Містерія чернівецької калюжі (нічний BukNews)

Сьогодні, коли я йшов повз спортивні майданчики університету навпроти діагностичного центру, то виявив, що зникла знаменита чернівецька калабаня. Вона після дощів була величною й розлогою, обійти її можна було лише проїжджою частиною дороги або кущами. І ось тапер я йду рівною ділянкою заасфальтованого тротуару. Якесь почуття смутку і втрати огорнуло мене. Роками і роками ця калабаня була частиною моїх різноманітних емоцій. А нині зворушлива сторінка мого життя перегорнута і безповоротно.

Та я тішу себе тим, що на тротуарі, як йти від Проспекту до «Черемошу», ближче до вулиці Полєтаєва, є ще одна калабаня. Вона теж велична, і коли з’являється, то у всю шир тротуару. Її обминути можна лише газонами або кущами. Тож, для розради в мене ще є шанс, і ще не все минулося у моєму житті.

А, поки що, я минаю заасфальтовану латку на тротуарі і дивуюся, як виразно обступили мене спогади останніх десятиліть. Я пригадую куди ходив цим тротуаром, звідки повертався. Мої далекі мандри вишикувалися у чарівний хронологічний ряд спогадів: Київ, Берлін, Париж, Созополь і, чомусь, Городенка, хоча я жодного разу там не був.

Всі, кого вже немає, обступили мене, і я непоквапом розповідаю їм про своє життя без них: виходить тиха сповідь. Я пригадую, з якою тривогою йшов цією дорогою в лікарню до мами, а потім з полегшенням повертався назад.

Щонеділі, коли випадала можливість, я проходив повз калюжу, прямуючи в монастир.

Це була заворожена калюжа, здогадуюсь я, і відразу планую собі, що після найближчого дощу обов’язково прийду сюди, щоб попрощатися з минулим і, можливо, розгорнути нову сторінку моєї історії й історії калюжі.

Я прийду сюди, щоб знайти своє нове продовження.

         За кілька кроків я повертаю на Проспект.

         Починають цвісти катальпи.

Я щороку згадую того чоловіка, який займався озелененням Проспекту п’ятдесят років тому.

Кожна весна – це симфонія цвіту: починають кісточкові, потім цвітуть черемхи, їх естафету підхоплюють каштани. І, нарешті, катальпи вносять свій завершальний акорд.

Той чоловік знав, що він робив і робив це для прийдешніх поколінь, можливо, без шансу самому побачити свій витвір.

Тому-то і згадую я про нього щороку, коли цвітуть катальпи, й низько вклоняюсь його мудрості. Він не просто зібрав докупи шумопоглинаючі дерева, його технологічне рішення мало й естетичний задум.

Я знову пригадую калюжу і розумію, що за минулим не потрібно жаліти, його потрібно шанувати. Ми ж не жаліємо за римськими цифрами. Коли ми глибоко занурюємося у спогади, то залишаємося в них і перестаємо творити майбутнє.

А, поки що, я йду і пригадую, як у калюжі купалися голуби: куди вони перелетять тепер? І, раптом, нарешті, коли її вже немає, я здогадуюсь, що це була сентиментальна калюжа. Вона не була агресивною, подібно до інших калюж. Тому, попри всі емоції, яки вирували навкруг неї, навряд чи хто згадає її недобрим словом.

Калюжа, місто, натура, що минає.

Щезаюче тло.

          Валентин Ткач, Чернівці

                   06.06.15