Шанують, пам’ятають, служби в своєму храмі по них повсякчас правлять, бо за життя вони чесно несли Богом даний їм хрест

Днями, побувавши в славному селі Тарасівці Новоселицького району, ці сокровенні хвалеби, що йшли від щирого серця, почув на адресу вже упокоєнних Василя Леоновича Лаю та Михайла Івановича Кирилеску. Почув від керівника тамтешнього фермерського сільгоспгосподарства Аркадія Балана.

Говорили з ним про все: про поле, яке повсякчас родить з добрих рук, і про нашу святу та найродючішу в світі землю, яку нізащо не треба продавати і будь що порятувати, і про багато чого іншого, що так сьогодні непокоїть сільські громади. Словом за словом (а так завжди буває) Аркадій Васильович, як істинний патріот своїх Тарасівців, згадуючи своїх попередників по АПК, естафету від яких у добрий час перейняв, у числі славних односельчан, згадав також ім’я Василя Леоновича Лаю. Того, котрий все трудове життя присвятив роботі в профспілках. Але не в ролі чиновника-«відбувайла», а чесного роботяги, котрий день у день те й робив, аби та профспілка на люд працювала. На тих, хто денно і нічно порає коло ферм, вирощує рясне жниво, виховує діточок у сільських садках.

• Ось саме за це від Бога дане нашому Василю подвижництво, ми шануємо і поминаємо його життя. І за те, що ні на день Василь Леонович не забував стежини до батьківського поріжка, і за можливість виділяти односельчанам пільгові путівки на оздоровлення. Саме на оздоровлення, бо наш роботящий люд не звик до морів та океанів. Та що казати, - підкреслив Аркадій Васильович, - наш Василь справді був чоловіком від Господа. Як, власне, і ще один наш односельчанин – Михайло Кирилеску. На той час Михайло Іванович обіймав неабияку високу посаду, був заввідділом обкому партії. Та ніде, за жодних обставин Михайло Іванович не підкреслював цього. А те й робив, що, як і Василь Лаю, чим міг, тим й підсобляв рідним Тарасівцям. Тож коли на службах у церкві згадуємо імена обидвох, чесно кажу: сльози пам’яті крають серце. 

Случаючи щиру сповідь Аркадія Васильовича про своїх земляків, і мені згадалося-пригадалося пережита бувальщина. Це коли я, безпартійний журналіст, працював у партійній газеті. І це саме тоді, коли так званий «колега» по перу на партійних зборах (а вони завжди були відкритими) колов мені очі одним і тим же: «Товарищи, до каких пор в нашем партийном коллективе будет работать беспартийный Иван Николаевич Агатий?» (українською мовою сарака володів заледве). І так від зборів до зборів. Та мені вдалося утриматися на плаву. І завдяки перу, і тому, що в аж надто партійному колективі навіть з партійними квитками були переважно чесні і порядні працівники.

А що сьогодні із тим аж надто партійним «колегою»? Звідомляють, що тяжко хворіє, ногами не ступає і навіть, нікого не впізнає. Так кажуть. А я тим часом, сповідаючи настановне слово Боже (а Всевишній усе бачить) прощаю тому «колезі» гріх на мою адресу. Хоча, як сьогодні, пам’ятаю ті вже далекі в часу партійні збори… 

Іван Агатій, заслужений журналіст України