“На Колиму всіх”, - побажали кандидатам на посаду мера Харкова виборці долі, яку колись комуністи нав'язали багатьом буковинцям

 

Поки з головою не заглибився у дослідження теми сталінських репресій теж знав про цей край зовсім мало. Якщо офіційними відкривачами Колиму вважають козаків-землепрохідців, які побували там наприкінці XVII століття і майже одразу на століття забули, то для мене провідником у той суворий край став чернівчанин Петер Демант. Не з власної волі, а етапом у трюмі пароплава "Советская Латвия", як і мільйони інших в'язнів, потрапив він туди у грудні 1946 року.

 

У Чернівцях, схилившись над шкільним атласом, родина Демантів до хрипоти сперечалася, яка з великих сибірських рік усе-таки найдовша. "Я завжди обстоював Об із Іртишем, батько був за Єнісей. Амур ми дружно зневажали. Східний Сибір, течії рік Колими та Індігірки на картах були суцільно зеленими, лише із де-не-де позначеними болотами. Коли їх готували до друку, ще не знали, що там є великі гори", - написав Петер Демант у спогадах.

 

Життя «забезпечило» йому можливість на власні очі побачити місця, не позначені в маминому шкільному атласі, особисто відвідати землі на схід від Лєни. І не лише побачити, але й долучитися до їхнього дослідження, після звільнення з табору, подарувавши відкритим місцевостям власне ім’я. Точнісінько так, як мріялося у дитинстві: «прожити незвичайне, сповнене пригод життя у віддаленій дикій країні. Хоча свою роль у ній я, звісно, уявляв дещо інакше».

 

«Так само, як Освенцім у масовій свідомості став табором, що символізує всі інші нацистські табори, слово «Колима» стало синонімом найжахливішого у ГУЛАГу», - пояснила американська дослідниця історії таборів Енн Епплбом. Колиму справді називали «Освенцімом без печей», «полярним Освенцімом», «білим крематорієм», «полюсом лютості цієї дивовижної країни ГУЛАГ».

 

Фантастичний ореол демонічності повсякчас супроводжував цей суворий край. Автор «Мобі Діка» – якщо і не найбільший, то вже точно найвідоміший дослідник білості в світі вважав, що «у самій найглибшій сутності білої барви таїться щось невловне, що вселяє в душі більше жаху, ніж зловісний червоний колір крові. Саме ця невловна якість і є причиною того, що білість, відокремлена від приємніших уявлень і поєднана з чимось таким, що жахливе й само по собі, підсилює ту його жахливість до найвищого ступеня».

 

Колиму часто називають островом. Хоча насправді Колима – лише частина Чукотського півострова. Шлях на Колиму через Владивосток і Магадан вважався класичним, проте не єдиним можливим. Крім повітряного сполучення, дістатися або вибратися з Колими можна було й «через тайгу». Шлях цей, розповів Шаламов, був менш популярним, проте ним теж користувалися. Зокрема, звільнені за амністією 1953 року кримінальники. Позаяк дорогою на Велику землю блатарів ніхто не годував, вони «на своїх загальних зборах винесли рішення: використати на м’ясо фраєрів, сусідів по пароплаву… Фраєрів різали, варили у пароплавному котлі поступово, але по прибутті зарізали усіх. Залишився, здається, чи то капітан, чи то штурман».

 

«Острів» зрошується багатьма ріками, найбільші з яких Індигірка й Колима (евени називали її Кулу). «Індигірка найпохмуріша й найстрашніша за своєю потужністю й стрімкістю», – констатував Обручєв. Є місця, де затиснута між високими скелями ріка здіймає хвилі до півметра заввишки. «Моторошна ріка! Колосальні розміри ріки і навколишніх гір, шалений біг води, грізне шурхотіння гальки під водою – все це пригнічує людину», – стверджував дослідник цього краю.

 

На Колимі не співають птахи. Квіти Колими – яскраві, квапливі, грубі – не мають запаху. Як усі квіти Крайньої Півночі. Колись я ловив себе на автоматизмі: зірвеш букет і піднімаєш його до ніздрів, – написав про цю землю Шаламов. – Але потім я відучився. Коротке літо – в холодному, безжиттєвому повітрі – суха спека і вистигаючий холод вночі.

 

Природа створює тут майже нестерпні умови для людського життя. Як співається у відомій пісні, «до полюсу холоду», на якому фіксують найнижчі у світі температури повітря, «подати рукою». Взимку на Колимі часто виникають тумани, тоді видимість падає до 10 м. Навіть при мінус 40 0 С туман складається з переохолоджених крапельок води. Середня температура січня становить мінус 31…35 0 С, а мінімальна опускається до мінус 67 0. Виміряти ртутним термометром таку температуру неможливо: ртуть замерзає. Так само як мастило у годинниках, через що вони зупиняються. «На морозі не можна думати, – пише про колимські морози Шаламов. – Не можна ні про що думати: мороз позбавляє думок… Головний засіб розтління душі – холод».

 

Улітку, коли настає «час комара», тижнів зо три все живе потерпає від цього мучителя, який нестерпно жалить. «Над головою мертвої Тані кружляла і дзижчала хмара колимських комарів, жирних, мерзенних, схожих на маленьких летючих мишей, – відтворює моторошну картину письменниця-колимчанка Євгенія Гінзбург. – І жодний накомарник не рятував від отруйних укусів цієї летючої нечисті, подібної на звичайних материкових комарів так само, як розлючений тигр – на домашню кішку».

 

На початку ХХ століття велетенська територія була майже незаселеною. Лише де-не-де проживали евени та якути. Місця ці були настільки обширними й глухими, що й через 35 років після так званого встановлення радянської влади тут виявили невідому групу евенів-оленярів. Але все змінилося після віднайдення золота.

 

Увесь Колимський край – багато сотень квадратних кілометрів тайги – був величезною тюрмою. Ув’язнених, звісна річ, радянська влада потребувала насамперед для добування «металу», – підтверджував Демант. – Такий собі безвідмовний, перевірений всесоюзний перпетуум мобіле – руки в’язнів. Недаремно Колиму інколи називали «валютним цехом країни». Тут вироблялася третина радянського золота. Верхньоколимське нагір’я багате також на олово.

 

Створення дороги від узбережжя до копалень у басейні Середньокана було першим завданням, яке виконували зеки. Напрямок траси визначали за розміщенням відкритих родовищ золота. А їх були сотні. «Сама траса – це своєрідний центральний трап колимського золотого краю", – писав Варлам Шаламов. «Звісно, на Колимі не було душогубок, тут воліли виморожувати, «доводити» – результат був найвтішніший, – пояснював Шаламов. – «Із відбуванням терміну на Колимі» – це був смертний вирок, синонім умертвіння, повільного чи швидкого, залежно від смаку місцевого начальника копальні, рудника, ОЛПа… Колима золота була табором знищення і в цій ролі вірно служила Сталіну аж до його смерті».

 

Петер Демант прожив у цьому суворому краї аж до 1978 року. Романтична натура не тільки дозволила розгледіти своєрідну красу цього дикого краю, але й полюбити його природу. "Так, Північ ніколи не відпустить вас остаточно!» - пояснював. - Подібно до злої мачухи, Баби Яги, яка «маринувала у своєму зачарованому лісі і годувала – зрозуміло як! – щоби потім з’їсти».