Новоселицька влада ледь не зірвала пошанування полеглих польських уланів під Рокитною

100-ЛІТТЯ ЛЕГЕНДАРНОЇ АТАКИ УЛАНІВ ПОЛЬСЬКИХ ПІД РОКИТНОЮ 13.VI.1915 – 2015.13.VI.

Сто років тому, у червні 1915 р., у прикордонні між Буковиною і Бессарабією, а фактично на кордоні між Австро-Угорщиноюі Росією розгорнулися запеклі бої, кульмінацією яких стало “Рокитне” ...

II бриґада Польських леґіонів прозвана “Залізною”

Європейська війна, яка спалахнула на початку серпня 1914 р. і незабаром набула світового рівня, не оминула Буковину. Фактично вже з перших днів війни, цей коронний край Австрії став частиною величезного поля бою – Східного фронту, що пролягав від Балтики до Румунії. У різних частинах Буковини відбувалися запеклі бойові дії, що, інколи, вражали неймовірною запеклістю, героїзмом і жертовністю. Про це свідчать мовчазні свідки тієї Великої війни – численні воєнні поховання на терені Чернівецької обл. Одне з таких поховань існує у с. Рідківці (до 1946 р. – Раранче) Новоселицького р-ну.

До середини літа 1915 р. південний фланг австро-російського фронту швидко змістився на схід Буковини до російського кордону. У цей же час лівофлангові з’єднання австро-угорської 7-ої армії ламали впертий опір 9-ої російської армії у південно-східній Галичині. Під час червневої т.зв. “Бессарабської офензиви” 1915 р. у складі австро-угорського XI корпусу, воювала II бриґада Польських леґіонів, прозвана  за її бойову звитягу у Карпатах і Прикарпатті “Залізною”. На відтинку її наступу на узвиші, за прикордонною річкою Рокитнянка, лежало село Рокитнe, за яким, у завчасно підготовлених позиціях, оборонялися ополченські дружини XXXII корпусу 9-ої російської армії. Без захоплення цієї важливої позиції подальший наступ II бриґади був неможливий.

На фото: Поле, де відбулася уланська шаржа 13.06.1915

63 улани рушали на смерть, але жодний не завернув коня

Усі спроби оволодіти нею, здійснені 12 червня, виявилися невдалими і лише збільшували втрати атакуючих. З самого ранку 13 червня польські леґіонери ще раз намагалася захопити цю позицію, і знову невдало. Просування на інших корпусних відтинках теж не спостерігалося. Наполудні начальник штабу II бриґади капітан Варґаш вирішив кинути у бій дивізіон кінноти. І вже невдовзі два ескадрони на чолі з командиром дивізіону ротмістром Збіґневом Дунін-Вонсовічем форсували Рокітнянку і рушили у бік противника. Залишивши у резерві 3-й ескадрон, він вирішив атакувати противника лише одним ескадроном. Це був 2-й ескадрон, яким він командував з часу його створення до переформування бриґадної кінноти.

Перед уланами лежала укріплена позиція, що складалася з чотирьох ліній оборони з дротяними перешкодами, віддалені одна від одної приблизно на 500 м. За останньою позицією за пагорбом “Можіла” у росіян стояли гармати. Фактично, 63 улани рушали на вірну смерть, але жодний не завернув коня… Відлеглість до позицій ворога становила близько 1 км. Розгорнувшись у лаву, ескадрон галопом понісся на противника, виблискуючи шаблями. Зауважимо, що кавалерійські піки кіннота Польських леґіонів ніколи не використовувала, а карабіни лише, коли вела бій пішо.

Першу лінію оборони ескадрон швидко проминув, оскільки вона виявилася порожньою. А, ось з другої і, особливо, з трєтьої ліній уланську кінну лаву зустрів шалений ґвинтівочний і кулеметний вогонь. Вогонь шрапнелью відкрила також російська артилерія. За іронією долі, коли улани лише наближалися до другої лінії почався запізнілий обстріл російської позиції австрійською артилерією. Під вбивчим вогнем улани подолали другу смугу оборони противника. Саме між другою і третьою смугами ескадрон зазнав найбільших втрат. Перед третьою смугою кулі влучили в коня ротмістра Дунін-Вонсовіча. Власне там він і наклав головою. До четвертої смуги російської оборони дісталися лиш 6 уланів.

Кінна атака тривала близько 13-15 хв. Під вогнем ворога улани подолали близько 4 км “шляху життя і смерті” і ціною неймовірно великих втрат захопили позицію ворога. Але перемога не була закріплена. 3-й ескадрон у бій не вступив, піхотні полки II бриґади теж не атакували, бо, як потім з’ясувалося, не отримали на це наказу. Позицію противника не вдалося захопити, атака улан виявилася марною. З 63 уланів, які взяли участь в атаці, 15 загинули разом з трьома офіцерами, 27 були поранені і контужені (троє бійців невдовзі померли), 7 – потрапили у полон.

Вцілілі якимось чудом 6 уланів (двоє без жодної подряпини) повернули праворуч у бік села за яким вже була позиція 2-го полку піхоти. Обстріляні на додаток своїми, оскільки з далеку здалися за ворога, вони, однак, неушкодженими дісталися свого розташування. Видовище на боєвищі було вражаючим. Вороги і товариші по зброї були приголомшені такою надзвичайною відвагою польських уланів... А вже пізно ввечері оперативне становище змінилося на користь австрійців. Це змусило росіян у ніч на 14 червня відступити вглиб Бессарабії і з цієї позиції. Надранок полки II бриґади Польських леґіонів рушили через Рокитне далі на схід …

На фото: Командир дивізіону  ротмістр Збіґнев Дунін-Вонсовіч.

На фото: Картина маляра Войцеха Коссака "Атака під Рокитною" (Szar?a pod Rokitn?). 1934 рік.

Легенда польської кавалерії народилася на Буковині

15 червня 15 геройські полеглих уланів 2-го ескадрону були з почестями поховані на невеличкому військовому цвинтарі в межах громадського цвинтаря у с. Раранче. Вони стали легендою польської кавалерії ... А кінна атака під с. Рокитне 13 червня 1915 р. стала видатним подвигом польської кавалерії під час Першої світової війни. Вона достойно займає місце в одному ряду із звитяжною кінною атакою польського 3-го ескадрону Szwole?erów Імператорської ґвардії 30 листопада 1808 р. під с. Сомосьєрра під час Іспанської компанії Наполеона. Обидві атаки були прикладом геройства і детермінації. Рокитна оспівана навіть у пісні “Czerwone maki na Monte Cassino”. У 1917 р. на честь цієї героїчної атаки польської кавалерії для її учасників був заснований Рокитнянський хрест у кількості 63 одиниць (матриця після виготовлення орденів була знищена). Подвиг уланів 2-го ескадрону навічно закарбовано на пам’ятній дошці на могилі Невідомого солдата у Варшаві: “ROKITNA?13?VI?1915”.

20 лютого 1923 р. рештки полеглих уланів були ексгумовані і перевезені у Краков, де 26 лютого відбулося урочисте їх поховання на Раковіцкому цвинтарі. Маршалек Польщі Ю. Пілсудскі поклав на труни 15 уланів найвищі відзнаки ІІ Речі Посполитої ордени Virtuti Militari V класу, на знак визнання державою їх геройського чину.

У 17-річницю тієї легендарної атаки під Рокитною на згадку про героїчно полеглих уланів на громадському цвинтарі с. Раранче на місці їх могил було споруджено пам’ятник. “Польським леґіонерам, полеглим за незалежність Вітчизни, вірні товариші по зброї, вдячні місцеві земляки з Буковини і Ґданьска. 12.VI.1932”,– промовляє польською надпис на ньому. На тильному боці пам’ятника румунською мовою викарбувано: “Героям Польщі 1914-1918”.

Відкриття пам’ятника і упорядкованих могил польських леґіонерів відбулося 12 червня 1932 р. у День св. Антонія в присутності посла РП в Румунії Яна Шембака, консула РП у Чернівцях Мечіслава Ґрабіньскі, шефа Головного штабу Війська польського генерала Януша Госпоровскі, делегацій “Спілки колишніх леґіонерів польських в Румунії” на чолі з Едмунд Страухом, головної управи “Спілки леґіонерів польських Варшави” на чолі з Владіславом Дзядошем, “Спілки колишніх польських леґіонерів з Гданська” на чолі з Віт-Влосеком, делегацій від усіх польських громадських організацій Румунії, Косова, Снятина, Заліщиків, Городенки, Станіслава, Тарнополя та Львова. Службу Божу у Раранчі відслужив головний вікар Буковини Войцех Грабовскі.

З “Акту відкриття” дізнаємося, що пам’ятник споруджено з ініціативи та завдячуючи “Спілці колишніх леґіонерів польських Гданська”, головній управі “Спілки леґіонерів польських Варшави”, численним пожертвам з Польщі і Румунії. “Акт відкриття”, підписаний членами Почесного і виконавчого комітетів, разом із польською землею було вмуровано у підмурок пам’ятника. У липні 1934 р. “Спілка колишніх леґіонерів польських в Румунії” упорядкувала там усі могили польських стрільців 2-го і 3-го полків II бриґади ЛП. Були створені чотири великі прямокутні братські могили, на трьох з них спорудили пам’ятники з однаковим написом: “Хто б ти не був, навчись від мене, як солодко і шляхетно померти за Вітчизну”. Вони і тепер існують неподалік пам’ятника уланам.

На фото: Рокитнянський хрест.

Замість післямови

На пошанування полеглих уланів під Рокитною у м. Тшебніца (Польща) 18 червня 2014 р. був створений комітет побудови пам’ятника на місці тієї героїчної атаки. Як зазначалося у Комунікаті №1 метою цього комітету було спорудити пам’ятник на місці бою під Рокитною на 100-річчя бою 13 червня 2015 р. На жаль, місцева влада влаштувала полякам бюрократичну тяганину і дала дозвіл на його спорудження лише 9 червня 2015 р. …щоправда, на громадському цвинтарі с. Рокитна, а не на місці тієї легендарної атаки! Наступного дня почалося його будова… За такий короткий час вирішити таке складне завдання було явно неможливо. Тому було вирішено не зривати захід і збудувати бутафорну конструкцію, яка хоча б зовні нагадувала пам’ятник. Ось таким  вийшло у с. Рокитне Новоселицьго району пошанування пам’яті полеглих воїнів тієї забутої Великої війни.

Урочистосте пошанування полеглих польських уланів відбулися 17 червня 2015 р. у Рокитному та Рідківцях. У яких взяли участь польська консульська делегація (Вінниця), делегації польської організації “Стрілець” (з м. Тшебніца та Львова), численних представників чернівецького Товариства польської культури ім. А. Міцкевича. Була там і місцева влада. Поляки усе бачили, але про неподобства дипломатично промовчали…

Володимир ЗАПОЛОВСЬКИЙ, кандидат історичних наук, спеціально для «СВОБОДИ СЛОВА»

 Опубліковано в номері за 27 серпня 2015 року.

На фото: Урочистосте пошанування полеглих польських уланів 17 червня 2015 р. у Рокитному та Рідківцях.