Шкарпетки поштучно (BukNews на вікенд)
От скажіть мені: схожа я на дурну? Дехто скаже: ну, не знаю, та коли сама таке запитуєш… Але маю на таке запитання привід. Слушний.
Довелося мені сьогодні поїхати на ринок, що на вул. Героїв Майдану. Заходила на ринок з нижніх воріт, а там одразу за воротами, справа, жінка шкарпетками торгує. Побачила, що в неї є бежеві, підходжу, запитую:
– 25-27 є?
– Вот тут.
Вибрала собі пару, продавчиня ще й нахвалювала весь час:
– Очень хорошие носки, двойная пяточка и носочек, вот посмотрите, им сносу не будет…
– Добре, я візьму…
Вибираю зі стосика пару, запитую:
– Скільки?
– Двадцать пять…
Виймаю з гаманця двадцять п’ять гривень, протягую продавчині. Залишилося покласти пакетик зі шкарпетками та гаманець в сумку – та й по всьому…
Але жінка, не ховаючи гроші, погортала їх та й додала:
– Это за один – двадцать пять!
– Як це за один?
– За один носок! Вы берете два? Значит, с вас еще двадцать пять…
Не стала сперечатися з продавчинею, що продавати шкарпетки поштучно – це безглуздя, але здалося мені, що п’ятдесят гривень за шкарпетки – це занадто. Мовчки поклала пакетик зі шкарпетками зверху на товар, забрала гроші і рушила далі ринком. Усюди, де бачила шкарпетки, підходила й запитувала, почому. Дорожче від 18 гривень не просили. І я в усіх запитувала: це за один чи за пару? На мене дивилися, як на дурну, і вже нічого не відповідали…
А я купила те, за чим, власне, й приїхала на ринок, і вийшла через верхні ворота на вулицю… День був похмурий, збирався дощ, але я вся була ще там, коло тих шкарпеток…
Назустріч мені йшла давня знайома із дорослою донькою. Мабуть, у мене в обличчі було «щось таке», бо вони не лише привіталися, але зупинилися, і знайома обережненько так запитує:
– У тебе щось трапилося?
– Аллочко! Ось ти все життя у торгівлі працювала, диплом торговельного інституту маєш…
– І Оленка також… – показує на доньку.
– Це навіть краще! От ви мені скажіть: шкарпетки по одній продають чи парами?
– Та що з тобою? Чого таке запитуєш?
Тож я й розповіла їм те саме, що вам…
– Та ти сама ж знаєш, що це дурниці… Ну захотіла жінка «зрубати капусти»… Пусте!
– Це я розумію. Але чому саме з мене? Мабуть, я виглядаю дуже довірливою?
Я пройшлася з ними ще ринком, бо давно ж не бачилися… Згадували спільних знайомих, молоді роки, як Оленка буда ще маленькою… А коли дійшли до низу, моя дивна продавчиня дрімала, занурившись обличчям у товар… Мабуть, втомилася від власної спритності.
Лариса ХОМИЧ
