На Буковині очерети чекають літа...

Таким щемом під час приходу ранньої весни проймаєшся тільки зараз. Коли ще й Явдоха востаннє не захурделила, але коли в небесах уже вістить перше перелітне птаство.

І вони, ці очерети, якось по-своєму відають для всього сущого довгождану-благовісну пору. Мовчки, проводжаючи останню зимову студінь, вони, здається, якось уже по-іншому порушують довколишню тишу, яка ось-ось наповниться іншими звуками, що їх на крилах несе весна-красна.

Подовгу на краєчку мілкої польової річеньки дивлюся - не надивлюся, як вона прибавляє талої води, що тонюсінькими потічками збігає зусібіч, додаючи їй сили земної. Воістину незабутня ця мить. Коли десь поряд із стіни густих очеретів уже подає голос й пташина перелітна, яка тішиться – не натішиться рідною стороною. Вже перелітає із стеблини на стеблину, вибираючи місце для гніздів’я. Пташина ця з родини очеретянок, яких у наших краях не перелічити.

Але ось побіля цих очеретів вражає не менш щемливе зачудування. З-під товщі ледь потеплілого шару землі де-не-де пробивається квітка-друга звичної для нас кульбаби. Її присутність в довкіллі майже на рівні фантазії. Бо що вона перша, а ще й цілюща од всякої недуги – то в добрій пам’яті нашого люду з незапам’ятних часів.

Вкотре озирнувшись на осиротілі у прибережжі очерети, здалося, що вони услід мені по-особливому зашелестіли. Мабуть, чекають наступної стрічі. Так мені здалося. У прибережжі тієї малюсінької польової річки, якій також жменею тепла усміхнулася весна.

Іван Агатій