На Буковині пішли гриби: від справжніх боровичків – до голубінок, маринок і навіть козариків...
якими мали б втішати прихильників тихого «полювання» десь під петра і павла, а, може, ще й пізніше…
Одним з перших на один з чернівецьких базарчиків доставив їх зі своєї Поляни, що на Хотинщині, мій давній знайомий Василь. А із знайомим і знайома розмова по темі. – Я, Василю, ще не встиг побувати на знайомих для себе грибних місцях. Ти по чому сьогодні правиш за кіло отих білих, якими у сметанці та ще й з часничком ласував би донесхочу?
– Як для тебе, бери по 70 гривень, а з базарових правлю по сотні. Ти ж тільки глянь: один в один, сьогодні вдосвіта збирав і сьогодні ж доставив
Беру, не вагаючись, бо з дитинства знаюся в грибах. Як і те, що кращої лаківки та ще й з мамаличкою із знаменитих ґанґаників годі подібну страву приготувати. «Василю, у твоїх Поляні чи Млинках не знаю, коли побуваю, але днями спробую грибного щастя в улюбленій для себе Турятці, з лісів якої ніколи впорожні не вертаю.
Та перебираючи в пам’яті грибні історії, згадалося і таке. Якщо той Василь з далеких Млинків заледве заробляє на грибах, аби прикупити хліб і щось до хліба та на проїзд заробити, то дехто тим часом на цих дарах лісу нечестивим шляхом цілі багатства добуває. Пригадаю, якщо не знаєте. Це один з колишніх губернаторів краю, котрий спекулюючи службовим становищем, заробив на грибному ґешефті 1 мільйон доларів. Дозволив італійським фірмам без ліцензії та сплати податків скупляти гриби на Вижниччині та Путильщині. Брали їх в довірливих горян за копійки, а в своїй Італії збували на вагу золота.
Отаким був той губернатор, котрому було все мало і мало. Ставши міністром екології, він обклав даниною навіть своїх земляків-буковинців, змушуючи порівну з ним ділитися від користування кам’яними кар’єрами.
Та коли все випливло на поверхню, як жабуриння на гнилій воді, нашого «дорогого» землячка спровадили за грати. Сидів і чирікав в камері недовго, бо за нього в один голос благали аж дуже не бідний нардеп і навіть (ви лишень уявіть) предстоятель однієї з українських православних конфесій.
Не відаю, чим займається той колишній. Але в його селі мені сказали, що по приїзді ніхто руку з ним не подає. І правильно роблять, бо своїх рук не відмиють.
Іван Агатій
