивимось, що з цією тепер вже державою буде. Знаємо, хто представляє державу, як вона собою іменується, Україна слово залишимо за лапками.

А так, по іншій лінії, директор зробив все, щоб відкрити сезон цього року по максимуму. За свої кошти і персонально сам приймаючи у всьому участь. Директор, який не грає, який вийшов після багаторічної  паузи,  у виставі Земля в головній ролі Івоніки, якому потрібно грати.

Господарське й творче важко поєднувати, по собі знаю. Треба сказати клерку, що в мене репетиція, почекай, Іване. Коли це треба зробити треба вольове рішення, і це мало хто може…всі якби розуміємо, що формула я начальник ти дурак в нас є. І часом треба змовчати.

В даному випадку йдеться про унікальне поєднання Марчака на цій посаді, він пройшов багато владних щаблів. Це чи не єдина людина, яка розуміє і цінить цей театр. Я коли починав тут дипломною виставою Швейк, я розумію, що це унікальна споруда, побудована парою знаменитих архітекторів, це унікальний випадок і дай Бог, щоб воно не розсипалося, не розікарлося. Директор робить все, всупереч державній підтримці, в лапках, що все відбувалось: фестивалі, прем’єри. Пробуєш шукати комунікацію. Ми спілкувалися з представниками румунського театру. Треба шукати, спілкуватися. Шукати, далі, далі…Це принцип пошуку будь-якого  проекту. На той Швейк ми шукали кошти, серед тисячі переговорів, десять спрацьовує. З віком стає складніш, держава не допомагає, вклинюється, вона більше загартовує. Це як боксерський бій. Ти підставляєш щоку, вона мертвіє  вже. Потім ти не реагуєш. Ну бий вже. Такий хід тебе постійно вже загартував.

 Людмила Григорчук: Як ці кошти використати?

 Мирослав Гринишин: Всі знають, прийшов лист від Кабміну. Вибачте. Спускайтеся на дно, нічого вже не буде. Думаю, тема закрита. Треба персонально їхати в адміністрацію Президента, говорити з Порошенком. Або з тою людиною, яка може вплинути. В країні зберігається система посередників, кумівства. Це добре, можна вирішувати питання. Наші керівники ще не мають достатньо сил, щоб все вирішити. Посередники це добре, завжди будуть. Інше питання скільки вони беруть за посередництво. Скільки беруть. Всі беруть. Навіть з театру. А для війни, для учасників АТО, хіба не беруть, хіба не відкати колосальні йдуть і будинки нові будують. А скільки постраждало добровольців і волонтерських рухів, вони вкладають кошти, сили, а все переводиться в корупцію. Дай гроші, відкат, пропуск. Квитками не обійдеться. Це жарти,  в яких є доля правди. Тому треба виходити на той рівень, говорити переконувати, забирати ті кошти. Вони десь є. Я сам це пройшов. З банком Надра був перший кидок їхній, це вже другий кидок, а був перший. В мене багато друзів мали багато коштів. Я вийшов на потрібних людей. Це робиться за півдня. Ти приходиш в касу і забираєш. Треба знайти ту людину. Дали телефон виконуючої обов’язки. Ми прийшли. Тим не менше це все робиться. Зараз це все поза лапками знаменитості Треба відкат. От стільки вам треба. Мільйон, 10 тисяч, 100 тисяч доларів, заберіть, але дайте решту театру.

 Людмила Григорчук: Так у Києві зараз буковинська громада гарно представлена

 Мирослав Гринишин: Нічого не представлена громада. Я перевірив це. Ми возили виставу «Земля», зустрічалися, гарно прийшли хлопці, ми по максимуму дали запрошення. Невелика частина хороших, добрих людей, які мають справжній інтерес до театру. Але по відношенню до того скільки чернівчан і хто очолює Кабмін, то це капля в морі тої допомоги. Був прем’єр, дали йому цього  листа. Прийшла відповідь, довга, закручена, словосполучення,  з посиланнями на закон, інструкцію, накази. В результаті чекайте, чекайте до безкінечності. Я так зрозумів і вам кажу, що треба їхати в Київ і говорити. Беріть собі якусь частину, але дайте щось театру. Давалось же на ремонт, на речі, на котрі держава не дасть. В Україні і в Європі люди приходять 24 години на добу, люди фотографуються. В жодному місті України такого немає.

 Людмила Григорчук: Як у філармонії з фінансуванням?

 Остап Савчук: Згадую з чого почався ремонт. То була колегія ОДА і обласної ради. За планом почалось з 11, 4 година дня , питання стояло конкретно. Ну і ніхто ж не буде слухати. Кажу, щось всі перекинулись на 100 років назад і представили собі як йшов лікар по Кобилянській, пере дим капелюха знімали, учитель, артист, а що зараз маємо. Наші попередники за нам  14 місяців збудували, а ми роками не можемо відремонтувати. Голова Обласної ради каже, що ти хочеш, я кажу гроші на ремонт. З того часу і почали ремонтувати.

 Мирослав Гринишин: Мало бути не так, мали ю сказати , що пане Остап, не спроста ви тут є, от скажіть в першу чергу, а то так підводиться ситуація, людину примушують принижуватися.

 Людмила Григорчук: Все ж задоволені фінансуванням?

 Остап Савчук: Фінансисти, вони знають свою теорію, тому що фінансуються тільки 90% зарплати, 10% маємо заробити. Хоча ми ж такі як і освіта, всі вчителі фінансуються 100%, ми ж державна установа, виконуємо ті державні вимоги, які потрібно виконувати філармонії. Але зрештою відбулося 75-річчя і голова  Обласної ради Гайничеру пообіцяв, що купить автобус. Я так думаю, що до кінця року, там кошти є.

 Людмила Григорчук: Пообіцяв з певністю, що кошти є. А поки автобус орендуєте?

 Остап Савчук: Сказав впевнено, що ми вам купимо автобус. По області маємо пази, ну це такі. Якщо їхати по Україні, в Київ чи куди, треба мати. Наймаємо за свої кошти.

 Мирослав Гринишин: Голова облради мав би купити двоповерховий автобус, написати Чернівецька філармонія, Зінкевич, Ротару і пустити по всій Україні. Внизу своє прізвище, написати за сприяння. Мав би таку рекламу, яка би не снилася жодному ток-шоу, вживу. Так би представляли Чернівці по всій Україні і за кордоном. А так  якщо він соєзволить, может бить, купить з остатків грошей, якщо їх не розкрадуть.

 Людмила Григорчук: Чим живете?

 Мирослав Гринишин: Залишив репетицію, залишив 15 чудових акторів, сказав їм пройдіть з 16 по 26 сцену, я вад дуже прошу, шановні колеги, я на годину відволікусь на радіо АСС, якщо слухаєте, то дуже вдячний. Але через 15 хвилин буду в театрі і ми продовжимо з вами репетицію. Ось чим я живу.

 Людмила Григорчук: А чим би мали жити Чернівці, на вашу думку?

 Мирослав Гринишин: Постійним різноманіттям культури, це інакша Україна, як казав наш художник-постановник Андрій Романченко, який пропрацював багато років в чудовому Донецькому театрі Артема, який вже, на жаль, знаходиться на окупованій території, до недавнього часу керував відомий Бровун. Який грав в репертуарі близько 60-ти вистав, йшли на аншлаги. Українська класика і українська сучасна драматургія. Цієї людини вже три роки немає Керують зараз люди, які, на жаль, вороже ставляться до держави, до України, до самостійної країни. Він приїжджав на виставу Земля сюди, він був просто роздавлений, тим, що побачив.. Як попав на іншу землю. Хочу, щоб ця культура розвивалась, хочу побажати молоді чернівецькій, щоб вони пам’ятали, що сидять на золотих стільцях. Як я кажу, ви сидите на золотих стільцях в театрі. Треба використовувати все вправно, вміло, просто мозги чуть -чуть повернути в іншу сторону, підучити мову, пускати різні ідеї,щоб рух цей відбувався, не боятися ризикувати, переступати через принципи, гордість, самозакоханість, переступати, щоб давало це можливість комунікації живої, щоб динаміка була. Це важливо. Вона тут є, вона тут закопана, чую на інтуїтивному рівні. Пан Остап сказав,хто тут починав, коли тільки збудували філармонію, коли театр був в свої золоті часи, що тут відбувалося, скільки людей переїздило на гастролі, воно тут є, в повітрі витає, це видно в архітектурі.

 Остап Савчук: З 11 по 20 листопада фестиваль класичної музики, Буковинський листопад 2015, два концерти відбудуться органному залі. Це буде 13 числа Кошуба Володимир, народний артист України і Чернікова 16 числа. Ну і завершить фестиваль наш Академічний камерний, який нещодавно відзначив 40-річчя від дня заснування. Нам приємно, що цей колектив заснований, зараз набуває нових обертів, стверджує своє звання Академічний колектив. Ну і 29 числа запрошуємо усіх чернівчан на традицій ний міський фестиваль естрадної пісні ім. Назарія Яремчука. Вже 20 років серед нас немає Назарія, а пісня його звучить.

 Інформаційний партнер програми „Суть речей” на радіо Станція 103.2 ФМ www.buknews.com.ua