Плаче захмарене небо

Дивлячись в далеч захмареного неба, з біллю-сумом характеризуємо плин цієї пори на зрізі зими. Десь за околицями гамірного міста прокричала остання вервечка диких гусей, що шукатимуть прихистку від холодів подалі від зими. На польових путівцях по сякий-такий корм злетілася сполохана зграйка зимуючих омелюхів – ось і весь «пейзаж» цієї перехідної пори, котра все настирніше стукає холодом в закутки довкілля. Ніби застерігаючи і нагадуючи усьому сущому про свій незворотній прихід.

Все, що бачить небайдуже око, притомлено кане за горизонт. Услід за скупими промінцями сонця, яке ледь-ледь оглянувши свої володіння, тут же щезає вдалині. Та що казати: відійшла минула осінь тихо, не кваплячись. Анітрішечки при цьому приваб своїх не згубивши. Саме цієї миті, коли плаче-тужить захмарене небо, а разом із ним усе, що бачить око. 

Упоравши роботи коло садка-городчика, уважно вдивляюся в кущ калини, на якій неодмінно з року в рік залишаю кращі і рясніші кетяги калини. В сподіванні, що коли ось-ось вдарять морозці, сюди неодмінно внадяться пара-друга снігурів. Що аж із далекого Заполярія зимувати прилетіли. Може, ті самі, що і торік загостять. Але обов’язково прилетять. І тільки парами. Феномен природи? Ще й який. Як, приміром, і в тому, що в карпатських лісах (правда, все рідше і рідше) навіть в люті зими виявляють гнізда шишкарів. Їм би, здавалося, плекати малечу і рід свій продовжувати навесні. Аж ні: тільки взимку, тільки в глушині Буковинсько-Покутських Карпат. А вони, ці гори, пригнічені першими холодами, все одно приваблюють своєю унікальною самітністю. Всюди: і десь у прихистку Красного Долу, де Лук’ян Кобилиця зродився, і поміж чорних буків на перевалі Фальків, і вздовж бережків, які бистрою хвилею хвацько рве невгамовна Яловичорка, повнячи пречистими водами Білий Черемош. 

Не висповідати краси довкілля. Навіть в оцій зажуреній порі, коли її оплакую захмарене небо.

Іван АГАТІЙ