Помер поет Олег Лишега (+спогад Юрія Винничука)
17 грудня 2014 року на 65 році життя помер відомий український поет, драматург та перекладач Олег Лишега. Цю інформацію підтвердила дружина письменника, повідомляє "Українська правда".
В Олега Лишеги була дуже важка пневмонія, останні кілька днів лікування проходило в реанімації.
Олег Лишега – перший український поет, якого було нагороджено премією ПЕН-клубу за поетичний переклад.
Вручення нагороди йому та його перекладачеві Джеймсу Брасфілду відбулося 15 травня 2000 року в Театрі Волтера Ріда в Лінкольн-центрі. Член журі, американська поетка Рейчел Гадас тоді зазначила: "Лишега веде нас до ноктюрного світу, де темні дерева, заледенілі стави та невидимі істоти віщують появу альтернативного всесвіту, де можна будь-що втратити та віднайти".
18 січня 2013 року було оголошено, що Олег Лишега став лауреатом премії "ЛітАкцент року — 2012" в номінації "Художня література" зі своєю збіркою "Великий міст".
Лишега перекладав українською твори Томаса Стернза Еліота, Езри Паунда, Девіда Герберта Лоуренса, Марка Твена, М. Лаурі, Генрі Девіда Торо, Сильвії Плат, Роберта Пенна Воррена та Джона Кітса.
Є автором збірок "Великий міст" "Снігові та вогню", п'єси "Друже Лі Бо, брате Ду Фу..", есеїв "Флейта землі і флейта неба" та "Adamo et Diana" та багатьох інших.
Олег Лишега був гостем Першого Міжнароджного фестивалю MERIDIAN CZERNOWITZ
Олег Лишега
Учора ділився захватом від університету – а тепер ще більшим захватом від Театру. Зачитав довгу поезію, переклад же німецькою можна було почути лише на невеличку частинку.
А в серпні ми з ним були в Карпатах на Літшколі, жили в одному номері. І якось пішли до лісу за грибами. Грибів не було. Але натрапили на великого красивого червонющого мухомора.
– О, мухомор, – зрадів Олег і зірвав його. – Його ж можна їсти.
– Хіба він не отруйний?
– Ні.
З тими словами він відламав шматочок і став жувати. Я злегка отетерів.
– І нічого тобі не буде?
– Ну, може, трохи запаморочитися в голові.
Ми брели собі далі лісом, а він продовжував відламувати кусники мухомора і їсти. Я був застуджений, мав температуру, кашляв і хотів уже злиняти, але не міг Олега залишити в стані того обмухоморення.
Нарешті ми вийшли з лісу на галявину і зустріли Завена Баблояна. Я дуже зрадів, що можу Олега передати комусь іншому і, повідомивши, що поет перебуває «під мухомором», почав спускатися з гори.
Одійшовши трохи, я озирнувся і побачив, як Олег важко осідає в траву. Ага, подумав я, нарешті на нього подіяло. Я ще гукнув, чи все гаразд. Ніби так.
Увечері я поцікавився, що він відчував.
– Та так ніби трошки сп’янів. Голова крутилася. Але скоро відійшло.
– А крутилася, як від горілки, чи як від вина?
– Як від вина.
І тоді ми пішли пити італійське вино, якого я привіз 5 літрів. Пили в товаристві двох чарівних панно-пань. І я собі думав: ну, ти ба, скільки ж це можна зекономити, жвакуляючи мухомори! Треба б і собі колись спробувати.
– З тобою треба обережно, – сказав Лишега уночі, вкладаючись спати. – Ти ж потім усе описуєш.
– Хіба то зле?
Наші пригоди у 1970-тих роках я описав у книжці «Груші в тісті».
– Та, може, й не зле, – позіхнув він смачно, – але я потім не можу пригадати, чи так воно насправді було. Ми що – справді з тобою гусей ловили?
– Аякже! І раків. І різних сральок, які ти, не чистячи, кидав до юшки.
– Сральок пам’ятаю… – голос його даленів. – Гусей – ні...
Карпатська ніч була темна, неподалік дзюркотіла річка, зневолюючи і вколисуючи. Я вже провалювався у сон, коли почув:
– Там на підвіконні я поклав другого мухомора. Дивись не викинь. Заберу з собою.
еще лишега увозил с собой со школы огромный белый гриб, величиной с человеческую голову. он вообще много рассказывал о грибах, но я все это смутно помню. о каких-то синих сморчках, которые якобы нельзя есть с алкоголем, но они с друзьями пробовали -- можно, и даже нос не синеет. о том, как делать из них чернила. о том, из чего еще можно добывать в природе пигменты. о беседе с продавцом пигментов в миниатюрных стеклянных баночках на американской фермерской ярмарке. о том, как отличить ложный белый гриб от настоящего на вкус. лишега нашел меленькие желтые цветочки на ниточках-стебельках и выковырял из земли неожиданно внушительный корень. это был калган, и лишега назвал его на разных диалектах, а также на латыни. затем он рассказал, как готовить из этого корня настойку, но я сразу все забыл, потому что уже падал разлапистый снег где-то в лесу под киевом, и усталый человек в фуфайке тащил на санках дрова. до глубокой ночи он жег огромный костер, и сажа оседала у меня на лице, и глаза мои покраснели от дыма. человек возвращался в свой стылую избушку-развалюху под утро, ему было холодно, он очень хотел спать, но нужно было ехать на работу. он взял портативную немецкую пишущую машинку (забыл название, но пусть это будет "рейнметалл"), рукопись, над которой трудился последние пять лет (забыл название, но пусть это будет "феникс"), и отправился на электричку. и когда он проснулся на конечной станции, пишмашинки уже не было, а когда он пришел на работу, то понял, что нет и рукописи. неделю он искал ее по электричкам и депо, но всю неделю падал разлапистый снег, железная дорога каждый день уходила под сугробы, и кондукторов, машинистов, обходчиков, ремонтников -- всех выгоняли расчищать пути, было очень холодно, и слезы замерзали у меня на щеках. рукопись восстановить было нельзя. избушку прогреть было невозможно. я спускался с горы, и вместо головы у меня на плечах покачивалась бутыль тягуче-прозрачного, сладковато-терпкого белого вина.
