"Місто, чиї фрагменти розкидані, наче пошматоване тіло на загальний огляд...", - поезія чернівчанки Марини Горбатюк
Місто, чиї фрагменти розкидані, наче пошматоване тіло на загальний огляд,
дивиться глибоко впалими очима
дітей, які вже ніколи не зможуть побачити сонце.
Пси, чия залізна щелепа вчепилася в серце невизнано-Східної Європи,
перегризли горлянку мовчання і вирвали жмутки загублених нервів,
прикритих покірним терпінням "менших"
старших.
А люди –
люди того міста моєї країни і люди інших міст моєї країни –
тінями приходять у мареннях, благаючи про тишу, якої в тилу надто багато.
Стало надто багато, відколи світ розділився на "тил" і "смерть"
від миру
залишається чорне провалля – миру.
Від примусу до любові:
вибиті зуби, пошматоване обличчя,
роз'ятрене лоно допотопної риби,
що надто довго слугувало сховищем-оберегом своїх ненароджених дітей, а тепер, щойно вони народилися – потрапили в чан, де бомби, вдаряючись, видають на поверхню трупи.
Земля всіяна таким глухим болем, що слова скоро стануть зовсім німими,
остаточно загубляться в лабіринтах пам'яті про те, що колись було інакше.
А нині так –
лише пустка і страх
помирати довго.
В муках.
Слухаєш це, і помираєш теж.
Помираєш, бо вмієш, виявляється, любити.
Бо мусиш розплачуватись за кожну смерть
собою.
Бо сказано нам: "Освятіть ножі".
День тридцятий.
Багряно-холодний.
Чи довго ми спали, що прокинулись в окрадено-злими своїй?
Чи світ, передбачивши смерті мільйонів,
заліз у печеру дивитися шоу з екзотичних країн, де люди – як люди, але за екраном.
А світ
стурбовано і переконливо готує статистику вбитих
по регіонах
все ще (і вічно) живої держави?
Відтак – десятків інших теплих держав,
Всередині відгниває лагідний космос.
І в'яне мак. Тривожний.
Тепер Семенко зі своїм "поезія вмерла" став майже другом
з єдиноможливим фіналом – якщо вже й совок під номером два,
або бійня під номером п'ять,
ти будеш мільйонним експонатом на рахунку чийогось старшого брата,
який постійно is watching you.
Або виб'єш скаженому звіру, що виліз з барлогу, пащу.
А потяг –
глухий і солоний –
продовжить свій рух
у зворотному напрямку
від того, що колись називалось чиїмось домом.
Містá моєї країни стікають кров'ю
і пахнуть фосфорним димом
миротворчого геноциду,
чи то озброєного примусу,
чи ще: братніх претензій на право
вільно вбивати рідних і однокровних, як кажуть, братів.
Вгризаються в тіло зуби
мудрого змія, чия справедливість –
сором'язливе загравання зі смертю.
Але
прийде такий час:
на розтерзаних нивах
знову ростимуть мирні хліби
із присмаком крові й заліза –
із тим, що чужинці лишили на пам'ять
про кончу потребу триматись
своєї землі.
На пам'ять про те, як ніжно
треба плекати сакральну свічку давніх письмен,
бо словом також можна убити.
Їх.
У собі.
Марина Горбатюк
23–28.03.22
