Не стріляйте в піаніста - його уміння ще можуть вам знадобитися!

 

Перші ознаки замовності кампанії з пошуків цапа відбувайла з’явилися після злиття у публічний простір інформації про мільйонні витрати на виробництво безглуздого телесеріалу під час війни. І хоча витрати ці носили ще тільки гіпотетичний характер, на відміну від цілком реальних мільйонів і навіть мільярдів, які розподіляють щодня подалі від людських очей у тиші владних кабінетів, удар було розраховано правильно: втомлене війною і соціальною несправедливістю суспільство наживку проковтнуло. Зауважте, особливо нищівна критика лунала на адресу майбутніх творців серіалу, а не справжніх винуватців цієї ганебної ситуації. Тих посадовців, які прописували в бюджеті рядки відповідного фінансування.

 

Відтак під гучну тему почали підтягувати решту витрат на культуру: книгодрукування, кіно... Воістину мікроскопічних, якщо порівнювати зі справжнім «бенкетом під час чуми» посадовців – їхніх витрат на бруківку, автобуси, фонтани, сквери, громадські простори, скейт-парки, кущі гортензій та інші подібні «кавоварки» і «барабани». Словом, усіх тих різноманітних закупівель без конкурсу у визначених самою владою поставників різноманітних потрібних і не дуже під час війни товарів та послуг.

 

Реальні мільйони точно розпилюються НЕ під світлом театральних рамп, НЕ на сторінках друкованих видань, НЕ на сценах концертних залів, НЕ за мольбертами художників   і НЕ перед режисерськими кінокамерами. Ось, вже навіть київські інтелектуали сигналізують "про тяжкі ситуації, трагічну безпорадність та вимушену маргіналізацію колег по культурному середовищу". Мільйони людських грошей «закопують» на інших об’єктах й "висмоктують" іншими способами.

 

У силу певних особливостей, люди творчих професій перебувають постійно на видноті. Це головна вимога професії. Нехай навіть із певною натяжкою, але віднесу до них також і журналістів. Усе, що вони роблять – можна почути, побачити, прочитати. На відміну від закопаних у плитку і бетон людських грошей.

 

Ці люди працюють зі змістом подій і їхнім сенсом, переосмислюючи і трансформуючи їх у мистецькі явища, формулюють порядок денний і рефлексують із ним доступними мистецькими засобами. Врешті це вони творять ідеологію, чинник якої займає не останнє місце у нашій героїчній війні з підступним ворогом.

 

Одним із наслідків небаченого підйому національної самосвідомості в умовах війни, фактично справжнім відродженням нації, стало зростанням інтересу до національної культури. А відтак відмова від імперської культурної спадщини: літератури, музики, кіна, друкованих видань тощо. Ще зовсім недавно про таке доводилося хіба що мріти – настільки сильно російська культура з усіма її Толстоєвськими, «кадетами» і «мєнтами» була представлена в Україні.

 

Натомість нинішня сліпа критика усіх без винятку спроб заповнити власним українським контентом вакантне місце, яке залишила по собі імперська культура, позбавляє Україну шансу вирватися із зачарованого кола культурної вторинності. Це якраз той випадок, коли заповнювати власним контентом потрібно чимшвидше, все і одразу. Від перекладів творів світової класики, замість викинутих на смітники книг російською мовою, до власного кіно- і музичного виробництва.

 

Я зовсім не здивуюся, якщо другим прихованим (і тому значно підступнішим) мотивом нинішньої інформаційної атаки на культуру (не тільки високу, але й так звану низьку, популярну) є спроба залишити країну на імперській культурній орбіті. Хіба не очевидно, чим знову швидко заповниться український культурний простір, якщо його не наповнити власним національним контентом? А можливо в цьому і полягає справжня мета організаторів кампанії цькування культури та їхніх мимовільних свідомих і несвідомих помічників?

 

Саме такі озлоблені, некультурні і неосвічені громадяни, якими легко маніпулювати, а маніпулючи - управляти, й потрібні політикам і будь-якій владі. Бо тоді після перемоги знекровлене суспільство залишиться наодинці з організованим кланом, що добре заробив на підрядах під час війни. І який захоче закріпити своє панівне становище на наступне десятиліття.

 

Тільки уявіть собі, скільки лобів ветеранів переможної української армії розіб’ється об цей зцементований залізобетон кланово-чиновницької байдужості. І відбудеться це за однієї, але дуже суттєвої обставини. Усім цим людям не буде до кого апелювати. Саме через нинішню ненависть суспільства, вміло каналізовану у неправильному напрямку, вони залишаться без природних союзників – вільних журналістів, авторитетних публічних діячів у різних галузях культури. бо їх просто не буде!

 

Але тоді не нарікаймо, що нас не попереджали.