Оманливе буковинське літо 1940-го: розмова журналістки Людмили Черняк з істориком Ігорем Буркутом про трагічні події історії краю
У нашому краї розпочалося святкування 70-річного ювілею утворення Чернівецької області. (Цього року відзначатимемо вже 80-ті роковини цієї дати. - ред.) Працівники обласного краєзнавчого музею відкрили виставку, яка мовою світлин та документів розповідає про життя Буковини від 28 червня 1940 року, коли на її територію ввійшла Червона армія. Ця експозиція побудована в кращих традиціях радянського часу. Відвідувачі бачать фотографії, які передають радісну зустріч буковинців та воїнів Червоної армії, котрі на танках і конях прийшли в Бессарабію і Чернівці. Широко представлено будні навчальних та медичних закладів, підприємств і колгоспів у пізніший час. Фотодокументів про репресії радянської влади, до яких вона вдалася, утверджуючи свою міць на буковинській землі, немає. Але ж ми мусимо знати всю правду про той трагічний час вже сьогодні, коли маємо омріяну багатьма поколіннями українців незалежну державу. Ту правду, в якій не приховуються трагічні чорні дні. Розповісти про події, що відбувалися на Буковині 70 років тому, попросила відомого буковинського політолога, кандидата історичних наук Ігоря Григоровича БУРКУТА.
– З часів Київської Русі Буковина пережила не одну окупацію. Чому наш край у 1940 році став таким привабливим для СРСР?
– У 1939 році визрівала друга світова війна. В Москві 23 серпня 1939 року вночі був підписаний так званий пакт Ріббентропа-Молотова, секретним протоколом до якого Сталін і Гітлер поділили Європу. Там підкреслювалося, що Радянський Союз зацікавлений в поверненні Бессарабії, яку в 1918 році забрала Румунія. І крапка. Минув рік після підписання договору. Йшла друга світова війна. Румунія була союзницею Франції і Англії. Союзником Франції був і СРСР. 14 червня 1940 року в Париж ввійшли частини 6-ої німецької армії. Франція капітулювала. Головний союзник Румунії зник. Підтримки міжнародної в неї немає. Москва скористалася цим моментом, і 26 червня румунський посол Давидеску отримує ноту, в якій сказано, що 28 червня румуни повинні звільнити Бессарабію, а крім цього північну частину Буковини, як компенсацію за 22-річну окупацію Бессарабії.
Претензія СРСР на північну частину Буковини викликала шок у Німеччині. Це була колишня територія Австро-Угорської монархії, на яку Німеччина претендувала, розширюючи свій життєвий простір. Тут проживало майже 50 тисяч німців. Треба сказати, що перші претензії СРСР поширювалися на всю Буковину, але в зв’язку з протестами погодилися на її північну частину. Проаналізувавши ситуацію, німці зрозуміли, що Москва найменше переймається буковинськими українцями. Її цікавить доля румунської нафти, як єдиного джерела постачання для німецької армії. Якщо Бессарабія і Буковина переходять у володіння СРСР, з обох боків Плоєшті оточуються радянськими військами. В будь-який момент вони завдають удару, і Німеччина залишається без палива. Ця обставина, до речі, прискорила напад Німеччини на СРСР.
Буковинців ніхто не питав про приєднання їхніх земель до складу СРСР. В радянських аргументах було відсутнє посилання, скажімо, на рішення Буковинського народного віча З листопада 1918 року, де представники всіх українських громад Буковини заявили про прилучення австрійської частки української землі до України. Коли на Буковині дізналися, що через два дні сюди прийде радянська влада, тут настав дуже складний час. Хтось втікав, знаючи, що добра не буде, хтось чекав, коли прийдуть визволителі, а більшість просто не розуміла, що відбувається.
– Але й сьогодні багато буковинців вважає, що прийшли червонозорі визволителі, аби українці побудували щасливе майбутнє.
– Якщо вести мову про українське населення Буковини, то за 22 роки румунського правління нічого доброго від Бухаресту воно не бачило. Були ліквідовані українські школи, ішов наступ на українську культуру, людей насильно примушували розмовляти в державних установах тільки румунською мовою. Бухарест можна було зрозуміти. Він у 1918 році захопив такі території, які дозволили Румунії збільшитися вдвічі. Це країні, яка фактично програла війну. Тому дуже поспішали асимілювати національні меншини, які становили половину населення. Така політика проводилася щодо українців, болгар, хорватів, сербів, німців. Євреям жилося найгірше, адже в Румунії кампанія антисемітизму набувала дуже великих масштабів. Особливо після приходу Гітлера до влади.
Українці були пригнічені в національному відношенні, від малоземелля і безземелля на Буковині бідувала більшість сільського українського населення. Але румунських правителів не цікавила доля нерумунів у Румунії. Вони провели наприкінці 20-х років аграрну реформу, в тому числі й на зайнятих територіях. Поміщицька земля, яка за ідеєю мала б дістатися буковинським селянам – місцевим українцям і румунам, головним чином опинилася в руках переселенців із етнічних румунських земель. Тобто в українського селянина з-під носа забрали землю, віддали чужим людям, яких поселили тут, і вони мали більше прав, ніж той, хто тут народився. Тому більшість селян думала, що гірше вже бути не може.
Тим більше, що коли наприкінці 1939 року радянська влада прийшла в Галичину, вздовж Дністра були виставлені звукопідсилювальні установки, які зранку до вечора передавали українські пісні й українською мовою лунали розповіді про щасливе життя в радянській Україні. Чимало буковинців вірили, що за радянської влади на Буковині жити стане легше. Молоді хлопці, які не хотіли служити в румунській армії, перепливали Дністер і Черемош і переходили на радянський бік. Про них на Буковині більше ніхто не чув. На тому боці їх відразу заарештовували і відправляли в Сибір. Зокрема Михайло Григорович Івасюк описав у своєму романі «У царстві вертухаїв» ті страхіття, які йому довелося пережити за такий же «злочин». Що таке СРСР насправді знали освічені українці – журналісти, адвокати, вчителі з вищою освітою, які читали в пресі про голодомор і репресії. Вони не мали жодних ілюзій. Але це була меншість, а більшість очікувала, що ж буде.
– Як насправді місцеве населення зустрічало Червону армію?
– 28 червня 1940 року Червона армія переходить кордон і входить на Буковину. Радянські кінооператори знімали в ці дні масові радісні зустрічі. На цих кадрах видно радянські танки БТ-5, БТ-7, розвідувальні бронеавтомобілі БА-10, радянську кінноту, яка іде по Чернівцях. Справді, десятки тисяч людей стоять і вітають. Якщо придивитися уважніше, вітають стиснутими кулаками, піднятими над головою. Це знак, яким тоді віталися бойовики комуністичної партії в різних західних країнах. В перші дні чимало українців по-справжньому раділи від того, що чули українську мову. Але це були солдати, мобілізовані в сусідній Кам’янець-Подільській і Вінницькій областях, які розмовляли подільською говіркою, близькою до буковинської. Чимало армійських командирів закінчили школу червоних старшин у Харкові в 20-і роки під час українізації і також вільно володіли українською.
Дуже зраділи люди, коли відразу почали ділити землю. Це справді було. Якщо звернутися до радянських цифр, то конфіскували понад 17 тисяч гектарів, які розподілили між 15 тисячами селян. Це виходили приблизно по одному гектару на господарство, хоча для належного господарювання цього було замало. У Чернівцях також відбулися великі зміни. З міста втекли румунські військовослужбовці й жандарми, великі підприємці, які розуміли, що їх тут чекає. Дрібні лишалися. Їх потім вивезли, забравши майно. Були відразу конфісковані великі підприємства і банки, без виплати будь-якої компенсації.
– Як скоро почалися репресії?
– Відразу енкаведисти захопили документи політичних партій і громадських організацій. Їхню діяльність заборонили миттєво – з перших хвилин радянської влади. Право на існування мала лише ВКП (б). На Буковині була місцева організація Румунської комуністичної партії, і члени цього осередку думали, що їм відразу почнуть давати посади. Але чимало місцевих комуністів опинилося за гратами, бо «друзі по партії» тут же написали на них доноси, що вони троцькісти. Як з’ясувалося, разом із радянськими танками їхали Чернівецький і Хотинський повітовий комітети партії, виконкоми і таке інше. Сюди привезли всю владу, крім низової. У селах, як правило, головами сільрад призначали найбідніших людей і особливо тих, хто був пов’язаний з комуністичним підпіллям, або постраждав від румунської влади. Румуни дуже часто карали людей за більшовизм, де ніякої політики як такої не було, а був протест проти знущання влади, і це підводили під політичну статтю.
Влада була готова, але в той же час почали підшукувати людей серед місцевих на різні посади. У Чернівцях було відоме трикотажне підприємство «Трінако», де простим робітником-фарбувальником працював буковинський хлопець Іван Федорович Козачук. Його призначили директором цієї фабрики. Він, до речі, непогано справлявся. Це була хороша за своєю натурою людина з дуже складною біографією. Єдиний буковинець, який став Героєм Радянського Союзу під час війни. Але він приховав своє походження, бо за документами значилося, що народився в Чернівцях Вінницької області. Там також є Чернівці. Тому він і на фронт потрапив, і розвідником був, оскільки знав мови, і одним із перших форсував Дніпро. Іван Федорович із тих героїв, які справді є героями і котрими маємо пишатися. Такі люди, як Козачук, робили певну кар’єру. Вони були в меншості, звичайно. Більшість приїхала звідтіля.
– Схоже, сучасники готові забути про репресії, бо переконані, що без радянської влади на Буковині не було б ні українських шкіл, ні української культури.
– Так, створювалися українські школи, був українізований університет. Правда, переважна більшість професури виїхала. Дуже мало людей лишилося. Скажімо, Епідельфор Панчук – батько Олега Епідельфоровича, бібліотекарі, лаборанти. Більшість викладачів привезли з вищих учбових закладів України і частково з Росії. Багато прибуло з Росії номенклатури. В місті й області почали розміщувати радянські гарнізони. Військ тут зібралося дуже багато. Розгорнули 17-ий гірськострілецький корпус генерала Галаніна, який мав вдарити по румунських нафтопромислах у випадку війни, а також прикордонний загін. Тож російська мова почала лунати на Буковині. Хоч більше створювалося українських шкіл, відкривалися й російські (і досить багато), були молдавські та єврейські.
Місцеві вчителі в більшості своїй або були репресовані, як члени буржуазних партій та організацій, або втекли з Буковини. Тому в Чернівцях відкрили вчительський інститут, який за два роки готував спеціалістів для навчальних закладів. Почали працювати технікуми. Простим людям відкрився шлях до освіти. Освіта, що б там не казали, була безкоштовна. Це був великий плюс. Приїхало чимало лікарів і медсестер, які розгортали систему медичного забезпечення. Мушу сказати ще про один важливий факт. У Чернівцях звільнилося чимало помешкань. Звичайно, найкращі особняки захопили номенклатура і вищі офіцери, а в простіші квартири почали переселяти з підвалів і горищ робітників і бідоту міську. До того ми не знали, що таке комунальні квартири, але для людей, які піднялися з вогкого підвалу в світлу кімнату, це було щастя.
Ми не можемо оцінювати однозначно той складний час. Як не можемо сказати, що все було чудово і прекрасно, так само не можемо сказати, що все було дуже погано. Але були дуже погані речі, які вдарили по всіх відразу. Це система доносів, коли людей примушували виказувати один одного. Дуже вдарила по буковинцях атеїстична кампанія, яка відразу розпочалася серйозним наступом на православну митрополію й на інші конфесії, та запровадження войовничого атеїзму. Ми не можемо не говорити про політичні репресії, які розпочалися і на соціальній основі. Під них підпадали всі, хто працював у румунських державнихі установах, незалежно від посад. Карали прибиральниць, які підмітали в жандармерії, за участь у різних заходах політичного характеру. Карали за те, що в когось було більше землі, ніж у інших. Добрих господарів розкуркулювали, забирали землю і спроваджували світ за очі. Натомість селян-активістів повезлина схід України і навіть у Росію, щоб вони набували досвіду організації колгоспів. Перший колгосп на Буковині з’явився 29 січня 41-го року в Ленківцях Кельменецького району.
– Серед безкінечних людських трагедій формальне утворення Чернівецької області мало якийсь сенс?
– Коли на буковинську землю ввійшла Червона армія, Чернівецької області як такої не було. Румуни починали адміністративно-територіальну реформу, щоб стерти залишки Буковини австрійського часу, але не встигли її завершити. Спочатку було два повіти – Чернівецький і Хотинський. До Чернівецького ввійшли колишня північна частина Буковини, містечко Герца із старого королівства Румунії, яке 1918 року австрійці окупували і долучили до Буковини, та навколишні села. В Герці українці не жили, але це містечко мало стратегічне значення, бо неподалік проходила залізниця Чернівці-Новоселиця і в разі військових дій давала можливість тримати оборону.
На самому початку серпня 1940 року було створено нову область, до якої ввійшли північна частина Буковини, Хотинський повіт Бессарабії і Герца з навколишніми селами. Оскільки на території Хотинського повіту проживали і українці, і молдовани, то з утворенням Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки було вирішено райони компактного проживання молдован долучити до Молдови. Так відійшли Окницька, Бричанська, Липканська волості. Чітко провести кордон було неможливо, тому Медвежа, де живуть українці, опинилася в складі Молдавії, а Мамалига, де живуть молдовани, в складі України. 76 населених пунктів Хотинського повіту, в яких налічувалося майже 150 тисяч населення, передали Молдавії.
Чернівецька області була створена на початку серпня і як нова радянська область мусила обирати депутатів обласної ради, Верховної Ради УРСР і Верховної Ради СРСР. І ось такий цікавий факт. Серед перших депутатів до Верховної Ради СРСР від Буковини було обрано генерала армії Георгія Костянтиновича Жукова – командуючого Південним фронтом, який займав Бессарабію і Буковину. Зрозуміло, що сенсом його перебування у Верховній Раді був не захист інтересів малоземельних буковинців, а розгортання військових частин для майбутньої війни. Опинилися у Верховних Радах України та Радянського Союзу і перші буковинці. Зокрема, згаданий Іван Федорович Козачук і ще декілька осіб.
– Я чула багато розповідей очевидців про безкультур’я тих, хто прийшов на Буковину. Вони й досі цього не можуть простити окупантам...
– Для буковинців перші місяці встановлення радянської влади були дуже складними. Прийшла інша цивілізація. Незнайома. Люди, які пережили першу світову війну, бачили російську армію, знали і про звірства в цій армії, і про випадки дружби солдатів та вчинки шляхетного благородства з боку російських офіцерів, які рятували буковинців. Усе було. Не можна перегинати в палицю в якийсь бік. Був жах, була й доброта. Пам’ять різна лишалася про росіян. Але коли побачили радянську армію, то відчули, що цей москаль зовсім не той, що був тут раніше. Прийшли інші й принесли зовсім іншу культуру, якщо це можна назвати культурою.
Скажімо, буковинці не знали, що таке лускати зернята і плюватися на вулиці. До речі, росіяни цього також довго не знали. В Росії таке спостерігалося лише в селах, бо в губернських містах за це городові били. Петроград заплювали зернятками тільки під час революції. Прийшла ця «культура», з матюками і таким іншим. І от два полюси: з одного боку інтелігентні люди – викладачі вузів, учителі, лікарі, інженери, які приїхали на Буковину і чимало доброго зробили, і буковинці їм за це вдячні, а з іншого – совок, який грабував, який ламав життя, який брудним чоботом ліз у душу людську. Цього простити не можна...
– Як і не можна простити невинно убієнних, про які історія довго мовчала.
– Угода між Сталіним і Гітлером передбачала репатріацію німців, які проживали на Буковині. До речі, вони хотіли виїхати ще за Румунії. У 1938 році німецька громада Буковини прийняла рішення про еміграцію, оскільки життя під тиском шовіністичного Бухареста стало неможливим. Згідно з радянсько-німецькою угодою в Чернівцях діяла репатріаційна комісія, яку з усіх боків обіклали радянською агентурою. В ній також працював майбутній Герой Радянського Союзу Микола Кузнєцов. Але, крім німців, виїжджали люди інших національностей, які хотіли опинитися якнайдалі від «світлої радянської дійсності». За підрахунками істориків виїхало приблизно 4 з половиною тисячі українців (священики та інтелігенція), які мали родичів-німців. Виїжджали навіть євреї, які чудово розуміли, хто такий Гітлер. Звичайно, до Німеччини вони не доїжджали, а лишалися де хто міг.
Румуни не могли поїхати. В перші дні, коли ще кордону не було, частина румунського населення втекла. Причому втікали найкращі господарі, які встигали і запрягти коней, і корів прив’язати, і майно на каруцу скласти. Прості люди лишалися. Коли вони відчули весь цей жах, теж хотіли перебратися в Румунію. Але як перейдеш, якщо вже є кордон? На жаль, сталося кілька страшних акцій, коли сотні людей з дітьми намагалися нелегально перетнути кордон, але потрапляли під радянські кулемети. Так, зокрема, було біля Порубного. Є пам’ятники зараз на кордоні, і пам’ять про цих людей вшановуємо, незалежно від національності.
Проте вину за цю трагедію треба класти не тільки на НКВД, але й на сигуранцу. Агентура сигуранци провокувала і обманювала. Людям казали: «Та нічого вам не буде! Ідіть! Тільки візьміть хрести, візьміть образи і священиків – і вас пропустять!» По- перше, це робилося для того, щоб показати, які звірі червоні, бо знищують немовлят, а, по-друге, вивести в натовпі своїх людей за кордон. Треба всю правду говорити. Схиляючи голови перед невинними людьми, в той же час ми повинні говорити і про тих, хто такі речі вчиняв.
Найстрашнішим злочином радянської влади були репресії. Причому люди не могли зрозуміти, за що їх карають. Людина щось десь сказала – і раптом їй пришивають антирадянську агітацію та пропаганду, кидають у в’язницю, а то й розстрілюють, вивозять у Сибір і на Далекий Схід. Перед самою війною 14 червня 1941 року вздовж усього нового західного кордону СРСР, починаючи від Прибалтики і закінчуючи Ізмаїльською тодішньою областю (зараз частина Одеської), було проведено одноразову акцію масового виселення. На олівці енкаведистів перебували так звані непевні елементи: ті, кого підозрювали, що вони можуть стати агентурою противника. Це люди, які за минулих режимів жили більш- менш забезпечено, безпосередньої участі в діяльності політичних партій не брали, але «засвітилися» в якихось виборчих кампаніях, були дописувачами газет, котрі визнали буржуазними, і таке інше. Але в першу чергу йшлося про дрібних власників, які мали магазинчики, перукарні тощо. Їх запакували в ешелони і вивезли...
Згідно з архівними документами більшість буковинців потрапила в Ханти-Мансійский національний округ. Це страшно! Багато там померло. Хоча серед вивезених можна було почути й інші думки. «Я вдячний радянській владі за те, що врятувала мене від гетто, – казав місцевий єврей. – Я там вижив, а тут всі мої родичі загинули...» Історія не може бути чорно-білою. Вона дуже різноманітна. Простити репресій не можна!.. Не можна простити убитих невинних людей!.. А скільки могил, у яких невідомо хто і коли похований! Але на цей тоталітарний режим ішов інший. Він зовсім не був кращим. Я думаю, що чимало тих, кого знищив Сталін, були б знищені Гітлером. Адже це були люди вільні, незалежні, розумні, які б протестували проти будь-якого насильства.
– Коли на Буковині почало діяти українське підпілля?
– Повернімося до 1941 року. На Буковині починають створювати колгоспи, і селяни, які дуже раділи, що їм дали отой гектар-півтора, раптом побачили, що в них забирають навіть те, що мали. Вони були вражені тим, що їх так обдурили. Ті робітники, які радо вітали радянську владу, думали, що вони будуть господарями своїх підприємств. Але в 41-му ввели закони, згідно з якими за запізнення на роботу можна було сісти в тюрму. Люди фактично стали кріпаками. І в цей момент підпілля (а воно різне було) активізується. Насамперед Організація Українських Націоналістів. На Буковині, на відміну від Галичини, вона не розкололася на бандерівську і мельниківську так гостро. Тут спільно продовжувати діяти в глибокому підпіллі й навесні 41-го починають стягати своїх людей в Карпати і готуватися до збройної боротьби. Активізувалися прорумунські підпільні сили. Німці мали тут своє підпілля, британці...
І от настає той страшний момент в історії всієї Східної Європи, коли Гітлер та його союзники нападають на Радянський Союз. Територію Буковини зайняли дуже швидко. Радянські війська відходили з боями. Прикордонники билися, здійснюючи героїчні вчинки на самому кордоні. Але більшість населення тоді не підтримувала тих, хто відходив. Навпаки, озброєні хлопці в Путильському і Вижницькому районах захоплюють владу. Це ж почалося у Вашківському і Садгірському. В самих Чернівцях вивісили синьо-жовтий прапор. Коли відходила червона армія, українське підпілля здобувало зброю і захоплювало владу. Але це тривало буквально лічені дні. Розраховували на те, що прийдуть хороші німці й зроблять самостійну Україну. А німці віддали Буковину Румунії. Але перед тим айнзацгрупа «Д» на чолі зі знаменитим есесівцем Олендорфом знищила в перші години свого входження в Чернівці всю єврейську верхівку, а заодно з ними радянських активістів. їх вивозили на стрільбище в Стрілецький Кут і розстрілювали з кулеметів...
А далі йшла румунська сигуранца, яка не була кращою від гестапо. Хто пройшов через гестапо і сигуранцу, говорили, що сигуранца була страшніша і від гестапо, і від НКВД. Найперше обеззброїли хлопців-націоналістів і почали їх репресувати. Вони перейшли в Галичину, сформували там Буковинський курінь. Але це зовсім інша історія. А на Буковині встановився ще гірший окупаційний режим румунський, ніж був радянський. Ще гірший... Підкреслюю це.
Румунські шовіністи всіх українців почали звинувачувати в зраді, адже українці зраділи, коли минулася їхня влада. Ще більше почали переслідувати українську мову. Українцям насильно почали міняти прізвища і національність. Встановлювалася жахлива окупаційна влада, від якої особливо постраждало єврейське населення, дісталося українцям і місцевим росіянам-старообрядцям.
На відміну від сусіднього Поділля партизанського руху радянського тут не виникло через політику радянської влади. Але створювалися підпільні організації, зокрема в Хотині (її очолив виходець із старообрядницької родини Кузьма Галкін), де були українці й молдовани. Молоді хлопці збирали зброю, писали листівки і навіть намагалися підірвати квартиру начальника сигуранци. Але вони не мали досвіду і не зуміли це зробити, їх викрили і знищили. Кузьма Галкін посмертно в 60-ті роки став Героєм Радянського Союзу.
Була невеличка група в Кельменецькому районі. Місцеві хлопці вийшли на радянську розвідницю, збирали інформацію і передавали її. Коли почали закидати сюди так звані партизанські загони, які насправді були не партизанами, а групою військової розвідки, то місцеві люди надавали допомогу. І серйозну допомогу, особливо коли йшла розвідка понад Дністром через систему укріплень. Так само люди йшли і допомагали, коли частина ковпаківців проходила через Заставнівський район. Бо влада – фашистська румунська разом із нацистською гітлерівською – вже настільки дістала, що вони готові були боротися з нею. А коли партизанське з’єднання опинилося на цій території, то буковинці й бессарабці приєдналися зі зброєю в руках, щоб разом воювати.
З іншого боку в Карпатах українські націоналісти створили Буковинську Українську Самооборонну Армію, яка тримала перевали і вступала в сутички з угорцями і німцями. З німцями потім уклала договір про ненапад і про допомогу (вони зброю давали), воювала з радянськими партизанами і з Червоною армією. Розкол на бандерівців і мельниківців відбувся в 44-му році. Залишки мельниківців долучилися до дивізії СС «Галичина» на території Словаччини, куди вона вийшла через Карпати. А Буковинський курінь УПА, створений тоді бандерівцями, був дуже швидко розгромлений. Радянська влада в 45-му році придушила збройний опір і залишилося лише підпілля, яке вдавалося до певних актів, але не було таким могутнім.
Чернівецьку область відновили в 1944 році в тих кордонах, в яких вона була створена, і з того часу ця область у складі УРСР та СРСР перебувала до 1991 року. А коли Україна отримала незалежність, вона стала одним із регіонів незалежної України. Згадуючи події 70-річної давнини, ми повинні все пам’ятати і нічого не викидати з історії. Повинні згадати невинно убієнних, повинні згадати тих, хто будував, бо будувалося багато. За радянського часу дуже багато хорошого було зроблено. Цього не можна забувати. Ми повинні згадати і тих, хто мусив емігрувати з цієї території і прославив Буковину в різних країнах світу. Зараз ми є частиною незалежної України. Дай Боже, щоб наш край завжди був частиною України і ніколи не переходив через ті жахи, які були в його історії.
– Невже формальне утворення Чернівецької області є приводом для святкування?
– Цього року Україна ввійшла в період неосовєтчини. Він буде складним. Ми бачимо, що дуже багато совкового відроджується. Зокрема щодо форм святкування і приводів. Не так давно відзначали утворення областей на сході України, де виробили певні схеми. Їх перенесли сюди. Якщо відзначати 70-річний ювілей утворення Чернівецької області, то, вважаю, починати треба з відвідання могил невинних жертв. Покласти, вінки, постояти мовчки, подумати, а відтак іти співати. Але в нас звикли проводити совкові казенні свята. Прості люди до того ставляться дуже спокійно, бо вони мають свої традиційні святкові дні.
Як на мене, цього року нам треба по-особливому відзначати День незалежності. Щоб ми зрозуміли, що таке незалежність, як вона важко здобувалася і як її легко втратити. Оце набагато важливіше.
«Буковина», 6 серпня 2010 року.