Наталія Гунда: «Чернівецький театр був, є і буде…Хто б і що б про нас не говорив…»
Наталія Дмитрівна ГУНДА – актриса Чернівецького академічного обласного музично-драматичного театру, Заслужена артистка України (2009). Чернівчанка, після закінчення школи отримала театральну освіту в Рівненському педінституті (наразі Рівненський державний гуманітарний університет). Кілька років працювала в Рівненському академічному українському музично-драматичному театрі, згодом повернулася в Чернівці, на сцену нашого облмуздраму.
Типовий Овен, творча натура з міфічними відкриттями та збігами, починаючи від народження 27 березня у День Театру, коли він відзначався утретє. Як усі Овни, не вміє брехати – краще й не намагатися. І за всієї запальності все ж таки вміє себе приборкати, і погодитися, і зробити те, чого від неї чекають. У спілкуванні легка й відкрита – і водночас стримана, не обговорює особисті, сімейні теми.
Тож до Дня театру – про театр із Наталією ГУНДОЮ.
– Почнімо з інформаційного приводу: «Солодка Даруся» вийшла 70 разів. Ви одна цю роль граєте. От як це – 70 разів пережити по три життя Дарусі?
– Я ніколи не задумувалася, що це аж 70 разів. Я просто знаю: коли починається вистава, мене немає. От Наталі Гунди – немає. Щоразу кажу своїй героїні: «Дарусечко, от знову прийшов день, знову ти проживеш своє життя… А може, раптом, цього разу щось зміниться? А раптом щось буде на краще?»
На сцені живе Даруся, а не я. Я повертаюся після вистави. Скажу відверто: що більше ми граємо «Солодку Дарусю», то більше мені хочеться її грати…
– Тобто, вона тримає Вас?
– Абсолютно. Вона не те що не відпускає, а з кожним разом я відкриваю щось нове. Вона неймовірно глибока. Дуже багато мені дала. Як кожна роль, яку я граю, вона залишає якийсь певний слід, риску – не знаю, як це назвати, але я розумію, що «Солодка Даруся» мені дуже багато дала. І я рада, що вона живе, я рада, що вона приходить… Приходить глядач, дивиться виставу, співчуває, переживає щось своє – і це прекрасно.
– На Ваш погляд, так би мовити, зсередини: що тримає виставу? Що не дає їй розвалитися? Адже є багато прикладі, коли нібито чудова вистава, а через пару-трійку показів її немає…
– Мені здається, що сама атмосфера тримає… Коли ми починали працювати – це була перша режисерська робота Людмили Скрипки – сама атмосфера репетицій, те, що вкладалося тоді, і тепер тримає. Вся трупа театру – як єдиний організм. І те, що було тоді закладене, нікуди не зникає, оце єдине ціле. Було складно працювати, але дуже цікаво, і не було жодної людини в театрі, яка пасивно приходила б на репетиції. Можливо, усе це й дало той імпульс: зараз ми бачимо, що вистава тримається і живе.
– А виконавець ролі Івана Цвичка – Микола Гоменюк… Як вам із ним працювати?
– Прекрасно.
– Він легкий у спілкуванні?
– Ви знаєте, у акторів є таке поняття, як партнерство. От Микола Гоменюк – хороший партнер. Абсолютно. Я по ньому бачу так само: що далі ми граємо, в ньому з’являється те, чого не було раніше. У його Цвичка з’являються нові нотки, якісь слова, погляди, рухи. Я не знаю, як він це робить, але я відчуваю це в ньому: він так само змінюється.
– Як глядач, я це помітила, коли подивилася «Солодку Дарусю» після п’яти років. Це була ніби інша вистава. Тобто та ж сама, але вона… виросла…
– Так, бо існує напруження у період репетицій, випуску вистави, навіть першого року існування її, а далі – тебе як відпускає. Актор починає в собі щось нове відкривати в цій роботі. І я бачу це не лише в Миколі, я бачу це у багатьох персонажах. До того ж, у нас же за ці роки змінилося кілька акторів на різних ролях. Дмитро Леончик з’явився. Він привніс абсолютно іншого Петрика. В Олексія Григорчука Петрик був доволі цікавий, але Діма зробив щось інше, також привніс певні барви у дійство. Може, усе це і є таїною цієї вистави… Вона відкривається, як пуп’янок квітки, раз від разу, не затухає, у неї є перспектива життя. І це прекрасно.
– Якщо згадати «Варшавську мелодію»: у вистави, як у доброго вина, проявляється «післясмак»…
– Так, так! Вона живе!
– Ми багато знаємо прикладів, що у театрах бувають якісь розборки в колективі, між акторами, між акторами й керівництвом… За ролі, за звання, за ще якісь блага… Наскільки комфортно Вам у колективів Чернівецького театру?
– Одразу скажу: мені – комфортно. Театр – це дійсно сім’я, це родина, це відображення того, що відбувається в суспільстві. Це дзеркало – хочемо ми того, чи не хочемо, але воно дійсно так. Як у кожній родині… От психологи стверджують: родина, де немає конфліктів, – це мертва родина. Живі стосунки живих людей не завжди рівні. І конфлікт – це ж не обов’язково до знищення одне одного. Іноді це сходинка до чогось нового. Люди сіли, поговорили, висловилися, знайшли якусь спільну відправну точку… І працюють далі. І я відчуваю оту перспективу і мені комфортно.
– Я хотіла б, щоби ви трохи розповіли про Вашу сім’ю. Досвід дитинства як вклався в майбутню професію…
– Я прошу, щоби Ви мене зрозуміли: я про родину взагалі багато не кажу. Був один епізод, коли я дещо розповіла, і це написали, надрукували, а мама прочитала і каже: «Наталко, можливо, було не на часі, що ти людям говорила такі речі?» І я пообіцяла, що більше не розповідатиму.
Як я прийшла в театр? Я не знаю. От відверто скажу. В мене родина абсолютно не театральна. Але мало не від самого народження мене тягнуло до чогось такого… От пам’ятаю, було мені п’ять рочків. По телевізору – тоді були ще маленькі такі – я побачила балет. Просто побачила, як танцюють – і все!... Мама потім жартувала: «Мені «чорна година» прийшла! Ти мене не відпускала: я хочу! І тоді тут у Палаці (показує через вікно на відому «Текстилку» – Л.Х.) була студія танцювальна, і мене привели. А коли мені було 7, постало питання першого вибору. Приїхали з Київського хореографічного училища відбирати учнів. І мене також відібрали. Уявіть: 7 років дитині. Це ж треба було відпустити, в інтернаті жити при училищі. Тобто з батьками бачилися б тільки на свята і канікули. Мама інколи каже: «Я досі не можу собі простити, що ти не пішла, бо це було твоє». Але тоді вона сказала мені, як дорослій: «От ти сама вирішуй. Важко буде нам, але й тобі. Вирішуй сама». Мені тоді цей вибір дався дуже важко, але я вибрала сім’ю. Чому – і досі не уявляю. От звідки нам знати, чому робимо той чи інший вибір? Що веде людину? От візьмемо, скажімо, Миколайчука: хто думав, що оця дитина з села буде тим, ким він став? Так, мабуть, доля написала, не знаю. І я все одно потім пішла з балетної студії: спочатку на народні танці, а потім уже – до самодіяльного театру…
– Тут же, в Текстилці?
– Ні в «Шепетовці»…
– Там теж хороша школа була…
– Так, і я вдячна по сьогодні, що мене підтримали: «Так це твоє, ти будеш грати». Отак і стала актрисою, поступово.
– А де вчилися професії?
– У Рівному, там 1971-го відкрили факультет у педінституті. І кілька років після випуску працювала у Рівненському театрі.
– Дуже цікаво, якою актрисою Ви себе позиціонуєте? Не «хороша-погана», а яка Ваша спрямованість…
– Це дуже складне питання…
– А ви знаєте, багатьом акторам ставила це запитання, всі досить легко на нього відповідають…
– Можливо, але в мене навпаки. Сама для себе я серйозно аналізую всі свої ролі…
– А скільки їх, хоча б приблизно?…
– Кількості не рахувала. Але весь час згадую з цього приводу Армена Джигарханяна: «Зіграно багато, але не соромно – за 5-6»…
– Хоча у Джигарханяна нібито й нема ролей, за які варто було б соромитися…
– Так, але тим паче: якщо навіть така людина говорить таке! Мені, звичайно, важче, та на сьогодні я переконана, що маю 5-6 знакових для мене ролей, які дійсно мали великий вплив на мене і знакові в моїй долі актриси.
А актриса я… вдячна. Весь час, сама в собі – бо не уявляю життя свого без театру. І мені цікаво. Мені весь час цікавий пошук.. Коли приходить якась нова роль, я її зустрічаю, знайомлюся з нею, беру за ручку – і ми йдемо з нею в життя.
– І ще таке: ролі Ваші різнопланові, трапляється, мало не протилежні. А от для Вас вони органічні? Не доводиться себе якось ламати?
– Була роль, у якій я змушена була себе ламати. Це була перша велика роль у Рівненському театрі. Я грала в «Безталанній» Софію. Спочатку була призначена на Варку. Ну, всі мріють грати Варку. Це ж не зрівняти таку добру й ніжну Софію і примхливу, характерну Варку. Була перша читка. Ставив Олег Мосійчук (нині народний артист України, художній керівник Тернопільського академічного драмтеатру ім. Шевченка – Л.Х.), він працював тоді в Рівному. Прочитали кілька разів. І він каже: «Наталко, спробуй все-таки Софію». І він нас «перекинув» – поміняв ролями, і я грала Софію. Це був узагалі перший раз, коли я грала українську класику. До цього в мене такого досвіду не було – ні акторського, ні життєвого. Я ніколи не жила в селі, ніколи не знала звичок та звичаїв, ніколи не стикалася із таким неймовірно цікавим життям. «Безталанна» – це взагалі неймовірна класика. На превеликий жаль, її останнім часом мало ставлять. І отам був перелом. Там я себе ламала. Це був дуже важкий пошук – Софія, тому що на той час це було мені непритаманне. Не моє, абсолютно. По суті, я була більше Варка, ніж Софія. Але й наслідок був дуже приємний.
– У кожної людини, мабуть, у Вас також, бувають різні періоди: щастя-нещастя-благополуччя-неприємності… Це якось відбивається на Вас як на актрисі, на готовності грати сьогодні і зараз…
–Ні. В жодному разі. Якщо б це мало якийсь вплив, не відбулася б моя «Солодка Даруся». Бо в мене тоді був дуже складний період, саме тоді, коли ми вийшли з відпустки й почали працювати над цією виставою. Це був 2007-й рік. Вже пізніше, коли відбулася вистава, для мене стало можливим відкритися – і тоді всі дізналися, в чому справа. А поки ми працювали над «Солодкою Дарусею», ніхто нічого не знав. Не можна. Це теж у мені закладене, мене цього ніхто не вчив… Якось саме прийшло. У мене таке враження, що в те, що мені дано – «Ти маєш займатися тільки цим» – закладений не лише вибір, але й розуміння професії: як би тобі не було важко, але зціпи зуби…
Якось, ще у Рівному, я працювала над виставою, де режисер просто «доводив» мене, а потім сказав, що він робив це навмисне, щоби я знайшла стан, потрібний для цієї ролі. Він, скажімо так, біг попереду у баченні вистави, баченні моєї ролі і повинен був «витягнути» це з мене. Я була більш стримана, ніж йому потрібно було як режисеру. Я розуміла, до чого він веде картину, а він вирішив таким чином з’ясувати, який поріг у мене. І у нас склалася співпраця.
Тому – ще раз «ні» на це запитання, в жодному разі. Що б не відбувалося, це не має жодного стороннього впливу на роль, на професію, на все, що відбувається на сцені.
От коли закінчилася репетиція і мені потрібна чиясь допомога, або я повинна комусь пояснити, чому «так, а не інак», як кажуть в нас на Буковині, тоді я розповім. І то тільки тоді, коли це вже конче потрібно.
– «Солодка Даруся», можна вважати, вже почала своє входження у класику українського театру. Навіть не тому, що наша Буковина причетна до цього, А тому, що в цій речі якось склалося, сплелося – і наша спільна історія, і реальне життя. Трагічна річ, трагічна героїня… І такий іронічний, святковий, яскравий, навіть карнавальний і на самісінькій межі пристойності «Інцидент»… А Ви у цій виставі, я бачила, почуваєтеся, ну… «як риба у воді». Що ближче до Вашого характеру?
– Не знаю, що ближче за характером, мені просто… цікаво. От я недаремно сказала, що класика дуже важлива для актора. Я дуже вдячна «Безталанній», що вона відкрила в мені такі глибокі українські класичні засади. А «Інцидент» – це те, що я відчувала від початку, скажімо, від перших кроків моїх на сцені. Це мені близько, я це й зараз відчуваю. Це сьогоднішній день, сьогоденні почуття, мені це дійсно ближче.
– Це наші стосунки, наше життя, хоча й з італійськими іменами-прізвищами.…
– Звичайно. Тому не скажу, що дуже легко, але все ж таки… простіше.
– Тобто, в «Солодкій Дарусі» більше перевтілення?
– Набагато більше. В «Солодкій Дарусі» я «запускаю» щоразу свою героїню: «Ну, живи!» А в «Інциденті» я нічого не запускаю – просто йду і працюю…
– А який режисер Вам потрібен?
– Знаєте, в мене вже була колись одна така розмова, коли мені казали: «От ви працювали з режисерами. Назвіть того, хто вам найбільше імпонує». А я сіла й почала згадувати: «Боже, скільки ж?». Режисерів 20-25 я вже нарахувала. Тобто, багато з ким працювала. І дійшла для себе головного висновку: якщо в мене є довіра до режисера – у нас вийде абсолютно все. Які б не були складні репетиції. Тому що без розуміння і довіри не буде тандему актора і режисера.
– Тут теж партнерство має бути?
– Тільки так. В жодному разі ніколи не можна йти проти режисера. Ти повинен розуміти, що він бачить і він тебе веде. Тобто, щось від тебе, але основа, бачення – все-таки режисерська. І, напевно, цей мій принцип і допомагає мені. Я з жодним режисером ще ніколи «не побила миски». Ніколи такого не було, тут навіть не компроміс, а довіра і співпраця.
– Можна помітити, що актори за цією ознакою все ж таки поділяються на дві, хоча й нерівні, групи: все-таки існує є якась, може, значно менша частина акторів, які мають «своє» бачення вистави, ролі і постійно конфліктують з режисерами…
– Нас, акторів, багато, а коли це масова вистава – то й дуже багато. Думки в нас різні. Різні прагнення. А режисер повинен усе це зібрати докупи. З чимсь погодитися, а на чомусь і наполягти. Тому це й називається співпрацею. І потрібна величезна довіра. Я навіть не можу зі свого досвідуназвати режисера, який мені був би… незручний, скажімо так.
– Вам щастить на режисерів?
– Так. Я була неймовірно здивована, коли Людмила Іванівна (Л.І.Скрипка, заслужена артистка України, художній керівник Чернівецького театру, режисер-постановник «Солодкої Дарусі» – Л.Х) у першій своїй виставі таку роль довірила мені. І я абсолютно йшла за нею. Тому що я розуміла, що можу чогось і не побачити в своїй героїні, а вона, як режисер, дасть напрямок: «Іди, там знайдеш і там зрозумієш».
Такий у мене ще був режисер у Рівному. Це була моя остання робота в Рівненському театрі – психологічна драма Меша Нормана «Добраніч, мамо!» Зіграти самогубцю рідко випадає. І потрібно було так зіграти, щоби глядач зрозумів – чому? Чому вона все таки вирішила піти? Вистава показує один, останній день життя героїні. Режисер – випускник курсу Резниковича, тепер працює у Києві, це він «вибивав мене з колії», і мені було дуже приємно, що коли ми приїхали до Києва із «Солодкою Дарусею», він прийшов і на перший показ, і на другий, йому було цікаво зі мною говорити, я бачила, що він гордий тим, що ми з ним колись працювали. Знаєте, таке видно буває, навіть коли люди багато не говорять… Мені було це приємно. Хоча в період роботи у нас і були деякі незгоди. Він потім казав: «Наталіє Дмитрівно, я боявся, що ви зараз в мене каструлею кинете»… Але це потрібно було для роботи.
– А от таке, може, й банальне, запитання, але для актора, мені здається, воно завжди на часі: що б іще хотілося зіграти.?
– Знаєте, був час, коли я переживала за якісь ролі, які мені хотілося зіграти. Це, напевне, теж досвід. Зараз наступив період – може це якась мудрість, і досвід, – коли є одне бажання – грати. І щиро зустрічати кожну роль, кожний образ, кожну героїню, яка прийде до мене. Я перестала будувати акторські плани. Зрозуміла, що непотрібно у якомусь безпам’ятстві чогось такого бажати… Як би ти не кричав, не рвав голос – все одно доля дасть тобі тільки те, що тобі належне.
– І ще… У кіно грати не хотілося б?
– Звичайно, хотілося б. Ну якій актрисі не хочеться грати в кіно? Ой, ви знаєте, у мене відбувся такий епізод: я таки знялася, минулого року на провідну неділю. Якщо ви знаєте, знімали в нас «Гніздо горлиці». І Тарас Ткаченко, постановник – дуже смілива людина: не знав мене, тільки бачив мене в «Солодкій Дарусі». Це було його рішення, що саме я буду в цьому епізоді. Без жодного кастингу він запропонував мені зіграти лікаря-гінеколога, до якої звертається героїні. І от я чекаю, що цього року картина має вийти. Це зовсім інше. Робота в театрі і кіно – зовсім різне. Це зовсім інший світ. Але, тим не менш, ми спрацювалися, і я Тарасові Ткаченку вдячна, що перший, такий епізодичний крок в кіно відбувся…
– А тримає щось у Чернівцях?
– Безумовно. Мене тримають і сім’я, і саме місто. І я знаю, що багато чернівчан з тих, хто поїхали, так чи інакше повертаються сюди – хоча б думками, душею…
Скільки я працювала в Рівному, жодного разу не поїхала відпочивати на море. Їхала в Чернівці. Я вбирала в себе цю енергетику, це повітря. Мій чоловік привозив мене, а сам повертався до Рівного і дивувався: «Засунулася в ці Карпати й сидить там!» А мені потім на цілий рік вистачало. Люблю просто походити Чернівцями… І Карпати люблю більше ніж море.
– І наостанок: коли перший раз прочитала «Солодку Дарусю», абсолютно не уявляла собі, як цю неспішну – трагічну, гірку важку, але не п’єсу – розповідь можна поставити на сцені. Та коли побачила отой міцний заряд емоцій, подій, людей… враження неймовірне! Я прийняла все, кожного на його місці, і навіть… велосипед!
– Працювати було важко, але, за всієї трагічності, «Солодка Даруся» – світла річ. Сонячна, світла атмосфера. Мені було дуже приємно працювати над цією виставою. Ми відчували одне одного. Ми всі були як єдине ціле. Нам хотілося створити виставу, яка роздмухала б усе навколо і сказала б: «Чернівецький театр був, є і буде…Хто б що б про нас не говорив…»
Лариса ХОМИЧ, для сайту облмуздрамтеатру
