"Стати трохи зібранішими, трохи добрішими, трохи сильнішими, просто трохи потерпіти..."
Можливо, уся ця суперечка місцевих волонтерів і переселенців виникла через те, що справжньої біди, голоду, бомбардувань тут у Чернівцях, власне, ще не пережили? А тому ця дискусія поки безпредметна. Ні, це не значить, що у місті немає людей, які реально постраждали від війни. Під обстрілами залишили свої оселі, здолали важкий шлях, потрапили до нашого міста без особистих речей, коштів, втративши роботу і засоби до існування. З кількома такими родинами маю справу особисто, тому знаю напевно: у Чернівцях такі є.
Але правда також у тому, що інша шкала цінностей і стосунків починає діяти тільки у справді межових ситуціях. До таких межових станів, очевидно, належать лікарня, військо, тюрма, і звичайно, реальна війна. Тільки на межі життя і смерті проявляється справжня сутність кожної людини. І волонтерів, і переселенців, і взагалі всіх. Ось коли стає зрозуміло, хто чого вартий.
Особисто я не перебував у тюрмі, таборі. Але люди, які пройшли через такі випробування, категоричні у своїх висновках. Визнаний авторитет у табірній тематиці – Варлам Шаламов – сформулював це так: «Табір був великим випробуванням моральних сил людини, звичайної людської моралі, і дев’яносто дев’ять відсотків людей цього випробування не витримували… Цивілізація і культура злітають з людини у найкоротший термін, за лічені тижні… Людина стає звіром через три тижні при важкій роботі, холоді, голоді і побоях", – пояснював Варлам Шаламов. І 99% втрачають гідність. Не дай Боже, дійти до тих людських станів, які масово описують усі, хто пройшов через радянські табори чи нацистські концтабори.
І точно так само, визнаючи совковий характер заперечення важливості комфорту для людини, не можна забувати, що все пізнається у порівнянні. Замолоду мене дивувало, що радянським солдатам не дозволяли ходити у шкарпетках, а змушували намотувати на ноги онучі, взувати погані кирзаки. Як нам пояснювали, відсутність комфорту нібито мала загартувати бойовий дух. Безглуздість такого підходу очевидна. Як і решта подібних випробувань.
Але правда і те, що все пізнається у порівнянні. За влучним спостереженням психолога з концтабору доктора Віктора Франкла, "убогі задоволення безрадісного життя стосувалися переважно негативного щастя". Або просто «відсутності страждання", а не якогось комфорту. В очах нещасних в'язнів, відсутність димаря у якомусь конкретному таборі піднімала його значно вище на «шкалі відносного везіння», ніж той, де така труба була.
Можливо, справді вся справа в рисах особистої вдачі, рівні культури кожної конкретної людини - переселенця чи волонтера, конкретній ситуації. Тут не можна узагальнювати, не може бути якоїсь однієї правильної відповіді.
Треба стати трохи зібранішими, трохи добрішими, трохи сильнішими, просто трохи потерпіти...
Юрій ЧОРНЕЙ
На фото: Соняшники після дощу. 1970-ті. Холст, масло. 159×272 см. Автор: Володимир Сидорук (1925, Ржищів - 1997, Ірпінь, Київська область).



