На Буковині цвіте дерен. Рясно. І зозуля вже кує

Годі загадувати, яка пора одна одної краще та благословенніша в царині Матері-природи. Та в кожного із нас своя особлива прихильність до змін-перемін у полях, перелісках, десь вдалечі за селом, де з рук працьовитих селян земля і небо додають сил тендітним сходам озимого хліба, що, як і мільйони років, подарують життя.

А вже цвіте дерен. І так пишно, що очей не одірвеш, причому в чітко визначений природою час, у дні чудодійного празника Теплого Олекси. Коли і дерен дарує пишний цвіт, і сива зозуля в числі перших з вирію прилітає. Трапляється, на день раніше, на день пізніше, але саме о цій благовісній порі. «Ну то й що, що кує? Така «робота» в цієї пташини», - всяк по своєму сприймає її явлення в природі перелітних. І не кажіть. Адже з тих давніх давен повелося, що якраз сива зозуленька ще й щастя-долю куванням вістує.

Хтось увірувався у мудрі народні передбачення, хтось зовсім по іншому їх сприймає, одначе крихта істини у цьому таки є.

Пригадується такий незабутній випадок. Потрапивши на Теплого Олекси на родинне обідця Олекси Довбуша в його Красному Долі, що на Путильщині, ми з колишнім редактором газети Володимиром Михайловським (на жаль уже покійним) несподівано для себе побачили зозулю на вершечку однієї з вікових смерек, під якою батьки бавили своє дитя і, мабуть, так само як і ми зачудовано вслухалися в кування пташини, яка віщувала вік та славную долю майбутньому великому опришку Буковинсько-Покутських Карпат. Вже лагодилися в путь-доріжку, а зозуля все кувала на вершечку смеречини. Було чути від груня до груня. Наче відлуння далекої в часі минушини, яка благословила на подвиг великого сина опришка Лук’яна Кобилицю.

Іван Агатій