НЕ РОЗДЯГАЙТЕСЬ, Я ПРИЙШЛА У СПРАВІ (ЧИТАННЯ НА ВІКЕНД)

Над головами міських депутатiв-немажоритарникiв неспiшно лiтала невиразна поки що Думка. Вона мала вигляд великої синьої дулі, i була схожа на боксерську рукавицю. Думка у вигляді дулі, схожої на рукавицю,  мала на меті залетiти в чиюсь стрижену депутатську голову, тому згори виглядала пiдходящу. Але поки не знаходила, тому продовжувала неспішно й вітіювато бриніти над стомленою залою загалом.  Як недоречна хмара твердо обіцяного синоптиками гарного дня. Як клубок цигаркового диму над написом «Не палити». Хоча голів було багато – квадратних, лисих, із модними зачісками «під нуль», жіночих мелірованих та не дуже. Депутатські голови зверху – вельми цікаве видовище, яке спонукає до щирих, але не дуже веселих роздумів.

         От і Думці було важко. Дуже важко. Вона ж бо була по суті відверто конкретною: про мiсто, про кожного його мешканця, про дороги, борги, труби. Про тепло взимку й про прохолоду влiтку. Про смачні сосиски для шкільних столових, про дахи, iнвестиції та дешеве й доступне кожному бажаючому житло. Тобто можна зазначити, що була та думка комунальною та мала гостре як навершшя міського прапора, соцiальне спрямування. З міста хотів вивітритися дух радянського промислового захолустя. Бо тут завжди буде старий Відень.

         Але це нiяк не входило до найближчих планiв депутатiв - немажоритарникiв, якi сидiли в сесiйнiй залi й гордовито, власною присутністю, представляли iнтереси своїх придбаних як вигідна нерухомість партiй, партiйок, блокiв  та, звісно, власнi, свої. Бо обіцянки – ось сильний бік кожного депутата, а от в галузі виконання цих обіцянок, є прекрасні перспективи для значного росту.

Говорячи відверто та по можливості прямо, всі депутати тому й «переоформили» на себе  напередоднi виборiв ті партії та партiйки, щоб ощадливiше представляти в них свої власнi iнтереси, iнтересiв своїх родин, друзiв («дружбанiв»), тощо.  Вони платили гроші тодi, перед виборами, i тепер розраховували лише на цiлком заслужений, як їм здавалося, та вистражданий нудними сидiннями в цiй залi, доларово - євровий зиск. Хоча ще зовсім недавно вони всі разом і поодинці так інтенсивно любили рідне місто, що це було схоже на групове згвалтування.

         Потім депутати подiлилися на взводи, роти, полки. Їx так i розсаджували в ошатній та древній залi. За ранжиром, погонами та званнями. За чимось іншим їх розподiляти було годi. Хіба що враховувати головну депутатську кваліфікаційну вимогу – вправне володіння мобільним телефоном. Вони тепер - бойові барани своїх партій та партійок, політичні дилетанти широкого профілю. Мені відомо чимало городян, які про міський депутатський корпус не скажуть жодного поганого слова – лише добряча, повноцінна лайка. І це не дивлячись на те, що депутат – особа недоторкана, правда, пика депутата – ні.

         Це все тому, що в повітрі сьогоднішнього бурхливого міського життя є два мотиви: вижити (серед більшості населення) та якомога скоріше розбагатіти, уцілівши при цьому (у незрівняно меншої, проте помітної частини). Й обидва цих несамовитих мотива виключають будь-яку душевність, начисто й навідріз.

Тепер міський електорат як стара покришка, чекає, доки його знову надують. Хоча його вже багато разів попереджали: безпорядна й безсистемна зміна політичних уподобань та партнерів приводить до передчасного волевиявлення. Так, власне, й вийшло.

Було спекотно та спрагло, хотілося пити екзотичних прохолоджуючих напоїв.

Раптом до сесійної зали увірвалися два озброєних бандита. Вони вибачилися за спізнення й зайняли свої місця. Це трішки вгамувало спрагу.

Слова нiхто не просив i втомлений головуючий не знав, що робити тодi, коли на своє мiсце сяде той, що повчально, проводячи пальцем по папері, гундосить з трибуни тепер.  Проте вiн знав, що слово «кароче» у багатьох з присутнiх набагато подовжує розмову, тому не звертав особливої уваги на регламент.

Але, от слова знову просить депутат пані Фурманова, далека родичка чапаєвського комісара по лінії Маннергейма. Вона завжди приходить на допомогу регламентові. Формально Вікторія Дмитрівна належить до фракції партії, в назві якої є щось про нашу країну, але вона вже давно сама собі партія та, навіть, країна. Інша, непримиренна, лоскотна та гранично принципова. Депутат пані Фурманова всією своєю сутті та єством живе в ній, не звертаючи увагу на те, що життя йде зовсім у протилежний бік. Вона чимось схожа на маленьку  скрипальку у довгій сукні, жовтій як зрада, і відкритій як квітка перед запиленням. Вона, звісно, знову поставить питання про ліквідацію в місті районних рад, про несамовитий бюрократизм у департаментах, які також потрібно негайно розігнати, про актуальність поїздок депутатів-жінок до скандінавських країн з питань гендерної самоідентифікації, про відкриття будинку престарілих імені Павліка Морозова тощо.

Депутатка за 15-20 хвилин невпинних реплік  встигне висловити стільки зауважень, що закрутиться голова навіть у досвідчених ораторів та представників місцевої преси. Ну, що зауважити, наприклад, на таку її дефініцію:

- Звертаюся до наших чиновників: скільки я не їзжу на потягах нашим містом – завжди бачу лише зачинені шлагбауми! Що це таке? Що за неподобство?

- Неправда, що у нас в місті в потягах немає біотуалетів! – не встигши вловити суті, спраглим хором відповідають їй досвідчені чиновники із затуманеної галерки сесійної зали.

- Натисниш на педаль унітазу і відчиняється отвір у біосферу…

Або таке її новітнє твердження:

- Шановні панове депутати! От тут говорили про село. Так от, підіймати село треба обережно, можуть піднятися хутори, селища міського типу та цілі міста!

Депутатка пані Фурманова зрозуміла, що пора починати виходити на вулицю та жити повноцінним життям тоді, коли її домашняя муха Жорік дала їй себе погладити. Все життя її переслідувала дурна слава порядної жінки.

І коли вона починає жити повноцінним життям, те її дратує. У розлюченої жінки завжди все під руками, тому депутат пані Фурманова продовжує вперто шукати винних серед іншої, протилежної за статтю частини міського населення.  Так у нас в місті завжди: жіночі та чоловічі мрії схожі лише тим, що вони не здійснюються з вини протилежної статі.    

         Засідання розважливо пливе далі. Переважна більшість депутатів мовчить, бо мовчати можна безкінечно розумно. В цей час в окремих головах інших депутатів визрівать нові закони чи, принаймні, їх проекти. Вони придумуються для того, аби обійти справедливість. В цей час автори законопроектів відчувають, як цнота повертається до них.

         Іншим не хотілося себе засмучувати, проте більше  зайнятися рішуче не було чим.

         Ось депутат від колишньої (бо чинний президент всю опозицію помножив на нуль) опозиції, а тепер коалиції, роздивляється трибуну у коштовний театральний монокль. Масштаб  його особистості складає 1:3. Не те, щоб у нього була маленька голова, але він може дивитися у свій монокль одночасно обома очима. Інший мовчки згадує груднево-січневі різдвяні свята: «Гарно погуляли в ніч з 31 на 14-е!». Комусь сниться різдвяний Єгипет і напис на піраміді Хеопса «Цой жив!».  Редактор однієї з міських газет, й за сумісництвом очільник чергового патріотичного блоку (патріот у нас не стільки хоче за щось померти, скільки когось убити), переможно оглядає депутатську залу. Він тільки - но почав викликати у свою перелякано застиглу пам’ять образ Муція Сцеволи. Йому,  під урочисте виконання гімну, бачиться майбутня зала, вщент наповнена депутатами-патріотами, які тепер перебиваються образливо малими заробітками переважно у найбільш зачуханій частині місцевої преси.

Але зверху, там, де легко парить тепер Думка у вигляді дулі, добре видно, що якби прессу допустили до влади, то в місті залишилося б лише дві партії – глянцева й жовта.

         А тепер кожна партія наполегливо бореться за право називатися «комуністичною». Вони беруть приклад з тварин: з тих пір, як тварини побудували комунізм, вони припинили розмовляти і не користуються грішми.

У нас постiйно, вже рокiв сто, є вельми актуальною тема партiй. За задумом творцiв найвідомішої нашої партії 1917 року, вона (РСДРП) повинна була привести ту країну до ладу та тихо пiти зi сцени, передавши штурвал законним демократичним структурам. Одначе, вкусивши смак та солодкiсть влади, бiльшiсть партiйних функцiонерiв спромоглися про це успiшно забути. Тим бiльше, що поза нею їм нiчого не свiтило, бо вони більше нічого не вміли. Навiть коли у звичайного міського Рабiновича спитали якось, чому вiн не хоче вступати в партiю, то вiн вiдповiв: «обов'язки у мене будуть як у комунiста, а права як у єврея».

Вставши з колін, країна боляче вдарилася об стелю. Таким чином, наша країна – країна майбутнього, і такою вона в майбутньому й залишиться. Бо ми – країна посередників, у нас нічого не робиться напряму, нами навіть правлять через посередника.

Несподівано, бо депутати вже вишикувалися з відповідними виразами обличь виконувати гімн й якраз боляче згадували бодай декілька слів його тексту, слова попросив лахмітник дядя Фіма. Він неспішно підійшов до трибуни, не вітаючись дістав із старого мішка з румунським написом обдертого кота (з тих, кому ніколи не доводилося погрітися на теплому моніторі), і випустив його на волю. Кіт вигнувся, видушив із себе якесь котяче слово-лайку й побіг між напруженими ногами депутатів. У нього спостерігалися всі властивості собаки, за виключенням вірності. Думка у вигляді великої дулі і схожа на рукавичку боксера, радісно полинула за ним.

         До наступних виборів ще в принципі був час.

Володимир КИЛИНИЧ