"Отче наш" – єдине, що залишилося від часів Ісуса Христа

Скільки існує християнство, стільки його інтерпретують. І наукова інтерпретація у цьому широкому спектрі трактувань є однією з найцікавіших. Допомогти зазирнути за лаштунки відомих з дитинства сюжетів погодився кандидат історичних наук, доцент кафедри етнології, античної і середньовічної історії факультету історії, політології та міжнародних відносин ЧНУ ім. Ю.Федьковича Богдан Боднарюк.

– Сучасна наука має відповідь на питання чи існував Ісус Христос насправді?

– Якщо зібрати думки провідних фахівців з усіх гуманітарних галузей, а тут, як розумію, йдеться про весь спектр гуманітарних наук – починаючи від біблійної археології, біблеїстики і закінчуючи джерелознавством, і взяти їх за сто відсотків, то майже третина з них вважають, що це постать історична. Натомість відсотків сімдесят це заперечують. У Кумранських рукописах, віднайдених ще у сорокових роках минулого століття, яких є понад 50 тисяч – від невеличких клаптиків до великих сувоїв на три десятки метрів, йдеться про те, що на терені Ідумеї з'явилася людина, яка називає себе Вчителем Праведності і скривається під псевдонімом Єшуа Ганоцрі. Ні по материнській іудейській лінії, ні по чоловічій – за патріаршими родами, його ніхто не знає. Встановити звідки ця людина, її походження доступні сьогодні історичні джерела так само не дозволяють. Тому єдине, що нам достеменно відомо, – це те, що з'явилася людина, яка в районі Тиверіадського озера почала проповідувати, зібрала навколо себе від п'ятдесяти до півтори сотні людей обох статей. Але аж ніяк не дванадцять! Як Вчитель Праведності, він вказав своїм послідовникам шлях істини, а вони надалі почали поширювати його вчення. Тому уособлення однієї людини, так як це відображено у Новому Заповіті, швидше за все не було. Була така собі напівстерта особистість, були її учні чи послідовники, яких творці Нового Заповіту зібрали воєдино. Залучаючи дотичні язичницькі писемні джерела тих таки Тацита, Плінія Молодшого, Йосифа Флавія – на сьогодні їх збереглося майже 20, плюс археологічні, можна говорити про іншу принципову річ. Якщо такий вчитель праведності, який назвав себе Єшуа Ганоцрі, справді існував, то проповідував він дещо інше, ніж це відображено у канонічних Євангеліях. Ось у цьому пункті майже всі дослідники сходяться.

– Тобто достовірність розказаних євангелістами історій сьогодні так само під сумнівом?

– Безумовно, була людина, можливо, декілька, образи яких наклали один на другий. Диму без вогню, як відомо, не буває. Існували община та вчення, яке поступово поширювалося. Але говорити про велику долю достовірності євангельських історій взагалі не випадає. Описані у каноні Нового Заповіту реалії тієї епохи років на сто п'ятдесят не збігаються з історичними. Починаючи з одягу, того, що їли, як розмовляли, приймали гостей тощо. Звісно, крім дуже вузького кола спеціалістів, яких у всьому світі не більше п'ятдесяти, нікому іншому це в очі особливо не впадає. Натомість для науковців ці грубі невідповідності є очевидними.

– Конкретні приклади наведете?

– Наприклад, відома всім історія про трьох мудреців-волхвів. У повному варіанті Євангелій вказані навіть їхні імена: Каспар, Мельхіор і Балтазар. Побачивши на сході Вифлеємську зірку, вони розвернулись на захід і пішли вітати царя Юдейського. Виходить, щоби потрапити до Ісуса, волхви обійшли всю земну кулю? Або така ключова з точки зору формування морально-етичних засад раннього і нинішнього вже усталеного християнства історія, пов'язана з Марією Магдалиною. Ні в еллінізованому греко-римському, ні в іудейському соціумі поняття тілесного гріха на той час не існувало. Навіть сьогодні під час ортодоксальної шлюбної церемонії в синагозі майбутня дружина, на відміну від свого чоловіка, ні в чому не присягається. Заповідь не займатися перелюбством так, як це є у християн, для ортодоксальних іудеїв не актуальна. У них взагалі виконується чи порушується лише сім заповідей. І гріха перелюбства серед них немає. Адже народжений нехай навіть не від чоловіка, хлопчик може виявитися новим Месією. Богообраний іудейський народ досі чекає приходу Месії і підписання з Єговою вдруге Заповіту. Вдруге! Тому весь епізод з Марією Магдалиною – це пізніша вставка у текст, що була зроблена приблизно на початку третього століття або навіть трохи пізніше. Для того, щоб жінку засудили до побиття камінням на смерть – так як це описано у новозаповітній традиції – потрібно було дотриматися кількох умов. Жінка мала бути одруженою, мати не менше 25 років та щонайменше двох дітей. І найголовніше, щоб цей її аморальний вчинок засвідчили не менше трьох-п'яти свідків. У тому числі – близький родич. Проте й після цього ображений чоловік не обов'язково вимагав побиття дружини камінням. Серед варіантів були також розлучення, штраф-компенсація від рідні дружини, розподіл майна, вигнання її з дому без повернення посагу тощо. Задовольнити або відхилити його клопотання у пункті щодо смертної кари міг тільки санхедрін – такий собі релігійно-державний орган, який контролював всі сторони життя суспільства в тогочасній Юдеї. Марії Магдалині не було й двадцяти років, вона була храмовою жрицею, не мала чоловіка і двох дітей. Тому чи могла ситуація, аналогічна описаній, взагалі виникнути?Згідно з непорушними законами Талмуду, – ні, ні і ще раз ні.

– Можливо, правдиву історію Христа приховують апокрифи – Євангелія, які не стали каноном?

– Апокрифи, яких на сьогодні відомо одинадцять, не є єретичними. Там немає крамольних думок. Там є деякі історичні пояснення, які з канону Нового Заповіту вилучили. Останній відредагували таким чином, щоби ніхто не міг адекватно ототожнити, ув'язати чи локалізувати події тих трьох років, коли після хрещення Іоаном в Йордані Ісус проповідував. Деякі Євангелія, наприклад, взагалі не говорять про християнську містерію. У зв'язку з цим радикально налаштовані науковці навіть висувають гіпотезу: можливо, їхні автори просто не хотіли брехати з приводу того, що ж було далі? Коли закінчилося життя і почалася легенда. Єпископ Ліона Іриней, якого не дуже люблять згадувати у посібниках з історії раннього християнства і Нового Заповіту, ще в кінці ІІ століття нарікав: у мене на кафедрі християни користуються різними списками Євангелій. Загалом він нарахував 34 таких сувоїв заплутаних, не вивірених Євангелій. У листах до єпископа Кордови Госія, які за період 193 – 195 років збереглися, Іриней пише, що він вирішив покласти цьому хаосу край. А саме – взяти за основу чотири найбільш вживаних і популярних списки Євангелій, а решту – знищити. Чому саме чотири? Тому, що є чотири сторони світу. Такий собі компасний варіант обгрунтування. Християнська традиція авторизувала Євангелія за дуже хиткими ознаками. Зрозуміло, що називались вони попервах не за іменами авторів, а кількома словами з першого рядка тексту. Тому Іриней Ліонський вибрав цих чотирьох євангелістів, двоє з яких були учнями Ісуса, суто за суб'єктивними ознаками. В одному з листів він, зокрема, вказує: вважаю, що вони найбільш гідні. Це суб'єктивна думка, але саме вона стала усталеною традицією, а згодом і каноном. Остання книга канону Нового Заповіту – Апокаліпсис Іоана Богослова, наприклад, була прийнята аж у 592 році. Тобто канону передувало шість століть адаптації, доробки, переробки. Щось з тексту вилучали, щось додавали, заповнювали якісь лакуни, знімали неузгодження. А ось вже після остаточного прийняття канону, так само як і в іудейській традиції, ні коми, ні рядка міняти не можна.

– Остання надія на Євангеліє від Іуди, про яке багато говорили та писали останнім часом...

– Скоріш за все його теж не було. Іуда – з арамейської означає народ. Чи може реальна людина називатися народом? Чи це все-таки збірний образ народу-зрадника, який не розгледів власного Месії і розіп'яв його? У середні віки цю історію перетлумачили по-своєму, персоніфікували. Так з'явився Іуда з міста Керіот, рудий, високий, з голубими очима. Але чи казав йому Ісус, як найулюбленішому серед учнів, "ти маєш мене зрадити"... Сума у 30 срібняків, які нібито отримав Іуда за зраду, насправді мізерною не була. Це 30 тетрадрахм, або 120 драхм. Тим часом будиночок на березі моря коштував тоді приблизно 20-30 драхм. За рік раб заробляв у середньому 3-5 драхм, вільний селянин – від 8 до 15, багатій – 20-25. Тобто 30 срібняків – це заробіток купця чи ремісника за 4 роки роботи. Якби факт зради був реальним, то в перерахунку на сучасні гроші Іуда зрадив Ісуса тисяч за 80 доларів. Таким чином ця доволі велика сума знову ж таки має вказувати на певні морально-етичні аспекти всієї цієї історії. Наприклад, на те, що йдеться про зраду Боголюдини. І будь-яка, навіть найбільша сума, тут є дуже мізерною.

– Тоді залишається єдине принципове питання: чому Ісус сам не залишив Євангелія?

– Найімовірніше сам він нічого не писав. Але, можливо, щось надиктовував. І хтось, той таки Левій Матвій, міг щось за ним записати. Принаймні його учні якісь такі нотатки мали. Інша річ, що частину цих жанрових опусів під назвою Євангелій послідовники апостола Павла – пауліністи, швидше за все знищили. Причому зробили це ще на межі третього-четвертого століть. Тобто, ще до правління імператора Костянтина Великого, до легалізації і легітимізації Церкви. Розкол серед апостолів Христа, який розвів їхні дороги, спричинило питання чи проповідувати їм серед необрізаних. Служіння Павла – проголошення Божої таємниці серед язичників перемогло. Петро залишився у меншості. Вже до третього століття юдео-християни повсюдно вимерли, а язико-християнство згодом стало світовою релігією. У підсумку ця лінія Павла домінує у Новому Заповіті навіть структурно. З Нового Заповіту повикидали послання Якова Заведея брата Господнього, Петра і так далі. Тим часом християнська традиція продовжує зображати цих двох людей друзями. Хоча, висловлюючись сучасною мовою, вони були ідеологічними суперниками.

– Слово Христа суперечило християнству?!

– Сьогодні відомо 26 таких цитат з проповідей безпосередньо Ісуса, що записані його учнями. Вони опубліковані, прокоментовані. Але вони не входять у тексти Євангелій – це єресь. Перші отці східної Церкви Василій Великий, Іоан Золотоустий, Григорій Богослов чи Афанасій Александрійський, переїжджаючи з міста до міста, ще в IV столітті користувались прямими цитатами Христа. Але у сувоях Євангелій, що належали різним християнським общинам, вони були різними: більшими чи меншими. Тому виникали труднощі з коментуванням книг Нового Заповіту. В результаті у VIII столітті на одному з помісних соборів візантійських кліриків ухвалили рішення викинути з творів Отців Церкви всі цитати Ісуса. Нібито їх взагалі ніколи не існувало. Щоби більше не було оцих неузгодженостей. Цитування Ісуса закінчилося. Зберегли лише "Отче наш" в перекладі з арамейської на грецьку літературну мову "койне". Тому "Отче наш", згідно з традицією, єдине, що залишилося нам від часів Ісуса. Так було ліквідовано усі різночитання і протиріччя, з якими стикалися Отці Церкви під час Першого і Другого Вселенських соборів у Нікеї (325 р.) та Константинополі (381 р.). Сьогодні в оригіналах творів Отців Церкви IV – V століть, про яких згадував, вони є. Але починаючи з ХVII століття і до сьогоднішнього дня при передруку їх вилучають. Ісус говорив абсолютно інші речі й проповідь його була абсолютно іншою. Але Павло зробив усе з точністю до навпаки. Як мінімум створив Церкву… Тому питання, чому Ісус сам не написав Євангеліє, яке би увійшло у Новий Заповіт, є недоречним. Адже тоді з нього довелося б викинути усі інші.

– Невже первісне християнство справді настільки відрізнялося від того, яке маємо нині?

– Починаючи з того, що народження святкувалося як велика туга, зате смерть – вважали великою радістю. Перші триста років віталося масове самогубство. Адже друге пришестя мало настати дуже швидко. Лише згодом Церква почала його суворо забороняти. Вже у IV столітті аскети-пустельники сходу звинувачували єпископів у тому, що вони загрузли у розкошах, утримують наложниць, рабів і живуть у палацах. Вони їм плювали в обличчя, кидали екскрементами і говорили, хто вони є насправді. Тоді Церква почала придушувати фанатиків-пустельників, звинувачуючи їх у тому, що через погорду вони у своєму добровільному мучеництві хочуть перевершити Ісуса. Крайні форми аскетизму було заборонено. Раннє християнство до часів Костянтина – першого Вселенського собору і далі через добу соборів, під час якої його до невпізнаваності переробили, цілковито відрізнялося від нинішнього. Цей факт визнають як прибічники історичності постаті Христа, так і його противники.

– Змальовані у Євангеліях чудеса теж можуть мати раціональні пояснення?

– Категорії диво, душа, безсмертя, посмертне воздаяння, потойбічний світ грецька містична думка формувала починаючи з II століття до нашої ери, ще в епоху раннього еллінізму. Жодної нової категорії християнська доктрина тут не запропонувала. Деякі моменти просто перетлумачила, по-іншому пов'язала й осмислила. Менш оригінальний в теологічному сенсі тільки іслам. Одне з найбільш згадуваних чудес, явлених Христом, – це ходіння по воді. Відомий бельгійський науковець Йейтс переконаний: це чудо – наслідок дуже бідної на синонімічні і понятійні філософсько-релігійні і світоглядні категорії новоарамейської мови, якою проповідував Ісус. Один з небагатьох фахівців-текстологів, істориків і аналітиків Нового Заповіту, роботи якого стали класикою жанру, в одній з них "Про історичність Ісуса" наводить весь синонімічний ряд поняття "по воді". Виявляється, що в арамейській мові це також значило: по узбережжю, по піску, вбрід, уздовж берега, по воді. Таким чином перекладач на койне вибрав той варіант, який можна було тлумачити як чудо. Адже чудеса мають для віруючих додаткове світоглядно-дидактичне значення. Зрозуміло, що для християнських богословів і вірян-ортодоксів всі ці аспекти взагалі не можна обговорювати. Бо все має грунтуватися на вірі, а не на системі доказів. Врешті Тертуліан у трактаті "Про душу людську" ще в 192 році обгрунтував ідею "Вірую, бо це неможливо!". І саме її часто використовують під час полеміки щодо теологічних чи історичних доказів існування Ісуса, творення ним див тощо. Кожен вирішує сам, вірити йому у чудеса чи ні.

– "Майстер і Маргарита" Булгакова, "Страсті Христові" Гібсона чи особливо популярні нині у світі книга і фільм "Код да Вінчі" – це далеко не повний перелік усіх інтерпретацій образу Христа, створеного письменниками, режисерами і навіть музикантами. Бодай дещиця правди у цих творах є?

– Придумати те, що написано в "Майстрі", нормальна, нехай навіть геніальна людина, не в змозі. Якась містична складова, вкраплення, яких немає ні в канонічних Євангеліях, ні в апокрифах, у цьому творі до певної міри присутні. Інша річ, що ми ніколи не довідаємося наскільки повно Булгаков відтворив для нас реальну євангельську історію. Натомість розрекламований "Код да Вінчі" – це комікс, написаний американським журналістом. Йому в руки якось потрапила стара брошура французького професора з Сорбонни, який навчав своїх студентів генеалогії та геральдиці. І як приклад створив для них генеалогію нібито нащадків Ісуса і Марії Магдалини. Тому предмету для наукового аналізу тут взагалі немає. Це – фікція! Тут краще сказати про морально-етичну кризу, що стала наслідком надмірної комерціалізації християнського світу. Витіснення християнських чеснот і цінностей споживацькими, які активно проштовхує маскультура, веде до загального занепаду християнської цивілізації як такої. З одного боку, спочатку світоглядний вибір покоління "пепсі", а відтак і всього способу життя, в якому все вимірюється успіхом, грошима – це мільярдні прибутки для корпорацій. Натомість з іншого, через кризу сімейних цінностей, коли все можна, а насильство, вбивство стали нормою – це шлях у нікуди. Ще років десять і крім жуйки і поп-корну для перегляду 3D-фільмів нічого не матимемо.

Юрій ЧОРНЕЙ

Дивіться також: Чи відомі науці точні дати смерті і воскресіння Христа?

 Було опубліковано у газеті "Доба"