"Прості" життєві історії буковинців, які правдивіше за історичні дослідження уособлюють час і дух минулих епох

 

Збагнув це, працюючи над своєю книгою "Вернон Кресс. Життя під прикриттям" про одного з таких чернівчан, яка несподівано перетворилася на історію міста, краю, країни, цілого покоління. І хіба я міг присвяти її комусь іншому, ніж власним бабусям і дідусям та їхньому зниклому всесвіту?

 

 

Тема репресій увійшла в моє життя задовго до того, як я довідався, що означає це слово. Напевно це сталося в ту мить, коли до моїх рук - років у 13-14 - потрапили кілька пожовклих прямокутників густо списаних поштових листівок з дивною адресою на звороті «Коми АССР». Адресувалися вони в «Сев. Буковину», що теж дивувало, моїй вже покійній на той момент бабусі. Ім’я відправника з кінцевою датою його життя 1941 я знав з напису на родинній могильній плиті на Руському цвинтарі. Таким чином бабуся, ще за свого життя, вшанувала пам’ять, очевидно, близької для неї людини.

 

У листівках, поміж якимись побутовими подробицями, проханнями прислати теплий шалик, якісь продукти, прохання передавати вітання «О.Коб.» особливо кидалося в очі. А ще прохання запитати її, «чи не могла б вона щось зробити для мене». Очевидне очікування допомоги з боку таємничої «О.Коб.», яку було згадано у кількох кореспонденціях, дозволило припустити найнеймовірніше: йшлося про українську письменницю, тоді чернівчанку Ольгу Кобилянську. Фотографія від 3 лютого 1940 року з написом «Вечорниці Довбуша» на звороті, яка завалялася у сімейному архіві, надавала вірогідності цьому припущенню. Хто знає, де, коли і за яких обставин тодішні чернівчани-українці знайомилися зі своєю видатною землячкою. Можливо, й на якомусь прийнятті в Українському народному домі.

 

Тільки 1990 року, вже студентом істфаку, звернувшись із заявою до прокуратури Чернівецької області з проханням реабілітувати невідомого мені чоловіка, з’ясував деякі подробиці цієї давньої сімейної історії, яку бабуся до смерті зберігала під замком у глибинах своєї старої горіхової шафи. На той момент, я вже знав, що йшлося про її першого чоловіка, колишнього офіцера Австро-Угорської армії.

 

З відповіді військового прокурора стало відомо, що Гуцуляка Іллю Юрійовича арештували 13 липня 1940 року, незабаром після вступу Червоної Армії до Чернівців. Походив він з бідної сім'ї. Отримавши середню освіту, через матеріальні нестатки, вступив на службу до австрійської армії, де дослужився до звання обер-лейтенанта. На момент розпаду Австро-Угорщини у 1918 році йому було 23 роки. Домігся отримання німецького громадянства. У подальшому розбагатів, ставши власником чи співвласником фірми, що займалася міжнародними пасажирськими перевезеннями. Проживав у Чернівцях разом з дружиною Елеонорою. (Шлюб зареєстровано 15 лютого 1936 р).

 

Радянські каральні органи чомусь оголосили його «офіцером запасу Румунської армії» і звинуватили в тому, нібито він шпигував на користь румунської військової розвідки з 1921 по 1926 рр. Згідно з рішенням Особливої наради при НКВС СРСР від 25 січня 1941 р. засуджений до 8 років виправно-трудових таборів «за шпигунство» (ст. 58-6 КК РРФСР). Покарання відбував в Усть-Вимському таборі (УСТЬ-ВИМЛАГ) НКВС. Ще за якийсь час вдалося прочитати його кримінальну справу. Тільки другу, бо першу, 1940 року, мені так і не прислали.

 

Перебуваючи у таборі Ілля Гуцуляк, як громадянин Німеччини, написав листа німецькою мовою до якогось дипломатичного представництва у Москві з проханням об'єктивно розібратися у його справі, а також висловив прохання потурбуватися про долю його дружини Елеонори, що мешкала у Чернівцях. Оригінал листа, переклад якого міститься в архівній кримінальній справі цього буковинця, перехопила табірна адміністрація.

 

17 липня 1941 року Гуцуляк Ілля Юрійович був повторно заарештований у таборі. Обвинувачений за статтею 58-10 ч.2 КК РСФСР і визнаний винним «у здійсненні контрреволюційної агітації серед засуджених виправно-трудового табору». У матеріалах його справи знайшов кілька свідчень інших засуджених, які, вказували на те, що у розмовах із ними Гуцуляк Ілля Юрійович, нібито, не раз говорив про те, що «у вас тут справжнє пекло», «визволити з якого може тільки Німеччина». Згідно з рішенням судово-кримінальної колегії Верховного Суду Комі АРСР при УстьВимтабі від 4 вересня 1941 року засуджений до вищої міри покарання - розстрілу. 29 листопада 1941 року вирок виконано у пос. Вожаель УстьВимтабу НКВС.

 

Що сталося з її першим чоловіком бабуся, схоже, так ніколи і не довідалася. Він просто зник, перестав надсилати листівки після 1941 року. Тільки пожовклий папірець з нашвидкуруч надряпаними каракулями німецькою мовою до німецького консула у Москві з його кримінальної справи засвідчив: він пам’ятав і турбувався про неї до самого розстрілу. Але я вже не зміг їй цього розказати. Іллі Гуцуляку тоді було тільки 44 роки.