Оксана Денисюк: Люди стомилися від політики. Вони хочуть чути в ефірі щирих, чесних людей, які роблять колосальну роботу для держави. Таких як волонтери

Друкопис програми «Суть речей» на радіо Станція 103.2 ФМ від 26 березня 2015 року. 

Запрошений гість: журналістка  Оксана Денисюк.

Ведуча: Людмила Григорчук

Коли ти готувалася до перших ефірів програми «Суть речей», ти думала, що вона стане тобі рідною наступних 7 років?

Насправді напевне вже зараз, оглядаючись вже зараз на 7 років, я думаю, що я ніколи не думала, що програма так довго проживе. Це був дуже великий ризик. Програма на ФМ просторі, програма інформаційна, аналітична. І взагалі вона починалася з програми «Народний контроль». Ми робили її 9 місяців з мерами, керівниками, губернаторами і зрозуміли, що така програма таки потрібна, навіть на ФМ просторі. Ми сьогодні рахували, що 7 років - це понад 300 ефірів. Це сотні і сотні гостей. Звичайно, успіх цього проекту він вироблявся з кожним роком,з кожною програмою.

Ця програма змінила тебе, як журналіста, як людину?

Безумовно. Я пам’ятаю свій перший ефір з Ярославом Денисовичем Кушніриком. Свої руки, які тряслися і я йому сказала: «Ярославе Денисовичу, ви у мене перший». Він розуміє жарти і це був далеко не перший ефір у Ярослава Денисовича, на відміну від мене. Я досі вдячна йому за терпіння, що я така зелена-зелена тоді була від страху, і досвіду тоді було мало. Кожен ефір – це робота над собою, це колосальна підготовка. Найскладніше було тоді, коли ми робили Суть Речей у форматі дебатів. На кожен ефір приходили люди з різною точкою зору, з своїм баченням проблеми і вони у цій студії хотіли довести свою правдивішу правоту. Модерувати ефіри 25-літній дівчині з двома серйозними діячами – це було складно і відповідально. Кожен ефір – це дуже велика робота, робота над собою. Мені дуже допомогли стенограми. Ми коли запровадили практику стенографувань, я так скажу по секрету, що друкопис годинної програми робиться десь 4-5 годин. Перші програми всі 6-7 годин. Це така стенографістка Кет, цілий день ти тільки цим і займаєшся. І вони дуже допомогли. Бо коли ти в ефірі, коли ти наживо, ти десь не до кінця відчуваєш тієї ситуації, а коли слухаєш ефір, бачиш, о, тут не дотиснула, тут не допитала, а треба було. Це був дуже хороший досвід, що ти бачиш свої помилки, звичайно, якщо ти самокритична. Воно всередині насправді

В тебе були люди, яких ти запрошувала декілька разів. Від того, де і ким ці люди працювали, вони змінювалися в твоїй програмі? Наприклад, Максим Бурбак. Він у тебе був як обласний депутат, потім, як народний – опозиційний. Пізніше – як міністр, а зовсім нещодавно, як народний депутат – провладний. Він змінився?

 Якщо говорити конкретно про Максима Бурбака, то він відкритий, дуже має гарне почуття гумору, яке кудись щезає, коли він виходить в прямий ефір. Він значно більше говорить поза ефіром, ніж в ефірі. Максим Юрійович не змінився від будинку з левами, від обласної ради до крісла народного депутата. Я не можу сказати, що це добре, чи це погано, але я думала, що політик, який працює в Києві міг стати зверхнішим, гоноровішим, про Максима Юрійовича я не можу такого сказати, але і манера спілкування як в житті, так і в прямому ефірі – не змінилася.

Слухач Ян з Чернівців. Чи немає бажання в Пані Оксани запросити політика Віталія Михайлішина? І чи не закохувалася Оксана у своїх гостей чи слухачів?

Стосовно пана Михайлішина, то тепер Люда, як нова ведуча, буде вирішувати, кого їй запрошувати. Я стосовно закохуваності, то такого не було, хіба навпаки, у когось з гостей.

Є такі люди, для кого ти спеціально готуєшся до ефіру? Палкі шанувальники?

Для мене така людина – це моя мама. Вона завжди слідкує за моїми ефірами, а прямий ефір – це така річ, що де б тебе не боліло до того, коли піднімаються фейдера, воно десь ховається, але мама, навіть якщо все добре, коли тебе нічого не болить і ти не стомлена, то вона завжди зателефонує і спитає, чи я не стомлена.

Повертаємося до питання про тих людей, які декілька разів були у цій студії.

Ще можу сказати про нашого колишнього голову Миколу Федорука. З ним завжди були дуже цікаві ефіри і на самому початку Суті речей мені було буде приємно, коли він погодився прийти тоді ще на Народний контроль. А потім стало доброю традицією, що передостання програма кожного року була з мером міста. Пам’ятаю, коли приходив Микола Трохимович на ефір, то в 30-тій хвилині, коли тривала рекламна пауза, я питала Миколу Трохимовича, яку пісню будемо слухати. Переважно це був Бітлз, бо всі знають, що Микола Трохимович – страшний бітломан, але одного разу він сказав, а може щось з Ролінгів? І я перераховую, що у нас є в базі пісень, і він обирає Енжел і він цю пісню просто сидів у навушниках і підспівував, навіть муркотав. Я хотіла з ним просто поговорити, запитати, чи комфортно він себе почував в ефірі, але з погляду на нього, було зрозуміло, що йому було комфортно, навіть дуже. Потім ситуація змінилася. Це сталося перед парламентськими виборами 2012 року. Ми пам’ятаємо ті перегони досить емоційні. Не вдалося тоді йому зустрітися з Віталієм Михайлішином. Тоді відмовилися дебатувати команда Віталія Михайловича і після того Микола Трохимович вже прийшов як обраний депутат від Чернівців. І він змінився. Він вже не був такий відкритим, легким. Я не хочу, щоб це прозвучало образливо, але людина в такій ситуаціях наїжачена, як їжачок, і я не знала з якої сторони підійти. Але приємно, що наприкінці ефіру Микола Трохимович видихнув, заспокоївся, побачив, що все нормально, правдивий ефір, що все було як 5 чи 4 роки тому. Ще можу згадати Василя Забродського, який у мене був тричі, якщо я правильно пам’ятаю. Спочатку він був після ребредингу каналу ТВА в 2011 році, потім це було в 2012 році, він був у цій студії як палкий шанувальник футболу, як людина, яка була на матчі чемпіонату 2012. Потім він був як журналіст, який висвітлював події в зоні АТО. Василь Іванович такий матьорий журналіст, йому дуже добре в кожній ролі. Йому можна задавати найпровокативніші питання, найнезручніші, він на них завжди відповість, або ні, але ніколи не ображається. Бо буває, що ти виконуєш свою роботу як журналіст. Ти тиснеш, тиснеш, хочеш почути цю правду, але люди буває, ображаються. А з Василем Івановичем це нормально, він розуміє, що це наша робота.

А були люди в цій студії, з якими тобі було не комфортно?

Ні такого не було. Просто потім змінився політикум загалом.  Спочатку політики із задоволенням погоджувалися приходити на програму Суть речей і доводити свою правду тут вільно, але вже у 2012 році все різко змінилося. Стало дуже складно до однієї проблеми знайти людей не просто з протилежними точками зору, але людей, які готові про це говорити публічно. Я дуже чітко це побачила, що місцеві політики почали трибуни сесійних зал використовувати для власного піару, а коли ти запрошуєш їх до себе на ефір і ти розумієш, що це година ґрунтовної бесіди з опонентом. То ти розумієш, що окрім гучних фраз з трибуни на одну-дві хвилини, більше нічого не було і від цього ставало дуже сумно. Був ще один момент, бо говорили, а з ким я там буду на ефірі? Якщо з Івановим, я не піду, бо Іванова не так добре знають, як мене, от Іванов буде піар собі робити. І тоді дуже складно стало запрошувати гостей і доводилося говорити про інші речі, можливо, не такі нагальні. Я за останні роки зрозуміла, що люди стомилися від політики. Так, люди хочуть почути, що зробив той чи інший депутат, але змінилися гості, нарешті на Суть речей почали приходили люди, які роблять колосальну роботу для нашої держави. Це волонтери, це реальні люди з реальними життєвими історіями і я думаю, що ті, хто слідкував за цими ефірами, розуміли, що ось, це українці, ось, це ми. І це були дуже правдиві і щирі ефіри. Я думаю, що кожен слухач робив свої висновки, хто бреше. Так змінилася Суть речей.

А є в тебе гості – табу?

Ні, в мене такого списку нема. Я притримуюся того принципу, що кожна людина цікава, кожна людина може розповісти щось цікаве зі свої справи, якщо вона фахівець. Але я знаю, що були такі люди, які були один раз на ефірі, і більше не приходили. Це був керівник комуністичної партії України в Чернівецькій області. Це був неймовірно емоційний, складний ефір для мене, як для модератора. Тому що це був ефір з представником партії Свобода Назаром Горуком, а Назар на той час був дуже емоційним депутатом, зараз він трохи змінився, тоді він абсолютно нічого не чув, він доводив свою думку. Це був дуже складний ефір. Для Назара теж. Комуніст був також емоційним, але тактовнішим. Коли він вийшов з цього ефіру, то сказав декілька не дуже приємних слів і попросив більше ніколи його не запрошувати. І все, він пішов, але буквально через секунд 30, дзвінок в двері, він повернувся за прапором, з яким до нас прийшов. Ефір був напередодні 9 травня. Я відкриваю двері, а він «Я флаг забыл». І прямо по коридору, мовчки, забрав прапор і пішов.

А є твої любимчики? Рятівники?

Є такі рятувальні круги. Боюся, щоб нікого не забула. Рятувальна бригада, зазвичай, складається з політологів, про політику завжди можна говорити цікаво: це Ігор Гаврада, Арсен Анциперов, Ігор Бабюк. Це люди, які інколи були паличками-виручалочками. Дякую їм дуже, що вони з розумінням ставилися до того, що я телефонувала їм в 9 годині ранку в четвер і просила прийти на ефір, бо біда.

Були гості, яких треба було розговорювати за допомогою жіночих хитрощів? Може квіти тобі в студію приносили?

Так, квіти приносили. За всю історію існування Суті речей приносили цукерки, вино. От Микола Трохимович приносив завжди щось солоденьке. А от один раз, я взагалі була шокована. Квіти приніс Василь Нікітін, він тоді очолював молодіжну партію Регіонів, якщо не помиляюся, я не пам’ятаю, з ким у нього тоді був ефір, але підозрюю, що з опозиційною партією, також з молодіжкою. Коли я його побачила з білими хризантемами, то це було дуже приємно. Було таке, що ми робили маленькі підсумки програми з вином. От з Миколою Трохимовичем, коли він був мером, це була у нас традиція, ми залишалися після ефіру, підсумовували рік, зичили всіх звершень у наступному.

Ти знайшла собі друзів серед гостей Суті речей?

Я точно можу сказати, що завдячуючи програмі Суті речей я відкрила для себе дуже багато цікавих людей у Чернівцях. Я дуже щиро хочу вірити, що це зробила не тільки я, а ще хоча б хтось з слухачів програми і, відверто кажучи, мені дуже приємно, що така велика кількість відомих і не дуже чернівчан були у цій студії. Я сподіваюся, що вони також з приємністю згадують ту годину, яку провели тут у студії.

Може поговоримо про початок твоєї роботи журналіста. Ти ж почала з радіожурналістики.

О, так. Я думаю, ті, хто починали з радіо, а потім ідуть на телебачення, чи пишуть в газетах, все одно закохуються в радіо раз і назавжди. Це таке кохання вічне, з першого ефіру. Це були новини, редактор новин на улюбленій, найкращій радіо «Станція».

Потім була телевізійна журналістика.

Ця робота також мене захопила. Когось телевізор захоплює, щоб показали на екрані, а мене – трохи в іншому плані і тільки потім, коли я почала дописувати на ВВС, я зрозуміла це. В роботі на телебаченні, ти мислиш картинками, мінімум тексту, все інше - картинка. Потім цей момент стає твоїм мінусом, коли ти пишеш статті, бо вони в тебе такі куценькі, такі маленькі, не вистачає репортажності, всі картинки треба описувати словами. Я не можу сказати, що це мінус, це просто новий досвід. І другий момент – це командна робота, ти працюєш в парі з оператором і дуже важливо, хто стоїть за камерою. Мені, як і всьому 5 каналу, дуже пощастило з операторами, це дуже важливо.

Хто був найстаршим гостем, яких Оксана запрошувала на свою програму? І може, якщо вона так поважає свою маму, вона на одну зі своїх наступних програм запросить свою маму.

Найлітнішим гостем моїм напевне був Ігор Григорович Буркут. Який також був моєю паличкою-виручалочкою. Його неймовірно мудрі речі, які він говорить, вони надзвичайно помітний слід залишили не лише в ефірі Суті речей, але й в мені. Я дуже пишаюся ще й тим, що ми з Ігорем Григоровичем – земляки, ми з Чорткова, тому нам з ним є про що поговорити, навіть більше, ніж з кимось іншим і це правда. Моя мама – Алла. Я щось придумаю, щоб її з усіма познайомити.

Робота прес-секретаря – це така собі альтернатива журналісту, який вже стомлюється від щоденної репортерської роботи. Для тебе робота в прес-службі це було що? Досвід? Кар’єрний ріст?

Від запрошення на ту роботу минуло якраз десь 3 роки. Навесні. Дуже багато мене запитували, чому я погодилася. Погодилася, бо я в цьому бачила свій кар’єрний ріст, я вже на той час працювала 6 років у регіональній журналістиці. Це для мене вже було багато. Даруйте, але буду говорити відверто. Журналісту, який працює 5-6 днів на тиждень з 9-ї до 6-ї, є такі теми і тексти, що ти можеш відкрити тест минулого року і скопіювати його. І такі речі, коли зривається вагон потягу в холод в мінус 25, або повінь 2008, 2010 року, а в тобі той внутрішній маленький журналістик цинічно потирає руки від радості, це жахливо. Бували різні ситуації, коли ти вже не знаєш, що ти можеш згенерувати, що ще можна придумати і чим ще ти можеш бути корисним. Я досі вірю, що журналіст може змінити світ, хоча получила і по рукам, і ногам, і по плечах, і по носі, і по ребрах, але вірю. Журналіст – ти висвітлюєш події, а коли ти прес-секретар – ти їх створюєш, це ньюзмейкерство, це піар, це друга сторона барикади. Є така між журналістами, піарниками і прес-секретарями умовна стіна. Ти знаходишся по іншу сторону і найцікавіше, завдячуючи роботі журналістом, що я відчувала, що їм було цікаво і як зробити так, що все це показали не лише на місцевих телеканалах, але й в Києві. Це дуже великий унікальний досвід, отриманий в дуже юному віці, хоча ціну цьому досвіду я відчуваю ще й досі.

Ти завжди говорила, що тобі комфортно було працювати з Михайлом Папієвим.

Так, хлопці, щоб стати мужніми, ходять в армію, а Оксана сходила на 22 місці до Папієва прес-секретарем. В мене там була окрема армія.

Не важко було з вільної журналістики потрапити в строгий кабінетик державної структури? Адже всі справи і слова вже є не лише твоїми, але й прес-секретаря губернатора

Завжди ніби думаю, що говорю, але я не можу сказати, що я себе почувала некомфортно в адміністрації. Я одержима просто чимось новим. Я це порівнюю з озером. Якщо я бачу нове озера, я мушу в ньому поплавати вздовж і впоперек. Мої колеги з адміністрації не дадуть збрехати, я не вмію працювати серединка на половинку. Якщо я працюю, то працюю до кінця. Це були важкі тижні. Це один вихідний на 2-3 тижні. Від цього страждала не лише я, від цього страждали мої близькі, з якими менше спілкувалася. Ще в адміністрації був такий момент, який мене шокував. Мій кабінет знаходився на другому поверсі адміністрації і просто всі проходили повз цей кабінет, всіх було чути. Переважно це жінки і це цокання підборів без 5 дев’ята, так тук-тук. Зайшли. Потім в 12.58 – всі вибігли, вже швидше. Потім всі порціями назад повертаюся на роботу. І 17.55 -  всі дуже швидко біжать додому. А в журналіста графік невнормований, то в адміністрації мені було страшно, я не хотіла змішатися з цими людьми, я не хотіла жити за таким графіком. Тому навіть, якщо за 5 хвилин шоста я завершувала роботу, то я спеціально знаходила ще собі якусь справу на 30-40 хвилин, щоб піти тоді, коли вже всі підуть

Але швидко ти звикла до нової роботи?

Ні, не швидко. Державна служба – це система, яка бере, поглинає повністю, а потім випльовує. Честь і хвала тим, які працюють в цій системі і не втрачають себе. Це складно.

Ти пішла би ще на державну службу?

Ні, вистачило.

Ця робота виправдала твої сподівання?

Я така людина, що я не мріяла про щось. Я просто це робила, що не суперечить моєму моральному кодексу, мені це підходить, а про щось мріяти, про славу, колосальні гроші -  ні. Я нематеріальний естет, я отримала задоволення від того балансу. Мені все ж таки дуже пощастило,в юному віці, в 26 років стати прес-секретарем керівника обласної адміністрації, пропрацювати і отримати унікальний досвід. Він мене багато чого навчив не лише в професійній, але й у життєвій.

Михайло Папієв був у тебе в гостях на Суті речей декілька разів до того, як ти працювала в адміністрації і вже декілька разів під час твого прес-секретарського досвіду. Різницю відчувала в ефірах?

Перший ефір з Михайлом Папієв у мене був у 2010 році. Всього їх було 4. 2 ефіри – до того як я працювала прес-секретарем і в 2013 та 2014 роках вже як я працювала в адміністрації. Перший ефір мене дуже незадовільнив. Я дуже незадоволена була собою, я декілька днів не могла прийти до тями. Я декілька днів стенографувала і сама на себе була лиха, він заполонив цей ефір, він взагалі не чув моїх запитань. Він говорив, те, що хотів. А в той час я вела програму лиш два роки і не була ще такою, якою б хотіла бути. Не була жорсткою, напористою і впевненою в собі. Я зрозуміла, що він прийшов, використав цю годину ефіру так, як йому було добре і пішов, а я хто, журналіст чи хто? Я була засмучена. Я зібрати себе не могла. Ми таких людей називаємо фірмачами. Він як бульдозер. Потім в 2011 році я готувалася до ефіру краще, але все одно, він добре почуває себе в ефірі. Він так чік-чік і як би ти не задавав питання, не відповідає і все. Потім на посаді прес-секретаря, коли виникали такі моменти, я не переживала, бо Михайло Миколайович, врятує ситуацію. Звичайно я говорю про ті мирні, спокійні часи.

Ти переживала, що тебе звинувачуватимуть в упередженості до свого шефа? Як ведучої програми?

Ні. І я б не хотіла образити державне телебачення, але ми завжди ходили записувати підсумкову програму на державне телебачення. Ми розуміємо, що це рупор крайової влади і якось виходячи з такого запису Михайло Миколайович мені сказав: «Ну, тут ми відпрацювали, відстрілялися, а от зараз на Суті речей у вас Оксана Леонідівна, отам будуть пристрасті і гострі запитання». Дві програми було. Перший ефір, я взагалі в нього не втручалася, я зробила такий за декілька тижнів марафон. Журналіст, громадський активіст і ще хтось. І ці формувачі громадської думки, вони залишали питання до секретаря міської ради і до губернатора. Потім я вирізала з ефіру ці запитання і задавала. Я робила це спеціально, щоб ні в кого не виникло думки, що я задаю таке питання, яке вигідне буде мені, як піарнику голови ОДА. Другий ефір взагалі було дуже просто. Тоді питання залишали на сторінці Суті речей у Фейсбуці і їх було так багато, таких цікавих, то там вже точно все було чисто. Десь в пабах, в кав’ярнях може і звучало щось, але в очі – ні, ніхто нічого не говорив.

В той період, коли твої колеги-журналісти звинувачували тебе у зраді, що ти працювала і допомагала розвиватися злочинній владі, що ти відчувала?

Я не розуміла. Це такий розгублений стан, а потім ти розумієш, чому ці люди так говорять і так пишуть. Це складне і навіть філософське запитання. Всі знають про те, хто що писав під тими постами у Фейсбуці, про те, що я йду працювати прес-секретарем і що я звільняюся. Можна зайти до мене на сторінку і прочитати понад 2 сотні коментарів. Там як матеріал на Букінфо, різне говорили. Я не хочу коментувати. Я розумію, що тоді різний градус у людей був, бо у країні відбувалися жахливі речі. Україна змінювалася як держава, українці теж змінювалися. Я хочу сказати, що я не тримаю ні на кого зла. Ті, хто поважав мене, то я їм вдячна за підтримку, а ті, хто відсіювався, то значить так треба було. Але дивно, що звинувачували відкрито, а потім багато вибачилися, але вже у приваті, або дзвінками, або повідомленнями.

Тоді ти нажила ворогів і чи втратила друзів?

Ворогів ні, напевне в мене нема, а от друзів втратила. Але чи справжніх? Бо справжні залишилися. Це як мама, навіть якщо дитина накосячила, мама насварить, але каже, що завжди буде поряд от для мене такі друзі нікуди не ділися. А вороги. Якщо враховувати, що я працювала на один віддалений київський проект. Це інститут Пилипа Орлика, який моніторив засоби масової інформації в Чернівцях на дотримання журналістських стандартів. І пропрацювавши дистанційно, експертом у цьому проекті всього місяць, мені зателефонували з Києва і повідомили про те, що вони вимушені відмовитися від моїх послуг, бо їм телефонують мох колеги з Чернівців і питають: А кто же судди? Тобто, яке вона має право перевіряти нас, якщо вона працювала при злочинній владі. Чи зробили це вороги? Не знаю. Я думаю, що ці люди вірили, що вони насправді робили велику справу, позбуваючи мене місця роботи і заробітку на життя. Але вони простимулювали. Це була криза, яка стала новими можливостями.

Після звільнення з адміністрації, ти не повернулася в повноцінну журналістику. Чому?

Тому що кажуть, в одну річку не ввійдеш. Мабуть тому. Тому що я не відчувала внутрішньо, що я готова. Звичайно, ностальгія за зйомками, за мікрофоном, за жартами в машині, поки їдеш на зйомку, за жартами з оператором, з водієм, звичайно, за цим скучаєш банально, але це мені би подобалося місяць, а потім було би таке відчуття, яке у мене було перед тим, як я пішла працювати в адміністрацію відчуття недо. Чогось недостає.

Якою ти бачиш себе в недалекому майбутньому?

Я хотіла би себе бачити зреалізованою в тому, що я дуже люблю. В журналістському фасі, не маючи освіти журналістської. Я б хотіла себе бачити щасливою, які всіх своїх родичів і всіх українців. Я б хотіла бачити себе усміхненою, збалансованою і внутрішньогармонійною

А Суть Речей? Якою ти бачиш програму?

Суть речей для мене дитинка. Я її віддаю в школу. Першачок. Я знаю, що Суть речей буде неординарним цікавим проектом не лише на радіо Станція, а взагалі на ФМ просторі регіональному Чернівецької області. Це буде проект, про який гості будуть говорити: Ти чув, я йду на Суть речей, а в п’ятницю говоритимуть: ти чув, я був на Суті речей?

Інформаційний партнер програми «Суть речей» на радіо Станція 103.2 ФМ www.buknews.com.ua