Місто, з якого вигнали радість

 

Неймовірно, але у чернівецьких обставинах ця далеко не найдивовижніша розвага вкотре отримала шанс набути символічного значення. Уперше це трапилося влітку 1940 року, коли червоні «визволителі» заборонили міську карусель. «На площі у Черновіцах – каруселі, усілякі наївні народні розваги, – цитував невідомий сексот у своєму доносі слова режисера Олександра Довженка, який відвідав тоді столицю Буковини. – Так наші ідіоти негайно по приїзді вирішили прибрати з площі карусель». Тоді ця заборона стала символом розставання Чернівців з Європою, перетворенням міста на провінційні задвірки, тупик похмурого антисвіту.

 

До того ж похмурого у прямому, а не переносному значенні. На відсутність «радісних облич», яких ніде не зустрінеш у громадському транспорті, як на головну відмінність радянських людей від чернівчан, вказує Довженко. Це окрім радянської «грубості, неделікатності, некультурності». І саме ця похмурість згодом, чи не більше за саме ув'язнення, вразила чернівчанина Петера Деманта, який назвав Росію «країною похмурих облич».

 

Насправді оця тінь відчаю, чи то на вилицях, чи то десь поблизу губ, чи то в самій середині обличчя, в очах визначальна ознака усіх, кому випало нещастя опинитися за «залізною завісою» від цивілізованого світу. Зі спроби зафіксувати цей невловимий зовнішній вигляд, який безпомильно вказує на злиденне, безрадісне життя, починає розповідь про свою героїню німецька нобеліантка Герта Мюллер в романі «Серце-звір» про життя у соціалістичній Румунії. І саме ця безрадісність, зауважена ще Довженком і підтверджена Мюллер, поширена 1940 року і на Чернівці, залишається визначальною ознакою приналежності більшості мешканців сучасної України до пострадянського світу похмурих облич.

 

Останнім часом я теж намагаюся частіше зазирати людям в обличчя. Звичайним перехожим на вулицях, на зупинках громадського транспорту, у магазинах, лікарнях і поліклініках … Мені справді цікаво вловити, яким є звичайний вираз обличчя пересічних чернівчан. Я не веду спеціальних підрахунків, не розділяю за статтю, віком, не виводжу середній баланс… Однак і без такої статистики очевидно: усміхнених, безтурботних, натхненних лиць з глибокою думкою у погляді катастрофічно мало… Натомість повсюди скептично стиснуті губи, песимістично опущені кутики вуст, вираз вічної заклопотаності в очах, втома і безвихідь, врешті розгубленість у поглядах людей середнього і старшого віку… Найстрашніше бачити, якими сумними і безрадісними бувають діти на так званих атракціонах розваг у парку, як мало там щирих усмішок і веселого сміху…

 

Тільки реальна, а не вдавана для соцмереж, неконтрольована радість на людських обличчях засвідчить: у цієї країни, міста з’явилася перспектива. І повернення громадянам, місту, країні здатності щиро радіти життю мало би стати головною метою діяльності вітчизняної влади на усіх рівнях. Врешті-решт, тільки це має значення, є мірилом успішності діяльності посадовців. А не їхні дрібні подачки і сумнівні розваги.