Розширення кола співчуття (на вікенд)
"Основи: 10 ключів до реальності" від лауреата Нобелівської премії з фізики Френка Вільчека варто було прочитати вже тільки заради Післямови Довга дорога додому.
І хоча зміст десяти розділів про простір, час, матерію - звичайну і темну, енергію також написано так, що від них неможливо відірватися, особисто для мене післямова перевершила найсміливіші очікування. Можливо, через те, що викладене в основній частині мені вже переважно відомо з інших книг. Тому мені Вільчек допоміг лише чіткіше структуризувати знання, поглянути на відомі явища з несподіваного ракурсу. Тільки професіонали найвищого гатунку, як він, можуть так просто і доступно розповідати про неймовірно складні речі. Повірте на слово, мені є з чим порівнювати.
Тож якщо десять розділів-ключів були поживою для розуму, післямова подарувала душевний спокій. Вже давно зауважив наскільки нудними і нецікавими мені видаються деякі заняття, усілякі пустопрожні балачки, особливо з претензією на глибокий зміст, імітація мистецьких подій і явищ, сублімація власної порожнечі у привабливу обгортку, часто так само порожнього за змістом кінцевого продукту. Принагідно зазначу, що претензії мої адресувалися не тільки назовні, але в першу чергу до самого себе. Максимум, чим я міг пояснити такий стан - це віковими змінами і відомим Еккелезіястовим "той, хто множить знання, примножує гризоти".
Тепер же, дякуючи Вільчеку, майже заспокоївся. Виявляється, я не оригінальний у таких відчуттях. І хоча фізик-нобеліант зізнається, що відчув щось подібне ще у підлітковому віці, для мене це якраз той випадок, коли краще пізніше, ніж ніколи.
Цитую (с.192): "Дерево знання дає такі розкішні плоди, що, скуштувавши від нього, людина вже не захоче іншої їжі. Ненаукова література починає здаватися нудною, ненаукова філософія - нездоровою, ненаукове мистецтво - пустопорожнім, ненаукові традиції - марними, а ненаукова релігія, ясна річ, - безглуздою". (Кінець цитати).
Подібним виявилося і наше з Вільчеком (а з наведених ним у післямові цитат із Ейнштейна, з'ясувалося, що і з цим останнім також) розуміння витоків та еволюції моралі. На жаль, у цьому сенсі ми поки суттєво відстаємо від людей ХХІ століття. Щоправда, схоже, не безнадійно. Принаймні я особисто знаю таких людей, які здатні зрозуміти про що йдеться і діяти відповідним чином.
"Людина - частинка цілого, що називається Всесвітом; частинка, обмежена в часі і просторі, - цитує Вільчек Ейнштейна. - Вона відчуває себе, свої думки і почуття, як щось окреме від інших речей, своєрідну оптичну ілюзію свідомості. Ця ілюзія - наша в'язниця".
Усвідомлення самих себе цілісними, динамічними структурами матерії, - погоджуюся я з Вільчеком, - а не унікальною сутністю, чиє буття виходить за площину фізичного світу, люди поступово відкривають шлях для думки, що життя інших людей і тварин так само цінне і вони так само заслуговують на повагу. Лейтмотив еволюції моралі - розширення кола співчуття.
Такий ось несподіваний висновок із, здавалося б, такої суто прикладної науки, як фізика. Власне, точнісінько такий, яким його сформулював Ейнштейн:
"(Ця ілюзія - наша в'язниця), вона обмежує нас світом персональних бажань і колом найближчих людей. Наше завдання - вийти з цієї в'язниці: розширити коло співчуття і включити в нього всіх живих істот, усю природу в усій її красі".
Звільнення людини із в'язниці ілюзій і розвиток емпатії невіддільні від розвитку фундаментальної науки. Власне, саме друге допомагає першому, - завершує Вільчек свою книгу "Основи: 10 ключів до реальності".
Юрій ЧОРНЕЙ
