Стефанику, який розчулив навіть чернівецьке "Поліно", сьогодні 150 років
Сьогодні 150 років від дня народження Василя Стефаника
Біла квітка споминів
Коли у цвітні 1931 року Ольга Кобилянська взялася за перо, щоби написати слова привітання давньому товаришеві Василеві Стефаникові до його 60-літнього ювілею, налинули спогади. Що згадувала? Постала, як жива, перед очима картина його перших відвідин у травні 1898-го. З «чужими» взагалі ніколи не мала багато «до сказання», а тут відчула душевну спорідненість, яка виникає не у багатьох випадках і не з багатьма. Та й не зовсім «чужим» був для неї, бо знали один про одного з розповідей спільної знайомої – Софії Морачевської. Та й полонили її його твори, що встигла прочитати у «Літературно-науковому віснику» тоді у травня. Побачила в ньому «правдивий талант»: «Пише з життя, а помимо того, яка сила поезії пробивається з тих дрібоньких праць», – ділилася з Осипом Маковеєм.
Пригадала й іншу історію. Свідком її не була. Розповіли згодом. Чи не витівник Вацьо – В’ячеслав Будзиновський? Він першим надрукував твори Стефаника в чернівецькій «Праці» 1897-го (Чернівці можуть пишатися!), новели, писані, схоже, не чорнилом, а кров’ю – «Виводили з села», «Стратився», «Синя книжечка», «Побожна», «У корчмі», «Сама-саміська», «Лист»... Отим «Листом» Будзиновський перевіряв, яке враження справлять «картини з мужицького життя» на читача.
До Народного дому на Петровича, де друкували «Працю», завітав професор Степан Смаль-Стоцький. «Читайте «Лист», але голосно!» – сказав, подаючи газету. І професор почав читати. «Зразу плавно, але по хвилі гикнув. Гикнув ще раз і по листі покотилися сльози». Не годен був більше читати голосно. Тільки тихо.
А по хвилині мовчання сяйнула Смаль-Стоцькому думка: «Яке враження зробить на «Поліні»?» «Поліном» поміж собою називали Осипа Маковея – незворушного, добре ж він умів приховувати і втіху, і розпуку! Постукали в стіну (він і мешкав якраз за стіною!), викликали до себе. Уже пан професор подав йому «Працю» та наказав читати голосно. Почав читати й... просльозився. «Нехай же його качка копне», – сказав, хлипаючи. Решту прочитав тихо...
Кобилянська перечитувала кожну стрічку Стефаникових творів. Мала книжечку «Дорога» з дарчим написом: «Добрій Товаришцї Ользї Кобиляньскій від автора».
Любила його листи, то сонцем, то смутком переткані... Згадала, як сама, ніби дивлячись на човен своїх надій, мрій, планів про любов і щастя, що йде на дно після терпкого «кланяюсь» Маковея, писала до Стефаника як до свого доброго товариша. Лише йому могла виплакатися, лише «білі меви» його доброї шовкової душі могли заспокоїти її...
І зринули в пам’яті літо 1898-го й Белелуя, зільник перед вікнами приходства й біла квітка, що подала йому. Біла квітка, що завжди нагадувала його. І почала: «Давно було се, як були ми ще молоді...»
