Обирати, де саме нас поховають, не може ніхто, але жити так, щоб після смерті на наші могили бодай не плювали – до снаги кожному (BukNews на вікенд)

 

Дякуючи несподіваному запрошенню, яке отримав від представників відділення Асоціації правників України у Чернівецькій області, вечір п’ятниці провів у приємній компанії правників у найширшому значенні цього слова за інтелектуальною дискусією на тему «Юриспруденція як одна з форм мистецтв». Разом з колегами митцями, психологами, а також за участі чинних адвокатів і суддів, спільно намагалися знайти відповіді на питання про місце мистецтва і творчої складової у житті правника, що єднає юриста з митцем, а що їх розділяє, врешті про джерела творчості загалом і творче начало у юриспруденції зокрема. Розмова вийшла зацікавленою, неформальною, напрочуд невимушеною і некомпліментарною.

 

Насправді, як історик, давно добре знаю, що саме рівень розвитку правової системи – примітивний або високий – засвідчує наскільки цивілізованим, розвинутим, перспективним, якщо бажаєте, є те чи інше суспільство. Однієї культури, яка відділяє наш біологічний вид від тваринного світу, на жаль, надто мало для існування, захисту і розвитку розумного життя на Землі. Крім м’язів, у вигляді правоохоронної системи, армії тощо захищати цивілізацію від проявів варварства покликане також право. Відповідно його служителів-творців – правників, суддів, прокурорів, адвокатів – можна вважати таким собі інтелектуальним спецназом культури. Усе це, звісно, в ідеалі.

 

У житті, в різні часи, у різних народів і в різних країнах, траплялося по-всякому. Не заглиблюючись в історію реальних судових процесів в різні епохи, які наочно засвідчували рівень розвитку тогочасного суспільства, правової думки і практики, краще пояснити це на прикладах з літератури. Описані у романах «Брати Карамазови» росіянина Достоєвського та «Американська трагедія» американця Драйзера судові процеси, з допущеними під час розгляду справ героїв судовими помилками, розкажуть вам про тогочасну Росію й Америку більше, ніж десятки й сотні наукових монографій.

 

Те саме стосується і нашого часу. Наприклад, Україна досі так і не подолала негативних наслідків свого тоталітарного минулого, в якому правова система була частиною державного репресивного апарату і служила не захисту людських прав і свобод, а переважно інтересам режиму, обслуговуючи, в тому числі у позасудовий спосіб, страхітливий соціальний експеримент над здоровим глуздом і людською природою.

 

Дослідження життєвої історії колишнього чернівчанина Петера Деманта, наслідком якого стала публікація книги «Вернон Кресс. Життя під прикриттям» змусила і мене мимоволі стати фахівцем в питанні так званого "порушення соціалістичної законності", репресій і зловживань радянської правової системи. Власне, саме ця обставина, припускаю, і стала причиною запрошення до участі у згаданому цікавому заході. На відміну від нацистської Німеччини, де подібна негативна практика отримала юридичну оцінку в рамках Нюрнберзького трибуналу над військовими злочинцями, ні в СРСР, ні в пострадянських країнах, які постали на його уламках, злочини комунізму не були засуджені у правовий спосіб. Відповідно й правова система цих країн, попри всі спроби її реформувати, значною мірою досі вражена бацилою тридцять сьомого року.

 

У цьому зв’язку дуже цікаво було почути думку присутнього на обговоренні чинного судді про те, що військові злочини не мають терміну давності, а, отже, за відповідної політичної волі можуть стати предметом судового розгляду. Щоправда, ще одним наслідком спілкування з молодими юристами, стало стійке відчуття, можливо, суб’єктивне, що тема репресій в колишньому СРСР для більшості із молодих людей така ж сива давнина, як часи вавилонського царя Хаммурапі, який правив майже за дві тисячі років до Христа. Але, сподіваймося, колись у майбутнього, це справді трапиться. Особисто я переконаний, що без такого щеплення - покарання суддів-прокурорів-злочинців за скоєні проти людяності злочини, навіть після їхньої фізичної смерті, наша правова система ще дуже довго не відповідатиме вимогам цивілізованого світу, не забезпечуватиме можливості для поступу України.

 

Нині ж, поки Україною і далі правлять духовні нащадки сталінських опричників, на державне покарання злочинців мало надії. Максимум, що їм загрожує, це моральний осуд з боку частини суспільства. Про що прямо сказав під час свого виступу. І навів приклад з життя героя моєї книжки. Доглядаючи могилу тестя, якого за заслуги перед радянською Вітчизною поховали на Новодівочому кладовищі у Москві, Демант виконував один і той же ритуал: клав букет на могилу Хрущова і плював на могилу Ульріха. Підпис Василя Ульріха – одного з головних виконавців сталінських репресій на посаді голови Військової колегії Верховного суду СССР, який також керував системою військових трибуналів, стояв на більшості документів, якими мільйони в’язнів посилали на розстріл і в табори. Іронія долі: знайти вічний спочинок письменнику Петеру Деманту (Вернону Крессу) судилося на цьому ж кладовищі. Лише за кілька кварталів від свого мучителя. Але якщо обирати, де саме нас поховають, не може ніхто, то жити так, щоб після смерті на наші могили бодай не плювали – до снаги кожному.