На Буковині зранену ведмедицю врятував чабан…

Як мисливець, я всякого-всілякого начувся про карпатського ведмедя. Небагато, на жаль, у нас цього могутнього звіра. Згідно з останньою таксацією (підрахунком), на сьогодні в Буковинсько-Покутських Карпатах налічується 7-8 особин. То як коли, бо цей звір, як і вовки, мандрівний. Тобто в пошуках корму до нас він може без проблем забрести із сусідньої Румунії. І теплої пори, навіть у період зимової сплячки, через плюсові температури, він, як правило, не залягає. І не доведи, Боже, стріти його о такій порі. Голодний, розлючений він здатен роздерти та розпотрошити все, що на його путі.

Але ведмідь, з’ясовується, не такий уже й грізний, як видається. З цього приводу вражає правдивістю почуте на далекому гірському хуторі Гребінь, що входить до Сергіївської сільради, де ще полишилося кілька хатчин, і де, на щастя, спів сопілки не вмер. Свого часу, коли хутір повноцінно жив своїм життям і овечат в господарстві гуцулів було неміряно, кращий чабан Путильщини Михайло Семенович Генцар завідував фермою, на якій утримувалося племінне стадо.

Вже трембітарі на всі гори від ґруня до ґруня сумно сповістили про завершення полонинського літа, в дбайливо прилагоджені приміщення горяни зігнали на перезимівлю свою маржину – ну все так видалось, як буває о цій порі.

Справився з роботами і знаний чабан. І раптом через заплакане віконечко своєї хатчини побачив, як майже упритул до вхідних дверей пришкандибав ведмідь.  І як пізніше зауважив Михайло Семенович, пришкандибав чомусь тільки на трьох ногах. Пильніше придивившись, чабан уздрів, що з передньої ноги ведмедя стирчала велика до 10 см скиба смерекового дерева. Чабан відчинив вікно. Зранений звір, наче і чекав цього: безбоязно поклав хвору лапу на підвіконня, ніби прохаючи: «Чоловіче, хуткіше допоможи». Все бачив на своєму чабанському віку досвідчений вівчар. Та щоби такого! Не розгубився, і наспіх узятими кліщами зі всіх сил вийняв дерев’яний оскол, що з кожною миттю додавав болю звіру. Він наче того й чекав. По хвилі-другій ведмідь бережливо зняв з підвіконня зранену лапу, відійшов від хатчини метрів зо десять і почав вилизувати рану. А відтак, прихрамуючи, пошкандибав д’горі.

Воно б і ще нічого. Як раптом повесні Михайло Семенович біля своїх копичок із сіном побачив ведмедицю з двома ведмежатами. То була саме та гостя, якій він порятував хвору ногу. Ведмедиця впродовж цілого літа день у день навідувалася на обійстя свого спасителя. Наче усвідомлюючи, що саме тут їй краще вберегти своє потомство.

Іван АГАТІЙ, 

Заслужений журналіст України