Славетний командир «запорожців»: 5 жовтня виповнюється 130 років з дня народження нашого земляка Петра Болбочана
Революційний табір, що протистояв режиму гетьмана Скоропадського, виявився у політичному плані досить неоднорідним. Серед нього можна було побачити як революціонерів радикалів, так і яскраво виражені помірковані елементи. До останніх, поза усяких сумнівів, відносився і полковник Петро Болбочан, і про це переконливо свідчить чимало фактів. Наприклад, воєначальник наполіг перед урядом Директорії, що у зонах розташування його загонів мав залишитись у недоторканості гетьманський адміністративний апарат... Крім того, якщо більшість соціалістичних керівників Директорії бачила власну армію тільки як робітничо-селянську, то полковник Болбочан був аж ніяк не проти поповнення збройних сил УНР заможними селянами і навіть поміщиками. До самих же революціонерів «зліва» Петро Федорович ставився відверто вороже, і в цьому з ним була солідарна абсолютна більшість його бійців. «Запорожці» не носили (на відміну від інших петлюрівських підрозділів) червоні революційні банти і на звернення «товариші» не відгукалися...
Але з Півночі та Сходу на Україну насувався новий ворог — більшовицька Червона армія, яка у військовому відношенні була незрівнянно сильнiшою, ніж гетьманське військо. Головний отаман армії УНР С. Петлюра енергійно береться за організацію оборони і призначає полковника Петра Болбочана командуючим Лівобережним фронтом — найважливiшим із тодішніх українських фронтів. Вчорашній гетьманський полковник стає генералом великої армії, в якій у кінці 1918 — на початку 1919 року нараховувалося не менше, ніж 40 тис. солдатів і старшин.
Здавалося б, оборона УНР від «червоної» агресії була забезпечена. Але вже перші великі бої показали, що успіх у цій справі був аж ніяк не гарантований. Справа в тому, що Червона армія мала суттєву, майже двократну перевагу у живій силі. Командуючий Лівобережним фронтом досить швидко зрозумів, що тільки наявними силами Україну від більшовиків не захистити. У своїх телеграмах Болбочан буквально благає Петлюру надсилати до фронту нові людські резерви, а крім того — укласти військові союзи з Францією і білогвардійцями (відомо, що у той час справжньою ідеєю фікс воєначальника стала мрія про прибуття на більшовицький фронт трьох французьких дивізій). Однак надії Болбочана на допомогу не справдились. Дiйсно, дієві союзи УНР з іншими антибільшовицькими силами, по суті, не відбулися, а ті підкріплення, що їх врешті решт отримав командуючий, являли собою у військовому відношенні досить сирий матеріал. Незабаром обстановка на фронті різко погіршується, українська армія здає ворогові Харків і Полтаву. 10 січня 1919 року Петро Федорович надіслав Петлюрі чергову телеграму, в якій оцінив становище на Лівобережному фронті як катастрофічне...
Не знав тоді бравий воєначальник, що, крім ударів більшовиків, він зазнає ще одного сильного удару, цього разу... від своїх. 22 січня 1919 року в районі Кременчука група старшин 3 го Гайдамацького полку заарештувала командуючого Лівобережним фронтом Петра Болбочана і усунула його від командування. Арешт був здійснений за самовільним наказом іншого петлюрівського воєначальника — командира 3 го Гайдамацького полку Омеляна Волоха. Частина «запорожців» відразу ж кинулась на порятунок улюбленого воєначальника і завдала низку сильних ударів по волохівцям, проте Болбочан особисто наказав своїм підлеглим не чинити спротив, прекрасно розуміючи, яким подарунком стане для наступаючих більшовиків внутрішній розбрат в армії УНР. Невдовзi заарештований полковник у супроводі змішаного запорозько-волохівського конвою вже їхав до Києва, майже впевнений в тому, що незабаром уряд Директорії і Головний отаман особисто відновлять справедливість. Та очікування Петра Федоровича в черговий раз не справдились. 25 січня 1919 року отаман Петро Болбочан отримав на руки офіційний звинувачувальний акт...
В чому ж звинувачувався вже колишній командуючий Лівобережним фронтом. Підкреслимо, що звинувачення, висунуті проти полковника, були досить важкими і навіть «розстрільними». Вчорашньому комфронту, зокрема, поставили в провину «безпричинну» здачу ворогові Полтави і Харкова, свідоме підбурення (шляхом жорстоких репресій) робітників і селян проти влади Директорії, наміри перейти на бік Добровольчої армії генерала Денікіна і, нарешті, розворовування державної скарбниці. По суті виходило, що в особі Петра Болбочана уряд Директорії мав таємного і небезпечного ворога, який весь час працював проти Української Народної Республіки. Та чи були висунуті проти воєначальника звинувачення справедливими ?
Говорячи про те, що війська Лівобережного фронту залишили Харків і Полтаву без серйозних причин, противники Болбочана були досить далекими від правди. Насправді причини були , і до того ж — досить серйозні. Ми вже казали, що Червона армія мала досить велику чисельну перевагу над армією Петлюри. А крім того, з тилу бійцям Болбочана загрожував ще один ворог — чисельні німецькі загони, командири яких заявили : якщо підлеглі Болбочана негайно не залишать Харків і Полтаву, то вони їх негайно атакують... А боротьба болбочанівців вже не з одним, а з двома сильними противниками не сулила їм нічого, крім повного розгрому. Не треба бути військовим спеціалістом, щоб зрозуміти — у досить складній ситуації кращим виходом для Болбочана було прийняття ультиматуму німців. Це принаймні дозволило полковникові зберегти чимало своїх солдатів і старшин до майбутніх боїв.
Заради правди треба сказати, що підлеглі Болбочана і дійсно вдавалися до репресій проти робітників і селян, розганяючи робітничі і селянські з’їзди. Разом з тим з боку Болбочана то були не провокаційні дії, а, як сказали б сьогодні, жорстокий виклик часу. Українські ліворадикальні сили, що виступали проти уряду Директорії в тилу, по суті, діяли на користь більшовицької Червоній армії. Зрозуміло, що у такій ситуації Петру Федоровичу не залишалося нічого іншого, як приборкувати внутрішніх ворогів силою зброї. Що ж стосується «білогвардійської» орієнтації отамана, то практично не існує будь-яких фактів для підтвердження цієї версії. А щодо залізання Болбочана у державний «кишеню», то пізніше з’ясувалося, що всі гроші державної скарбниці, які знаходились у Полтаві і у Харкові, воєначальник передав іншому командиру — полковнику Євгену Коновальцю...
Справжня причина арешту відомого командира корінилась не в його міфічних злочинах проти УНР, а у боротьбі за владу українських лівих і українських правих елементів. Сьогодні вже можна документально довести, що отаман Омелян Волох, який наказав заарештувати Болбочана, був прибічником української радянської держави і що він, віддаючи такий наказ, хотів стати на чолі Запорозького корпусу і в перспективі підняти його на повстання проти «буржуазної» Директорії. Однак спроба волохівського перевороту не вдалась...
Відчуваючи свою невинність, Петро Федорович почав вимагати у вищих керівників УНР гласного суду над собою, сподіваючись його легко виграти. Однак замість цього Петлюра наказав відправити відстороненого від справ воєначальника до Станіслава — міста, що знаходилось на території союзної УНР Західноукраїнської Народної Республіки (її керівники були не проти того, щоб надати Болбочанові високу посаду у своїй армії, але, врешті-решт, не зробили цього, боючись пошкодити цим самим відносини зі своїми союзниками). Між тим опальний воєначальник, становище якого продовжувало залишатись досить непевним, мріяв про повернення у лави армії УНР, у свій рідний Запорозький корпус. Добре знаючи про це, кілька його прибічників влаштували (у травні 1919 року) йому зустріч з Симоном Петлюрою. Єдине, що зміг запропонувати Петру Федоровичу Симон Васильович, була посада відповідального за мобілізацію до армії УНР тих українців, які знаходились у той час в Італії. І хоча запропонована Головним отаманом посада була набагато нижчою від реальних можливостей Болбочана, він з радістю погодився на неї, бажаючи хоча б чим- небудь бути корисним своїй батьківщині. Воєначальник, якого фактично вже звільнили від арешту, почав збиратися до Італії, але цьому плану не судилося збутися. 31 травня 1919 року соціалістичний уряд УНР наклав вето на поїздку «українського реакціонера» за кордон...
Саме до цього часу в житті отамана Болбочана відноситься таємниця, яка довгий час не була розгадана істориками. Відомо, що 9 червня 1919 року Петро Болбочан був заарештований за наказом Симона Петлюри, а 28 червня 1919 року розстріляний за вироком військово-польового суду. Що ж саме спричинило такий трагічний фінал життя ще досить молодого воєначальника?
Щодо цього у істориків і політиків різних часів і напрямів існує дві різні версії. Згідно з першою, Петро Болбочан був таким чином покараний за свою участь у змові проти уряду УНР, який він збирався скинути, незаконно відновивши керівництво у Запорозькому корпусі. Ті, хто поділяє другу версію, стверджують, що Болбочан дійсно зробив спробу знову очолити своїх улюблених «запорожців», але при цьому його участь у державній змові повністю відкидають. Які ж події відбулися тоді насправді?
Факти свідчать, що, перебуваючи у Станіславі, відставний полковник аж ніяк не страждав від самотності. Квартиру, в якій він проживав, нерідко відвідували керівники тих політичних рухів (партій соціалістів-самостійників, хліборобів-демократів і т.д.), які вже давно знаходились у «твердій» опозиції до соціалістичного уряду УНР. Темою бесід Болбочана з цими людьми найчастіше була неспроможність українських соціалістів забезпечити перемогу української справи і необхідність заміни їх справді «діловим урядом». Підкреслимо, що сам Петро Федорович виявився стовідсотковим однодумцем опозиціонерів. Поступово в їх колі виникла змова проти українського уряду, самі ж «конспіратори» збиралися реалізувати свою мету за допомогою сильної військової частини. Таким підрозділом їм бачився Запорозький корпус, який мав знову очолити Петро Болбочан...
На якомусь етапі до змовників приєднався військовий інспектор Запорозького корпусу полковник М. Гавришко, який мав право у випадку гострої необхідності усувати з посади будь-якого офіцера корпусу, включаючи навіть і самого корпусного командира (тоді на чолі «запорожців» стояв полковник Володимир Сальський). 7 червня 1919 року військовий інспектор склав письмовий наказ про усунення від командування корпусом отамана Сальського і про призначення на цю посаду отамана Болбочана. Тим самим був по суті зроблений перший крок на шляху здійснення державного перевороту... 9 червня 1919 року Гавришко і Болбочан з’явилися у зоні розташування частин корпусу. Сам Петро Федорович не став приховувати від Сальського мети свого візиту, підкресливши, що на чолі УНР стоїть «уряд марксистських зрадників», якому Ленін та Раковський дорожче, ніж істинні патріоти України, і що такий уряд слід якнайскоріше усунути від влади. Саме для цього він пропонує Сальському добровільно передати йому, полковнику Болбочану, Запорозький корпус.
Але отаман Сальський виявив послідовну непоступливість. У відповідь він заявив, що аж ніяк не чіпляється за свою посаду корпусного командира, але при цьому підкреслив, що зможе здати корпус Болбочанові тільки з дозволу самого Головного отамана. У гострій суперечці з колегою по ратній справі Петру Федоровичу не допомогла навіть заява полковника Гавришка про те, що у нього є наказ, за яким комкор Сальський усувається зі своєї посади. Врешті-решт, полковники-змовники дозволили Сальському зв’язатися по телефону з Петлюрою, чим, безумовно, припустилися фатальної для себе помилки. Командир корпусу повідомив Петлюру, що в зоні дислокації його військ відбувається спроба заколоту. Через деякий час Петро Болбочан був заарештований загоном вірних урядові солдат з Дорошенківського полку. А вже через день, 19 червня, відбувся військово-польовий суд, який засудив бунтівного полковника Болбочана до смертної кари... Сам Петро Федорович написав листа на ім’я наказного отамана армії УНР генерала Осецького з проханням відмінити смертний вирок і відправити його на фронт навіть «рядовим козаком». Однак цей лист не допоміг Болбочанові — як не допомогли йому спроби деяких його прибічників примусити уряд УНР переглянути справу засудженого до розстрілу, і навіть організувати його втечу з-під варти. 28 червня 1919 року Петро Федорович Болбочан, зустрічаючи смерть, голосно кликав на допомогу свою дружину і доньку...
Володимир ГОРАК, кандидат історичних наук
