Соло для двох або Фестиваль з бенефісом (Золоті оплески-2015: День третій)

Для виступу третього дня фестивалю «Золоті оплески Буковини» Чернівецький обласний академічний музично-драматичний театр обрав комедію   американського драматурга українського походження Річарда Байєра «Тустеп і різний мотлох» у постановці Людмили Скрипки.

 Ця п’єса ніби спеціально написана для того, аби в рамках фестивалю відзначити ювілеї одразу двох акторів, які грають у ній  – народної артистки України Тамари Кільчицької та заслуженого артиста України Богдана Братка.

І вистава з одного боку вийшла акторською, бо усе дійство зав’язане на грі цих двох, залежить від неї, рухається нею, обростаючи від показу до показу новими відтінками і відмовляючись від якихось попередніх-другорядних. А з іншого боку, це дуже режисерська вистава, бо Людмила Скрипка в ній втілила своє бачення п’єси, організації простору сцени і акторського ансамблю.

На сцені ж при цьому відбувається дивна річ: головні герої – Крістін Мільман і Герман Льюїс – переживають певний момент свого життя, оточені, інколи святково, інколи навіть настирливо буденно, іншими персонажами вистави – у реальному часі чи у спогадах, навіть у містичному оточенні душами своїх померлих половинок… Але глядач цілковито розуміє, що головне цього вечора – те, що відбувається між тими двома. Театр укотре досліджує вічну тему: кохання не має віку. І не так вже важливо, з чого народжується це кохання – з молодих сподівань на довге щасливе життя чи як заперечення самотньої старості, – ось вона, вже зовсім поруч із чоловіком і жінкою, які втратили свої половинки…

Кохання або є, або нема його. І це нічого, що молодим ця пара спершу може здаватися навіть смішною: яке вже там кохання! Але провівши цей вечір разом з виставою, проживши з акторами ці кілька днів їхнього життя, спостерігаючи зміни в їхніх настроях, у ставленні одного до одного, у погляді, у паузах, може вони також переймуться і цією вічною мудрістю про кохання, що не має віку…

Дивна річ, моментами забуваєш, що це актори, і починаєш трохи заздріти блиску в їхніх очах.

Не можу не наголосити на оформленні вистави, розробленому відомим театральним художником, тепер уже львів’янкою Наталією Руденко-Краєвською. Ви ж бачили, все складається зі стелажів, наповнених коробками з різним мотлохом – це, мабуть, символ довгого життя з усіма його набутками й забобонами, сподіваннями й втратами…

Цілий театральний вечір учасники вистави продираються між усім цим – аби зрозуміти нібито просту річ: поки живий, треба жити. І треба встигнути це зрозуміти, бо не завжди дається і не всім. Інколи на досягнення цього розуміння й витрачається (втрачається?) усе життя.

Трохи слів ще все ж таки й про це велелюддя, яке оточує головних героїв. На мій погляд, у постановника вистачило смаку й виваженості, аби витримати весь букет режисерських знахідок, не вступаючи у «когнітивний дисонанс» із самим любовним сюжетом. Вантажники Ральф і Чак (Григорій Руденко-Краєвський та Віктор Барановський) у своїх комбінезонах і футболках спочатку нагадують чоловічків з  дитячого набору «Лего»: такі ж байдужі до життєвих колізій своїх клієнтів. Як не дивно, вони потроху втрачають цю буденну байдужість у цілком людських коливаннях між бажанням взяти пропонованого Германом хабара і острахом втратити роботу.  Ксенія Король і Ольга Кільчицька-Дудка у ролях співачок, підтримані танцями двох балетних пар у постановці Світлани Маковійчук та чотирма музикантами в глибині сцени (музичні аранжування від диригента Володимира Шнайдера) – створюють атмосферу паризького кабаре зі спогадів героїв. І навіть фінал, коли ці дві (навіть три, якщо рахувати душі у вигляді ангелів) театральні реальності єднаються у святі, це ніскільки не заважає. Кохання – це і є свято. Варто лише відчути це, кожному для себе.

І знову повертаючись до наших бенефіціантів… Дивилася цю виставу уже втретє за ті п’ять із половиною років, що вона існує. І щоразу вони – ні, не інші, інакші… Може, нинішнього вечора більше суму – а відтак, роздратування і більшого старання приховати цей сум – у героїні Тамари Кільчицької. І помітні зміни в Германі Богдана Братка, про якого нині хочеться сказати – розігрався! Він теж пройшов за ці роки шлях від точного малюнка ролі до… зникнення моменту гри. Як на мене, це високий прояв акторства!

Форум на канапі

Марія Порчук, заступник Чернівецького міського голови:

– Дуже вдячна театру за сьогоднішній вечір. Ви ж знаєте. Який сьогодні день… Так от, на виставі я забула, що треба чекати екзит-полу… Дякую.

Юрій Чорней, журналіст, член альтернативного журі:

– Скажу чесно, в репертуарі Чернівецького театру це моя улюблена вистава. Я також дивився її сьогодні утретє. І сьогодні вона інша, ніж цього ж літа, на закритті минулого сезону. Але актори ті ж – і серце співає від їхньої міміки й жестів. Цікава вистава. Гарна літературна основа. Вдале режисерське вирішення. Чудові актори. Все, що між ними відбувається, народжується в нас на очах, і ми це бачимо. Це щиро, це чіпляє…

Галина Канарська, театрознавець, перекладач (Львів):

– Перед нами – вічна загадка любові. Актори навіть не здогадуються, який доля піднесла їм розкішний подарунок цією п’єсою. Ромей та Джульєтта ховаться. Дякую акторам за їхню любов ніжну й чисту.

Лариса Недін, актриса театру і кіно, ведуча радіопрограм Національної радіокомпанії України:

– У Києві йде вистава за цією п’єсою 2Чотири причини вийти заміж». Абсолютно інша вистава. Але сьогоднішня захопила мене: десь через 20 хвилин я перестала порівнювати. Хочу сказати, що Тамарі Кільчицькій і Богданові Братку пощастило.  Скільки акторів втратила сцена через те, що їх недолюбили, не додали при житті… А ви двоє ще можете, те що називається, «оторваться». І глядачі чернівецькі: як вони вас люблять! Я радію, що на початку свого театрального життя вчилася у цих акторів…

Ганна Веселовська, театральний критик, доктор мистецтвознавства (Київ):

– Це тренд англійської та американської драматургії – п’єса про людей похилого віку. Бажання зупинити час, на новому витку продовжити життя. Момент сподівання, народження почуття, розвитку. Погодитися після кількох відмов – драматургія. Піти кілька разів і повертатися. Як на мене, можна було більше деталей взяти вже з того, що було на сцені…дещо навіть було зайвим (як торшер, якажімо…). І, знову таки, як на мене: трохи поспішали: не треба гнати сюжет.

Тетяна Логуш, президент Міжнародного благодійного фонду «Мистецька скарбниця», співзасновник літературного конкурсу «Коронація слова» (Київ):

– Ми бачимо чітке обличчя театру. Були моменти, що я плакала. Хоча це комедія, але розчулює.

Вадим Сікорський, заслужений діяч мистецтв України, режисер-постановник Національного академічного драматичного театру ім. М. Заньковецької (Львів):

– Мені пощастило працювати з обома цими акторами. Люблюїх. Думаю, колись треба й мені поставити цю п’єсу. Але у нас немає з ким, на жаль. Знову бачимо, як добре, коли постановник зупинився на доброму драматургічному матеріалі. Все треба робити всерйоз. Один раз живемо,  більше – ні. Театр не виховує, він підтверджує мене самого: я не самотній у цьому світі!

Богдан Струтинський, народний артист України, директор і художній керівник Національного академічного театру оперети, голова професійного журі (Київ):

– Тандем на сцені існував у тандемі із залом. За Курбасом, справжнє досягнення, коли зал дихає в ритмі із тобою. Кожен думає про своє на будь якій виставі: от я навідався  сьогодні до мами – і думав під час вистави: як добре, що я встиг до мами. Бо вистава й про це… Іще одну деталь підкреслю: із кожним перевдяганням ця жінка… молодшає. Особливо це видно у сцені повернення з ресторану…

Людмила Скрипка, постановник вистави, художній керівник Чернівецького театру:

– Вистава грається не так часто, як хотілося б. А акторський ансамблю долучили до цих двох головних героїв, щоб зробити для них свято. Щоби вони відчували, що не самотні… Здається, це вдалося…

Лариса ХОМИЧ, тетральний оглядач