«Справжній гугельхупф» з «ріндфлейшем», або як старі чернівчани Пасху стрічали

Всі речі в домі Демантів – з приданого бабусі. Його їй наготували щонайменше на дюжину дітей, а жити довелося з єдиною донькою. Добра справді не бракувало: щоб перевезти його під час переїзду родині знадобилося аж два вагони. Різьблені меблі з масивного дубу, міцними замками, як на вхідних дверях, могли б стати окрасою музею старожитностей. Зрушити з місця будь-який предмет такого інтер'єру – крісло чи стіл – одній людині точно було не під силу. У самій шафі, окрім білизни та особистих речей, у в'язаних гаманцях зберігалися також кишенькові гроші дітей, велетенські сімейні альбоми з фотографіями численної віденської рідні і зелена бабусина шкатулка, напхана різноманітними дрібничками – своєрідний сімейний архів за останні півстоліття. Схожі шкатулки мали також молодші члени родини. Білизну, на якій спали у цій оселі, бабуся власноруч позначила монограмами «А» та «S». Проте справжньою гордістю сім’ї був радіоприймач — «великий чорний ящик з написом золотими літерами NBC».  Приймачі тоді були дорогими й далеко не кожний їх мав. Батько з матір’ю слухали радіо вечорами, в абсолютній тиші звіряючи музику, яка з нього лунала, з партитурою у себе на колінах.

Крихітна, сіроока Августа Швейцер зі смішним ридикюлем в руках, або, як ласкаво кликали її онуки, бабуся Густі, була свято  переконана:  без її турбот родина не тільки загине з голоду, але й власну оселю перетворить на свинарник чи лазню. Щоб змусити бабусю бодай раз за багато років відпочити  на курорті, її ледь не силоміць довелося виставляти з дому. Це тоді раптом з’ясувалося, що Паула Демант не гірше за неї давала лад домашньому господарству, хоча смерть як не любила стирчати на кухні. Вправною господинею, до слова, виявилася також Ерні – старша сестра. Петер Демант завжди визнаватиме незаперечний бабусин  вплив на процес свого виховання, формування особистості. «Була вона людиною майже ідеальною… все своє життя прожила без вищих сил, крім власних совісті і закону, і померла, так ніколи й не засумнівавшись у правильності обраного життєвого шляху, – згадував онук. – Прожила без усіляких хвилювань, крім матеріальних, без пристрастей чи інших «романтичних відхилень». Чи не єдиною її слабкістю були шоколадні цукерки. Мир її праху».

Це від неї п’ятирічний Петер вперше довідається, чим їстівні гриби відрізняються від поганок. Стрибати через струмок з жердиною його теж навчить бабуся. Разом з онуком  вона відпочивали тоді у Ватра Дорні. А ще – користуватися столовими приборами: розписаним порцеляновим посудом, купою столового срібла з клеймом заводу «Berndorf». Бабуся Густі, яка єдиною з усієї родини балувала онуків, у питаннях етикету була невблаганною: «поведінка за столом – ваша візитна картка», – повторювала вона і карала за найменшу провину. Щипати їжу в жодному разі не можна. За це недовго залишитися без фруктів на вечерю – найважче покарання. Тому змалечку, навіть перебуваючи на природі, діти різали пиріг хоч би й пласким каменем. Якби ж то знати, що доведеться пережити: «Ножами виловлюємо з котла великі шматки м’яса і беремо руками, - писав через багато років Вернон Кресс. - Дивлячись на нас, європеєць, напевно, звалився б без тями, особливо моя вихована бабуся і подібні до неї ретрогради: хапаємо зубами м’ясо і відрізаємо його від основного шматка  своїми довгими гострими  ножами».

Зазвичай після сніданку, перед тим як приймати команду на кухні, бабуся читала багатотомні сімейні саги Діккенса, Теккерея, Троллопа, Голсуорсі. Відтак, починаючи з десятої ранку, весь день поралася по господарству. Окрім товстелезних кулінарних книг для готування, вона також користувалася рукописним зошитом, до якого записувала особливо цінні віденські кулінарні секрети. Улюблену страву бабусі різотто  –  делікатес дитячих років  – Демант спробує 1990 року у Римі. Але чи то вона не так готувала рис з м’ясом, чи це в ресторані напартачили, але страва римських кулінарів йому не засмакувала. Бабусине різотто було кращим. Смак пирога, яким його на Новий 2002 рік пригостить знайома викладачка німецької мови,  письменник оцінить значно  поблажливіше, хоча й в ньому знайде ґандж. «Пиріг дуже вдалий, справжній гугельхупф, як його готувала дома бабуся, лише вдома у ньому ще був мигдаль». Суп зі спаржі він також вперше скуштував у батьківській хаті. Були, звісно, в Петера  й улюблені страви. Наприклад, смажені мізки або сало! А ще  макарони – скільки завгодно – мрія, слабкість всього життя.

Розказана письменником пригода на кухні, яка трапилася з ним у дитинстві, варта того, щоб переповісти її повністю: «В дитинстві і аж до абітуру, тай згодом, на канікулах -  в четвер у нас вдома завжди подавали відварну яловичину. Не знаю, звісно, чи хотіла в той день бабуся Густі – «начальник харчоблока» відпочити (бо в інші дні вона завжди готувала витончені, складні, смачні блюда), але цей четвер з «ріндфлейшем» завжди був найнуднішим на тижні. … Я взагалі був профаном в кулінарії. Єдине, що знав –  як варити макарони і смажити сало на сковороді – так ми харчувалися в походах. Складні консерви чи масло, які швидко псуються, в походи ніколи  не брали. Пригадую, як одного разу – мені вже тоді було років дванадцять, напевно, забрів я на кухню – для дітей це була заборонена зона  (сестру бабуся інколи брала сюди, але лише для навчання кулінарному мистецтву), де зі здивуванням виявив великі шматки відварного м’яса. Так я довідався, що таким чином готують «чистий бульйон», який їв з грінками, не знаючи спосіб приготування. Бабуся вийшла кудись, покоївка була чимось зайнята, а я тут таки перед обідом став лигати великий шматок  м’яса з усіма жилками і головне жиром, та ще й  відвареною морквою, також вийнятою з бульйону.  Зайшла бабуся Густі – і хоча ми її дуже любили – я здригнувся: так вона мовчки дивилась на мене. Здалося, що вона схопить останню жилу, яку я не встиг проковтнути, і витягне назад всю мою здобич. Я давився, а коли нарешті звільнив  рот,  запитав: що це було за м’ясо? Бабуся взяла з моєї руки недоїдений хвіст моркви, викинула кудись й зі здивуванням перепитала: ти що не знаєш, як готують «чистий бульйон»? А що, власне, ти  шукаєш на кухні?  Скоро обід, а ти тут на м’ясо наліг, йди, йди… Я дуже пишався своїми новими знаннями й докладно розповів про них мамі й сестрі, але зрозумів, що відкрив їм Америку».

 Єдина поблажка, якою до 15 років користувався Петер, – це право не їсти разом з усіма борщ. А домігся він її, коли одного разу зомлів від самого вигляду страви: незадовго до того побачив у схожій на борщ калюжі крові труп собаки, яку на вулиці задавила машина. Лише після цього тато запровадив гастрономічне послаблення. Бо загалом у родині їли все, що клали на стіл. Особливо діти. Робити кулінарні замовлення дітям дозволяли тільки перед днями народження.

Серед найулюбленіших домашніх свят Демант називає Пасху: як правило уже давно весна, тепло. У садку та великій кімнаті дорослі довго й ретельно ховали пасхальні  яйця. Відповідно шукали їх так само довго. «Не пригадую випадку, щоб хтось ображався, якщо інша дитина знаходила більше яєць – все одно їх потім складали до великої миски і їли, хто скільки бажав», – стверджував чернівчанин. Під час пошуків будинок гримів від вигуків: «кальт!» – холодно, значить там шукати нічого, «ес брандельт» – пахне підпалом, близько і, нарешті, «фейер!» – вогонь. Це означало, що гра закінчилась: діти знайшли хитро заховані в тумбочках, під фіранками, за шафою чи навіть на люстрі – кому прийде в голову там шукати – розписані варені чи в основному шоколадні яйця. Останні, траплялося, були розміром з страусячі –  загорнуті в срібну фольгу. Разом з яйцями ховали пасхальних зайців, так само з шоколаду чи марципана. Діти ділили шоколадні вироби  на три категорії. До першої належали звичайні тонкостінні – порожні всередині;  ті, що мали сантиметрову товщину стінки й марципанову начинку цінувалися значно вище і нарешті вершина кондитерської майстерності – литі зайчики – зовсім без пустоти: з суцільного, зазвичай трохи гіркуватого шоколаду.

Згідно з місцевою, тобто австрійською традицією на обід цього дня готували індичку чи каплуна.  Так само як на Різдво – синього дзеркального коропа чи гусака. Упродовж дня панував святковий настрій. «Не можу пригадати жодного випадку, коли б його щось зіпсувало, - наполягав письменник. - Те саме стосується витворів бабусиного кулінарного мистецтва. Напевно, дещо з приготованого вона бракувала ще на кухні, але на святковий стіл подавалося все тільки найкраще».  Стосовно вина, то його пили тільки при гостях. Або якщо хтось присилав у дарунок якийсь екзотичний напій. Пляшку з острова Самос мамі надіслала подруга – прокурорська дружина. Іти до церкви ніхто й не думав. Крім ранкової проповіді, ніяких нічних служб, освячення калачів Деманти-лютерани не визнавали. Кірху штурмували тільки в одному випадку: під час передріздвяних органних концертів. А це було в грудні, тоді до церкви навідувалися не тільки вони, але й іновірці – євреї і навіть татарський полковник-білоемігрант. Усе заради чудового виконання неперевершеної музики Баха.

Юрій Чорней