Остання таємниця Вернона Кресса (до п'ятнадцятих роковин смерті одного з творців чернівецького міфу Петера Деманта)

 

Останні дні були жахливими. Хворий не їв, не пив, висох на живу мумію. Востаннє дружина бачила чоловіка живим у суботу, 9 грудня. Лікар рекомендував залишитися ночувати біля нього, але виснажена тривалою війною з бездушною медичною системою 80-річна жінка повернулася додому. У неділю, 10 грудня, не могла додзвонитися до чергових. У понеділок, 11 грудня 2006 року, під час лікарського обходу чоловік ще дихав.

 

 

«О, скільки разів не змогла вберегти його, коли перед смертю його кривдили – совість весь час нагадує ці жахи, – ділилася вдова болем із чернівецьким другом через багато років. – Головне: приписаний туберкульоз не дозволяв влаштувати його до жодної іншої лікарні, а за гроші, напевно, можна було. Його організм з’їдав силікоз, перетворюючи легені на криваве місиво, обгризаючи залізні м’язи до скелетних кісток. Моя вина, і до смерті вона мучить мене, як і розгубленість у лікарні, коли я піддалася на вмовляння неосвічених лікарів.

 

Був ГУЛАГ, але не про нього згадую, а про лікарів, які поглумилися над безпорадним, вмираючим... Я знову плачу, згадуючи ці страшні лікарні, цю страшну палату, цих жахливо жорстоких до вмираючих лікарів і мою безпорадність. Як шкода було його, як він за життя чіплявся, яким страшним був цей останній раз… Я б’юся головою об стіну, реву, коли знову і знову чую його останні слова, звернуті до мене: «Я тут [у лікарняному боксі] гарно відпочиваю. Іринко, мила, дорога, рідна – ти найгарніша у мене, а я твій середній «шушлик»… Пам’ятай Ісмаїл Самані, не забувай його!»

 

У пульмонологічному відділенні Боткінської лікарні – першої, до якої потрапив – письменника розмістили у коридорі: у жахливих антисанітарних умовах. У нього вкрали гроші, сотовий телефон, весь одяг зняли, як з мерця. Мужньо витерпівши жорстокість таборів, він так само терпів бездушність лікарів.

 

Дружина наполягала: чоловікові потрібно до туберкульозної лікарні №3 ім. Захар’їна в Куркіно. Тільки за сприяння «Меморіалу» вдалося покласти його в нормальні умови. «Милий мій страждальцю! Ти два дні не їв – посилаю з Машею трохи їжі, – передала дружина записку без дати. – Проси в санітарів усе, що тобі потрібно: їм заплачено по 500 рублів. Цілую міцно, твоя Снуккі». Іншу записку датовано: «Мій коханий, рідний, мій найдорожчий! Я прихожу до тебе щодня, але мене не пускають, – написала 7 листопада 2006 року. – Цілую мого милого «шушлика» і люблю його понад усе на світі. Пробач мене за наші сварки. Благаю, я так завинила, пробач! Попроси, що тобі принести. Цілую міцно, твоя Снуккі».

 

З туберкульозної лікарні №3 в Куркіно хворого пацієнта доправили до лікарні №7, що в Сокольниках. Онкології, яку підозрювали, дослідження не виявило. Незабаром нещасного повернули на попереднє місце до старого боксу у Куркіно. Привезли у чужій куртці, без головного убору. Його власні куртку, шапку, шорти, навіть дерев’яний саморобний ціпок – усе вкрали. Речі, які не розікрали – зубну щітку, пасту тощо просто кинули на підлогу в боксі.

 

В останні дні, окрім дружини, у літнього чоловіка були відвідувачі. Про зустріч з письменником, якого через два дні не стало, розповів друг-альпініст:

 

«Він лежить в окремій палаті. Сказати «кістяк, обтягнутий шкірою» буде не вірно, оскільки таке порівняння ми використовуємо, щоб означити сильну худорбу. В цій ситуації все – абсолютно, і вираз слід розуміти буквально...

 

Про володаря кістяка нагадує лише голова з жовтого мармуру з високим лобом мудреця. Запалі щоки. Рот відкритий у стогоні. Кисень, видно, сушить дихання, і він не бере мундштук. Відмовляється від молока, пити нарзан через трубочку теж не може, ковтати не може, і вода виливається на простирадло.

 

Дивляться за хворим лише за грубі гроші… Тут-таки перелік всіх продуктів. Бо крадуть.

 

Серед хірургічної білизни безглуздо виглядають свіжі пурпурові троянди. Мені здається, вони увібрали в себе його кров ...

 

Він лежить на правому боці із закритими очима, стогне. Глажу його по плечу. Сльози душать мене, майже викрикую:

 

«Петере Зиґмундовичу, це я, Руді з Магадана».

 

Він зосереджується, киває головою.

 

«Ми пам’ятаємо про вас. Читаємо ваші книги, піднімаємося на перевал Деманта».

 

Кивки продовжуються, і схоже, рот змінює обриси. Посміхається? Ні. Це тільки здається. Але мої слова, думаю, розуміє, і хоча б на мить страждання залишають його. Кілька хвилин він лежить тихо. Згадує?"

 

 

11 грудня 2006 року земне життя одного з батьків чернівецького міфу, уродженця австрійського Інсбрука Петера Деманта, закінчилося у далекій Москві.

 

«Арештували Петера в ніч з 13 на 14 червня 1941 року. Відтоді число 14 стало роковим для нього, – була переконана дружина Ірина Вєчная. – Він кремований 14 грудня 2006 р.».

 

Урну з прахом Петера Деманта захоронили навесні 2007 року. Дружина підпоховала її у могилу батька і матері: Новодівочий цвинтар, 5-та ділянка, 6-й ряд, місце 1.

 

Мер Інсбрука – рідного міста Деманта – прислала на його могилу, що на елітному Новодівочому цвинтарі в Москві, спеціального посланця з вінком.

 

Але виявилося, що навіть після смерті Петеру Деманту немає спокійного місця на грішній землі. Найдраматичніший момент спілкування з удовою припав на зиму 2016 року. Згадавши якусь давню образу, підсилену випадково знайденим листом чоловіка від 13 листопада 1991 року до Елінор Ліппер-Катала, Ірина Вєчная вирішила вилучити з могили батьків урну з прахом Петера Деманта.

 

Я був категорично проти такої наруги над його прахом. І зробив усе можливе, щоб цього не трапилося. Навіть ризикуючи розривом стосунків із дорогою мені за понад десятиліття інтенсивного спілкування його вдовою. У серпні 2019 року 93-річна Ірина Вєчная знову заговорила про перепоховання урни з прахом Петера Деманта. Несподівано оголосивши попередні мої заперечення неспроможними, просто поставила ультиматум.