Містерія м’ясорубки (+ бонус для опівнічників)
Вчора випало мені «крутити» на м’ясорубці помідори.
Коли руки вже були мокрі й пішов перший сік, я помітив, що тече він і зі зворотного боку м’ясорубки. Справа в тому, що десь заподілася втулка, що фіксує шнек. Через це вся перемелена маса отримала ще один варіант витоку з млинка.
Пошуки втулки ні до чого не привели. Я зрозумів, що потрібно щось робити терміново. Але, в голові крутилися версії моїх дій на наступні дні: піти на «блошиний базар» на Зелену – там є все, а отже, й втулка; зайти в майстерні тролейбусного депо й попросити слюсарів виточити мені з якоїсь труби щось на кшталт кільця потрібних розмірів (скільки це вартує?); піти по магазинах та дізнатися, скільки ж коштують м’ясорубки? В успішності жодної з версій я не був впевнений. Фантазія моя розгулялася, та робити щось потрібно було вже. Похід до сусідів нічого не вирішив, тож я подзвонив двом знайомим університетським професорам, що мешкали в сусідніх дворах. Один був на якомусь ювілеї й нічим мені не міг зарадити, а другий таки виніс стареньку, але ще здалу м’ясорубку без корби й зазначив, що мені повезло, бо вони давно користуються електричною.
В решті решт, вечір я закінчив зі словами: «Чоловік сильніший від неживої природи».
Сьогодні день приніс феноменальний сюрприз. На базарі, де шукав кришки для банок, цілком випадково у жіночки, що продавала різні побутові інструменти, я спитав, скільки коштує м’ясорубка? А, коли вона мені назвала поважну ціну, то розчаровано додав: «От якби у вас були втулочки». Жіночка спокійно мовила, що втулочки в неї є, простягла мені одну й зазначила: «П’ять гривень».
Я був приголомшений: усі мої версії майбутніх походів враз розпалися, а натомість у мене в руках була шукана деталька. Я тримав її, як найцінніший скарб і не вірив у своє щастя.
Якраз перед цим я розмовляв по телефону з Павлом і переповідав йому пригоди минулого вечора, розповідав про наступні плани. Павло, як завжди, відгукнувся на мої роздуми конкретною пропозицією. Він порадив краще піти на базар на Дубінській, знайти там ларьок запчастин «Audi» і в ньому купити відповідний сальник. Але зазначив, що м’ясорубку краще взяти з собою, тоді все можна буде точно підібрати і я матиму найдорожчу в Чернівцях м’ясорубку, бо такий найдешевший сальник коштує близько 80 євро.
Тепер я дзвонив Павлові. Настав мій час брати його на кпини. Але він вислухав мою натхненну бесіду стримано й перепитав, де я купив втулку. Виявляється, що у нього з м’ясорубкою та ж історія. Тому він, коли меле помідори, робить це під нахилом вперед, підкладаючи щось під ніжки столу. Тож проблем великих уникає.
Далі ми почали обговорювати особливості помелу помідорів на сік і на аджику.
В якусь мить я зупинився й перебив Павла: «Паша, слухай, а що б ми з тобою сказали 35 років тому, якби тоді хтось дав нам послухати цей наш діалог? І при цьому зазначив, що це наша бесіда».
11 вересня 1980 року ми на крилах жаданої волі поверталися з військових таборів. Навчання в університеті було нарешті позаду.
Довідково
Полігон
Під час військових зборів на Ровенському полігоні випали нам нічні навчання. У полі серед ночі Устав внутрішньої служби діє умовно. Тому ми, коли затихла метушня і стемніло, подалися з Пашою по самогон до найближчого села. Якщо навпростець, то по карті це було десь близько трьох кілометрів: дякувати, робити топопривязку та орієнтуватись на місцевості нас навчили. Це, звичайно ж, дурна затія – ходити по полігону десь інакше окрім доріг, та ще й вночі, коли, хоч в око стрель. Тому що, хто знає, що після стрільб залишається в землі. Але, молоде – воно дурне: університет ми закінчили, військові збори завершувались, а в Чернівцях на нас чекала аспірантура. От і попрямували ми з Пашою за визначеним «основним направлєнієм».
Село уявляло собою одну вулицю, з десяток хат, щось подібне до клубу і магазину, і усе це освітлювалось поодинокими ліхтарями. Звичайне поліське село у глибинці. Ми завітали до найближчої хати. Людина у формі веде себе дещо інакше, ніж гражданський шпак, навколо неї у ті часи існував простір особливої довіри, тим більше, якщо у тебе «босі погони». Тож ми сміливо постукали у шибку. На диво, двері відчинилися дуже швидко, хоча у хаті світло не горіло. На порозі з’явилась по денному вдягнена старенька жіночка, хоча вже була ніч. Після нашого вітання, вона спитала про нашу потребу, хоча, вочевидь, такі гості були для неї не новиною. Коли ж ми пояснили, що шукаємо самогону, то вона почала вибачатись, що в неї горілки немає, але точно вказала на хату, де ми зможемо задовольнити свої забаганки.
Ми так і зробили.
Вже, коли, втішені виконаним перед товариством дорученням, ми виходили з села, жіночка нас наздогнала. Ми зупинились і подякували їй за точне «целєуказаніє». А вона у долонях з покрученими пальцями простягла нам два помідорчики і два огірочки. При цьому додала: «Синочки, у мене горілки немає, але ось візьміть – поїсте».
Тієї ночі я з хлопцями самогону не пив. Під безоднею зоряного поліського неба серед лісів і боліт я уявляв цю самотню хату, цю жіночку і нас вдвох з Павлом – дітей професора університету і директора інституту вдосконалення вчителів. У мене з уяви не виходили руки цієї жіночки. Вони були такими ж, як і у баби Палажки, яка гляділа мене у дитинстві і на похорони до якої я не поїхав. Серед темряви ночі я не розгледів обличчя старенької жіночки, тому, через ці руки, у мене складалось цілковите враження, що це огірочки і помідорчики від баби Палажки.
Ті помідорчики і огірочки були маленькими, непоказними, але я запам’ятав їх на все життя.
Я вже не пригадую точно, про що ще я думав тієї ночі, перш ніж заснув. Але мені здається, що тоді я вперше молився. Молився без слів.
Проте, десь на межі сну інший спогад того ж дня роздрухав мене.
Ми розгортали батарею. Як старший офіцер батареї, я мав здійснити топоприв’язку. Тож, у бусоль я роздивлявся оточуючу нас місцину. Жодних виразних орієнтирів не було – поле, ліс, кущі. Але в одному з чагарників мою увагу випадково привернуло щось на зразок комина хати. Коли я більш зосереджено почав роздивлятись цей клапоть полігону, то з’ясував, що те, що я бачив, було не чагарником, а занедбаним яблуневим садом серед якого дійсно стояла старезна хата. До неї від нас було метрів вісімсот. Мене це здивувало, бо по карті там нічого не було зазначено, а до найближчого села аж три клітинки, тобто стільки ж кілометрів. Це був навіть не хутір, бо хутори на мапі відзначаються.
Коли ми виконали усі вказівки Настанов розгортання взводу, а я «прив’язався» до правого зрізу комину хати як до запасної точки наводки, то рушили до виявленої будівлі. Нас було чоловік зо п’ять. Щойно ми підійшли до обійстя, як помітили кота. Він був не диким і це підказало нам, що в хаті хтось живе. Хоч сад і був старезним, але яблука на ньому вродили рясно, чим ми з радістю скористались. Але хата була забідованою. На клапті простору перед дверима, який мав би слугувати подвір’ям, серед давно некошеної трави ледве читалось щось на кшталт стежки. Життя тут було, але воно подавало ледве вловимі ознаки.
На стук у шибку вікна з дверей вийшла старенька зігнута бабуся. З нею про щось, ледве не пошепки, говорили мої друзі. Я пригадав, що вона ще показала їм у кущах бузку накритий лядою отвір криниці. Під час розмови на поріг з темряви сіней, ледве пересуваючи ноги, опираючись на бучка, вийшов дід, подивився у наш бік, правою рукою торкнувся клямки і почовгав старими ногами назад у морок хати. Ми ще поїли яблук, хлопці довели бабу до порогу, і на цьому наша розвідка закінчилась. Ввечері ми зібрали сухий пайок і Діма, який весь час спілкувався зі старою, поніс його до наших сусідів. Там, разом з плащ-палаткою він його і залишив.
У мене багато запитань викликав цей спогад: чи є у них діти?, а хто їх поховає? Аж раптом яскраве видовище все переінакшило. Я уявив собі діда і бабу молодими. Як вони навмисне, подалі від людей, від села перебралися сюди, заклали тут садок, збудували хату, як принади всього світу стелило їм життя, і якими вони були молодими, щасливими – відірваними від людей, але не самотніми. Я намагався собі уявити, яким було їх господарство, що ж вони планували, чого очікували, але на цьому піднесенні сон здолав мене, і я полишив їх у їх молодості серед квітучого саду, яскравого сонця і кота, який чомусь з того часу не змінився.
Зараз, що мене найбільше бентежить, то це те, що нині я позабував безліч значущих на той час подій з нашого трьохмісячного полігонного вишколу. Зрідка, при зустрічі з друзями, ми пригадуємо і нічну стрільбу з підсвіткою на парашутах, і стрільбу по танках прямою наводкою на директрисах Тучинського полігону. Але протягом усього життя я пам’ятаю чомусь ці дві зустрічі одного дня і живу саме цим.
